Пониква

     Cело у Бродівському районі Львівської області, центр сільської Ради. Розташована за 14 км на південний схід від м.Бродів над річкою Пониквою — правою притокою р.Стиру, де Вороняцький буйнолісистий хребет підковою охоплює рівнини  чорнозему та суглинків.
     Околиця села гориста. З півдня й зі сходу Пониква оточена лісистими узгір’ями. Найвищою точкою є гора Патлата (434 м над рівнем моря). Далі ланцюгом  піднімаються гори Ведмедська, Піввовча, Кам’яна, Лиса.
     Рештки поселення XII—XIII століть, виявлені на території цегельного заводу в південно-східній частині села1, свідчать про заселення цієї місцевості вже в  давньоруський час.
     Про існування поселення на території с. Поникви в період після татаро-монгольської навали та про широкі зв’язки його жителів з далекими країнами свідчить скарб монет другої половини XIV століття, знайдений у Поникві в 1949 році і  переданий Львівському історичному музею. В скарбі було близько 300 штук т. зв. празьких грошей, загальною вагою понад 1 кг, карбованих у Празі за Ваплава II (1300-1305), Яна Люксембурзького (1310-1346) та Карла І (1346-1378)2.
     Ця знахідка є найбільшим з усіх, виявлених на території України, скарбів  празьких грошей. Відсутність тогочасних монет львівського карбування дає підставу припустити, що скарб був закопаний чужинцем.
     За винятком коротких писаних згадок, документів з історії села Поникви за XV—XVIII століття немає. Перша згадка датується 1490 роком, коли село і два млини належали польському панові Олеському3. В 1515 році власником Поникви був Станіслав Гербурт4. Втретє Пониква згадується в 1627 році у зв’язку з  розмежуванням земель сіл Поникви, Жаркова і Дуб’я5. З документа, датованого 1649  роком відомо, що в цей час село, млин і корчма спалені татарами, частина населення забрана в ясир, частина вимерла від пошесті. Незважаючи на це, управитель пана Олександра Конєцпольського, якому в той час належала Пониква, намагався  зібрати податок для пана. Йому ледве вдалось з усього села зібрати 8 польських злотих6, тобто суму, яка за тодішніми цінами дорівнювала вартості 96 кг жита7.
     Жорстока експлуатація селян польською шляхтою, національний і релігійний гніт українського населення викликали ненависть трудящих мас до гнобителів і були причиною ряду селянських повстань. У цих повстаннях брали участь і жителі Поникви.
     Відомо, наприклад, що кілька селян з Поникви у XVIII столітті були  учасниками Коліївщини.
     На початку XIX століття селяни Галичини, доведені до відчаю поміщицьким гнітом, шукали порятунку у масовій втечі з рідних сіл. Багато з них переходило австро-російський кордон і оселювалось на території Тернопільщини (т. зв. Тернопільської округи), яка в 1810—1815 роках належала Росії8. З села Поникви втекло кілька селянських родин: Войтко Шинкович з дружиною, синами та дочкою, Іван Гладиш, Андрух Ключник з дружиною, дочкою і сином, Іван Дудук, Максим Гудима та інші, всього 23 чоловіки. У додатку до «Львівської газети» 21 січня 1815 року
було надруковано звернення властей до цих селян з вимогою повернутися у село9.
     За відмову повернутися Золочівське окружне управління позбавило їх  громадянських прав і засудило заочно на три роки примусових робіт10.
     Після скасування панщини в 1848 році більша частина найкращої землі  залишилась у поміщиків Ковнацького і О. Борковської. Протягом довгих років (1852—1888) селяни Поникви сплачували вартість виділеної їм землі11. Більшість селян одержала наділи розміром від 0,25 до 0,5 га12; це й надалі ставило їх в економічну залежність від поміщиків.
     Крім двох водяних млинів, що вже були на той час у Поникві, поміщики  побудували ще пивзавод і спиртзавод. Споруджено також великий палац з чудовим  парком13. В той же час сотні селян Поникви тулились у своїх тісних хатинах, постійно змагаючись зі злиднями, не маючи доступу ні до політичного життя, ні до культури та освіти. Заснована в 1847 році в Поникві початкова школа наприкінці XIX  століття мала всього 80 учнів. Значна кількість селян залишалась малописьменною. Та це не турбувало ні австрійський уряд, ні поміщиків, які замість спорудження школи, в 1864 році побудували в Поникві костьол14.
     На кінець XIX століття поміщиці с. Поникви Ользі Борковській належало 1243,5 га землі, а 164 селянським дворам (1368 чоловік) — лише 963 га. 220 селян, які не мали власного господарства, змушені були обробляти поміщицьку землю, працювати на спиртзаводі, пивзаводі, у млинах чи кар’єрах. Мешканці села,  шукаючи праці та кращої долі, вербувались на роботи в країни Західної Європи або  емігрували до США, попадаючи, як кажуть, з під ринви на дощ: тікаючи від рабства у власному краю, ставали рабами іноземних капіталістів.
     Багато горя жителям села принесла перша світова війна. На початку війни в 1914 році за симпатії до Росії жителів села Поникви Максима Гаврилюка, Степана Сохора, Кирила Горпинюка та Прокопа Андрусигаина австрійські жандарми  відправили до концтабору в Телергофі (Австрія). II. Андрусишин там загинув. Усіх дорослих і здатних до військової служби чоловіків відправлено на фронт захищати інтереси австрійської монархії. Багато селян з Поникви загинуло на фронті. Лінія фронту кілька разів (у 1914, 1915, 1916—1918 роках) проходила через Поникву, внаслідок чого від артилерійського обстрілу загинуло багато жителів, а чимало хат і господарських будинків згоріло.


1   Давньоруські знахідки (уламки посуду) з цегельного заводу зберігаються у школі с.Поникви.
2   Е.И.Козловская. Нумизматическая коллекция Львовского исторического музея.Нумизматика и сфрагистика, т. 2, 1965, стор. 153.
3   Akta Grodzkie і ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej, t.XV, Lwów, 1891, стор. 554.
4   J. Jabłonowski. Źródła dziejowe, t. XVIII, cz. I, Warszawa, 1902, стор. 158.
5   ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. З, оп. 1, спр. 13, стор. 1343.
6   Жерела до історії України—Руси, т. V. 1901; стор. 245.
7   S.Hoszowski. Ceny we Lwowie w XVI—XVII w. Lwów, 1928.
8   Ю.Г.Гошко. Тернопільщина в складі Росії (1810—1815 рр.), Львів, 1957, стор. 28—29.
9   Dodatek do Gazety Lwowskiej, 1815, N 27, стор. 293.
10 Dodatek do Gazety Lwowskiej, 1816, N 120.
11 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 146, оп. 30, спр. 1599—1602.
12 С.Тудор. Куди йти? Лист з мого села. Жури. «Вікна», 1930, № 7—8, стор. 78—85.
13 В. Sokalski. Rys geograficzno-statystyczny Złoczowskiego Okręgu szkolnego. Złoczów,1885,стор. 292—293.
14 Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, t. 8, Warszawa,1887, стор. 779.


Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • ЖовкваЗолочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · ЛьвівМиколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • ЧервоноградЯворів ( Івано-Франкове , Немирів )