Львів

     Місто обласного підпорядкування, центр Львівської області, одне з найбільших міст України, великий вузол залізничних та шосейних шляхів і авіаліній.
     Місто Львів виникло в середині XIII століття і незабаром стало центром Галицько-Волинського князівства.
     Територія міста та його околиці були заселені ще в кам’яну добу (III тисячоліття до н. е.), про що свідчать кам’яні знаряддя, знайдені в різних частинах міста¹, та два укріплені ровами й валами поселення скотарсько-землеробських племен кінця кам’яної доби, відкриті й обстежені археологами біля селища Винник².
     Археологічні розкопки на горі Високий Замок, проведені в 1955—1956 рр., виявили пам’ятки стародавньої культури, що відносяться до неоліту і пізніших часів.Ці знахідки спростовують твердження буржуазних істориків про те, ніби на території Княжої гори перше поселення з’явилося лише в післямонгольський період. Матеріали розкопок дають всі підстави припускати, що Львів, як укріплений центр Галицько-Волинського князівства, був збудований на території староруського  городка, який існував набагато раніше, але про який немає літописних згадок³.
     Вперше про Львів згадується в Галицько-Волинському літописі в описі пожежі Холма, яка сталася, за уточненими даними, навесні 1256 року⁴.
     Точна дата заснування міста невідома. Найбільш імовірно, що це було в другій половині 40 — на початку 50-х років XIII століття.
     Засновником міста був видатний полководець свого часу галицько-волинський князь Данило Романович (1202—1264 рр.). Назву місто одержало від імені його сина Льва.
     У Львові, як і в інших містах цього періоду, центральне місце займав княжий замок, що стояв на Княжій горі (Високий Замок). В 1259 році після перемоги хан Бурундай примусив галицько-волинських князів зруйнувати укріплені міста, що призвело до знищення і львівського замку. Але пізніше він був відбудований і в 1286 році вже дав жителям міста захист від монгольського нападу, очолюваного  ханом Телебугою.
     Біля гори, на якій стояв замок, було розташоване підгороддя — місто, яке було досить великим. Воно займало територію від теперішнього Високого Замку на  північ до села Знесіння, а на захід і південь — до річок Полтви (тепер вулиця Полтвяна) і Пасіки. Центр його займав територію біля північно-західних схилів Княжої гори. Тут була вже велика кількість будинків, близько 10 православних церков, 2  католицьких костьоли. Найгустіше були заселені місця, де тепер площа Старий Ринок і початок вулиці Богдана Хмельницького⁵.
     Вздовж узгір’я простягалась головна вулиця міста — Волинська дорога. Тут знаходилась й головна торговельна площа. В місті були й інші вулиці — Галицька, Глинянська або Подільська, а також вулиця, що йшла в бік міста Городок. На  початку XIV століття місто було значно розбудоване і мало чималу кількість населення.
     Провідне місце в економіці міста займали ремесло і торгівля. Розвиток  продуктивних сил обумовив поглиблення суспільного поділу праці, виділення з сільського господарства ремесла, яке зосереджувалося в окремих поселеннях. Разом з тим  розвиток торгівлі викликав необхідність утворення постійних ринків, на яких  зосереджувався б обмін сільськогосподарських продуктів на ремісничі вироби. Феодальна верхівка суспільства — князь і бояри,— прагнучи збільшити свої прибутки, давали ремісникам і купцям захист від ворожих нападів, сприяли розвитку міста.
     Навіть обмежені дані, що є, про ремесло Львова тих часів, говорять про його широкий розвиток. До нашого часу зберігся, наприклад, дзвін при церкві св. Юра, відлитий у 1341 році ливарником Яковом Скорою, що свідчить про наявність тут досить складної ливарної техніки. У Львові тоді були розвинуті різні ремесла: ювелірна справа, гравірування, ковальство, кушнірство, шевство, гончарство тощо. На річці Полтві, яка була в той час повноводною, стояли млини. Вироблялися тут спиртні напої (мед, пиво), переробляли бджолиний віск⁶.
     Розвиткові Львова сприяло те, що місто було розташоване на перехресті великих торговельних шляхів. Зі сходу проходили два шляхи з Києва (через Луцьк і Теребовлю). З півдня — шляхи з Молдавії (через Коломию і Галич) та Угорщини і від соляних джерел Прикарпаття. Західний шлях, що проходив через  Перемишль і Ярослав, зв’язував місто з Австрією, Чехією, Польщею та Німеччиною. З півночі пролягали шляхи з прибалтійських країн (через Володимир і Белз). По цих шляхах із сходу на захід і з півдня на північ проїжджало багато купців і подорожніх, що неминуче сприяло розвиткові міста як великого торгового центру. У Львові оселилось багато купців з інших країн. Тут проживали вірмени, татари, німці, греки, євреї, італійці і т. д.
      Протягом певного часу Львів був столицею Галицько-Волинського князівства. Тут перебували князі (Лев, Юрій І). У 1340 році у Львівському замку знаходилась князівська скарбниця, в якій були дорогоцінні клейноди, оздоблений самоцвітами  золотий престол, золотий хрест тощо. Місто мало свій герб, на якому був зображений лев.
     У 40-х роках XIV століття почався новий період в історії міста. Після вбивства у квітні 1340 року останнього галицького князя Юрія II Болеслава в місті виникли заворушення проти іноземних купців, головним чином німців-католиків, які  користувалися великими привілеями і особливою підтримкою Юрія II Болеслава. З цієї внутрішньої боротьби скористався польський король Казімір, який зненацька напав на Львів, захопив замок, пограбував князівську скарбницю і спалив замкові  укріплення. Але внаслідок сильного опору львів’ян під керівництвом воєводи Дмитра Детька він змушений був відступити. Лише в 1349 році після смерті Детька, вдруге напавши на Галицько-Волинські землі, Казімір повністю оволодів Львовом.
     У 1370—1387 рр. Львів перебував під владою Угорщини, і лише з 1387 року тут остаточно встановилось панування польських феодалів.
     Польські королі та магнати проводили національно-релігійну дискримінацію населення на загарбаній ними території. Королівська влада почала оселяти у Львові німецьких та польських колоністів, надаючи їм великі привілеї.
     В 1356 році місту було надано самоврядування за магдебурзьким правом, яке передбачало охорону інтересів патриціїв — багатих купців-католиків, що захопили основні посади в органах міського управління — раді міста і судовій лаві.
     В місті було створено новий центр (навколо сучасної площі Ринок), укріплений мурами, баштами, валами і ровами. Фактична влада в цій частині міста перебувала в руках багатих німецьких та польських патриціїв. У той же час давній центр княжого Львова почав занепадати і поступово  перетворився на передмістя з обмеженими правами в господарському і громадсько-політичному житті.
     У 1381 році цей новий район Львова згорів, що уповільнило його розвиток, але ненадовго.
     Звичайно, розвиток Львова не проходив рівномірно. В другій половині XV століття в економічному житті міста почався деякий застій, зв’язаний із завоюванням Балканського півострова турками і припиненням  торговельних зв’язків зі Сходом.
     Негативно позначились на розвитку міста й деякі інші обставини. Так, економіку феодального Львова раз у раз підривали епідемії й пожежі, які взагалі були характерні для середньовічних, густо забудованих і стиснутих мурами міст. З 1287 по 1737 рік у Львові більше 30 разів виникали різні епідемії, від яких гинуло від кількох сот до кількох тисяч чоловік. В 1623 році під час епідемії загинуло 10 тис. чоловік, що становило більше половини всього міського населення⁷. Під час спалаху епідемій доступ сторонніх у місто  припинявся, багаті жителі тікали, а господарське життя його завмирало.
     Чимало лиха завдавали місту пожежі. З 1381 по 1734 рік хроніка міста занотувала 14 великих пожеж. Найбільша з них у 1527 році повністю знищила місто⁸.
     Протягом XV—XVIII століть Львів багато разів зазнавав нападів ворожих військ,  найчастіше турків і татарів. І хоч повністю здобути місто вдалося лише шведам у 1704 році, Львів зазнавав від цих нападів значних руйнувань, а 14 разів повинен був сплачувати великі викупи.
     Проте, незважаючи на все це, феодальний Львів став одним з найбільших міст українських земель, яке в роки свого розквіту, зокрема в 20—30-х роках XVII століття, налічувало до 18 тис. жителів⁹.
     Більшість населення Львова становили ремісники. Основною формою організації ремесла були цехи, в які об’єднувалися майстри і підмайстри однієї або кількох суміжних спеціальностей.
     Перші цехи виникли ще в XIV столітті. Вже в XV столітті в місті налічувалось 9 ремісничих цехів. У 1627 році до 33 цехових об’єднань входило близько 500  майстрів більше, ніж 50 різних спеціальностей¹⁰. Кожний майстер мав кількох  підмайстрів та учнів.
     В XVI столітті у Львові з’являється механізоване виробництво, представлене, головним чином, млинами, під якими в той час розуміли будь-які підприємства, що працювали за допомогою механізмів. Крім борошномельних, що виникли значно раніше, були олійні і шкіродубильні млини, паперовий млин в Брюховичах (кінець XVI ст.) та інші.
     Львівські майстри досягли великої майстерності. Українські лимарі Іван і Юрій Кузьмичі Рогатинці були відомі своєю тонкою роботою в усій Речі Посполитій та інших країнах.
     В деяких галузях ремесла Львів відігравав роль основного центра для всієї Речі Посполитої. Це стосувалося, зокрема, виробництва зброї. Так, звання майстра-мечника на всій території Польщі діставали лише ті ремісники, що пройшли навчання у Львові або Кракові. Львівським зброярам-пушкарям давали замовлення польські королі, волоські господарі, молдавські воєводи. Особливо цінилися на Україні вироби  львівських золотарів, зокрема знаменитого майстра Тимофія Касіяновича. Львів відігравав роль і центра мод та мистецького смаку для Молдавії, Волощини та інших країн. Іноді львівських майстрів запрошували туди для виконання особливо важливих замовлень, і вони лишалися там працювати на кілька років.
     Крім ремісників, організованих в цехи, у Львові було багато позацехових  ремісників, які з різних причин не потрапили в цех, але мали можливість відкрити  майстерню. Привілейовані цехові майстри називали їх «шкідниками», або «партачами». Нецехові ремісники жили в шляхетських і церковних юридиках — територіях в  межах міста, підпорядкованих не магістратові, а світським та духовним феодалам. Вони платили власникам юридик грошові чинші.
     Нецехові ремісники були обмежені в правах. Привілейовані ремісники — члени цехів — мали право забирати виготовлений ними товар і дуже часто це право  використовували.
     Документи свідчать про значну кількість нецехових ремісників у Львові. Вже в XVI столітті, за деякими даними, вони становили близько 40 проц. усіх міських ремісників¹¹.
     Давній Львів був також значним торговельним центром і мав великий вплив на розвиток внутрішнього ринку на західноукраїнських землях. Крім торгівлі з  західноукраїнськими містами, львівські купці провадили торговельні операції в  Кракові, Варшаві, Вільні, Гданську, де продавали поташ, ліс, хліб та інші продукти сільського господарства, а звідти привозили іноземні товари. У Львів приїжджали купці з Києва, Кам’янця-Подільського, Ярослава, Тарнова та багатьох інших міст.
     Двічі на рік у Львові відбувалися широко відомі багатолюдні ярмарки, що тривали по два тижні (у січні і липні). В XVII—XVIII століттях щороку провадились контрактові ярмарки, на які збиралася шляхта з усього краю.
     Значну роль в житті міста відігравала торгівля з країнами Сходу. В XIV  столітті Львів був безпосередньо зв’язаний з Танаїсом — генуезькою колонією,  розташованою в гирлі Дону, з Кафою в Криму, Кілією та Білгородом. Вірменські, грецькі і єврейські купці протягом XVI—XVII століть підтримували безпосередні  торговельні зносини між Львовом і містами Османської імперії. Серед товарів, що  імпортувалися звідти, були шовк, атлас, персидські килими, тигрові і барсукові шкури, золото в злитках, ізюм і прянощі, дорога сірійська зброя, арабські коні тощо. З Волощини привозили різні сорти вин, мед, рибу, волів. З Угорщини — вино, срібло, золото, мідь, залізо, порох, худобу. На львівському ринку можна було зустріти також товари з західноєвропейських країн — Німеччини, Англії, Голландії та інших.
     Львівські купці, а інколи і майстри-ремісники  займалися одночасно й лихварством. Цим у Львові  займалися і католицькі костьоли та монастирі, а також  Ставропігійське братство.
     Торговельні інтереси львівських купців, особливо багатих, захищало так зване право «складу», яке було надане місту в 1372 і 1444 роках, а також цілий ряд  торговельних привілеїв. Львів мав «абсолютне право  складу». Це означало, що всі іногородні купці — місцеві та іноземні — не могли обминути місто і мусили заїжджати туди та викладати для продажу свої товари, які скуповувалися багатими львівськими купцями. Завдяки цьому праву Львів перетворився на своєрідний центр, через який переправлялись товари з Сходу на Захід і з Заходу на Схід.
     Слід зазначити, що Львів XIV—XVIII століть був ареною запеклої соціальної боротьби. В соціальному відношенні населення Львова того періоду складалось з трьох різних груп. Перша група — патриції: багаті купці, лихварі, а також деякі багаті ремісники, особливо золотарі. Друга,  основна група — міщани (міське поспільство), які користувались міським правом. До неї входили дрібні й середні купці, цехові майстри, а також обмежені в правовому  відношенні багаті позацехові ремісники. Третя, найбільш численна група, складалася з плебеїв, тобто міської бідноти, яка не користувалась міським правом. Це були бродяги, партачі, підмайстри, учні ремісників, челядь та інші¹².
     В соціальній структурі міста окреме місце займали мешканці сіл, які виникли в XIII—XIV століттях на землях, відведених місту королями, і які пізніше злилися змістом, ставши його вулицями і околицями¹³. У міських селах найчастіше оселялись селяни-втікачі. Села спочатку належали різним багатіям, а в другій половині XVI століття були підпорядковані магістрату. Селяни відбували ряд феодальних повинностей, які постійно зростали. Було багато безземельних і малоземельних селян, які займалися ремеслом (поза цехами) і продавали свої вироби в місті. Селяни деяких сіл (Замарстинів, Волиця, Поріччя) користувалися правами передміщан і належали до ремісничих цехів.
     Крім соціального гніту, значна частина міського населення зазнавала тяжкого національно-релігійного гніту. Магдебурзьке право протегувало католицькому  населенню, а всі некатолики були обмежені в політичних правах, в ремісничій та  торговельній діяльності. Некатолики не обиралися на керівні посади в органи управління містом і цехами. Жити в самому місті вони повинні були на певних, відведених їм ділянках — вірменській, руській, єврейській. Українське населення, яке жило переважно в передмістях і становило більшість жителів, мало значно менше прав.
     Католицька церква, яка ще в XIV столітті почала  будувати тут численні монастирі і костьоли, була вірною  прислужницею польської шляхти і всіма засобами намагалася  ополячувати і окатоличувати українців.
     Українське населення міста вело активну боротьбу за свої права. Особливо посилилась національно-визвольна  боротьба українського населення Львова під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Тоді у місті  проводились численні публічні страти запідозрених у зв’язках з козацьким військом. Але українці не злякались репресій і робили все можливе, щоб допомогти йому.
     Авангардні частини козацького війська з’явилися під Львовом 4 жовтня 1648 року. 9 жовтня сюди прибув і Хмельницький. 10 жовтня козацькі і союзні їм татарські війська почали штурм міських укріплень. Багато львівських передміщан-українців приєдналися до козацького війська. Вони розповіли, де  розташований міський водопровід, який і був перекритий козаками, про слабкі місця в  обороні, зіпсували гармати в замку і вказали козакам таємний хід до нього.
     Це сприяло тому, що 15 жовтня полк Максима Кривоноса здобув Високий Замок. Однак Хмельницький не хотів руйнувати місто і віддавати його на пограбування татарам. Обмежившись викупом, він 23 жовтня відвів військо від Львова до Замостя.
     25 вересня 1655 року козацькі війська на чолі з Б. Хмельницьким і союзними російськими військами знову підійшли до Львова. 29 вересня під Городком українсько-російські війська розбили польсько-шляхетське військо¹⁵.
     Під час обох походів на Львів Хмельницький і козаки поводили себе не як вороги. Хмельницький забороняв палити передмістя, грабувати міщан, виступав ініціатором переговорів, щоб не проливати зайвої крові.
     Визвольна війна сприяла дальшій активізації боротьби жителів Львова проти національного гноблення. Зокрема, українське населення міста ще довго чинило опір католицизму.
     Львів протягом століть був не тільки великим економічним, але й культурним центром України. Незважаючи на різні переслідування з боку  польсько-шляхетських властей при найстарішому українському Успенському братстві виріс значний культурний осередок. В 1586 році тут організовано школу, яка відіграла  прогресивну роль у розвитку освіти не лише на Україні, а й у Білорусії, Молдавії, Волощині. На відміну від єзуїтської колегії і академії, де навчання велося виключно латинською мовою, тут мовою викладання була українська, а також грецька і латинська. В XVII столітті при школі був створений шкільний театр. Статут цієї школи є  найдавнішою пам’яткою педагогічної думки в нашій країні.
     У братській школі працював ряд видатних діячів, таких як Лаврентій і Степан Зизанії, Арсеній Еласонський, Іван Борецький, Гаврило Дорофєєвич, Захарій Копистенський та інші. Культурні діячі, зв’язані з братством і школою, створили  визначні пам’ятки української культури періоду феодалізму — «Львівський літопис», «Пересторога» та інші.
     В 1572—1573 рр. українські міщани подали допомогу російському друкареві Івану Федорову в організації у Львові першої на Україні друкарні. В 1574 році тут вийшли перші друковані книжки — «Апостол» і «Буквар». Після смерті Федорова друкарня працювала під керівництвом братства. Вона випустила чимало книг, які поширювалися на Україні, в Молдавії і Російській державі¹⁶.
     В XVII столітті у Львові працювали відомі українські друкарі Семен Будзина, Михайло Сльозка, Андрій Скільський. На початку XVIII століття у Львові вийшли перші на Україні ноти — «Ірмологіон». В середині XVIII століття була видана праця українського письменника, професора Києво-Могилянської академії М. Козачинського «Філософія Арістотелева».
     Крім української братської школи, у Львові діяла єзуїтська колегія. В 1661 році її перетворено на академію (університет) з чотирма факультетами: філософським, юридичним, медичним і богословським¹⁷. Львівська академія підтримувала зв’язки з Києво-Могилянською академією та університетами у західноєвропейських країнах, виховала цілий ряд відомих вчених.
     У XVIII столітті на західних землях України починають створюватися великі майстерні і мануфактури капіталістичного типу. Збіднілі ремісники, майстри, а також селяни-втікачі перетворюються у найманих робітників.
     Цей процес посилюється після першого поділу Польщі і загарбання Галичини Австрією у 1772 році. Австрійські власті в кінці XVIII століття провели в Галичині ряд економічних і політичних реформ, які сприяли дальшому розвитку капіталістичних відносин. У 80-х роках XVIII століття було скасовано давню систему управління Львовом за магдебурзьким правом і замінено її  
німецько-австрійським чиновницьким апаратом.
     Львів стає адміністративним і політичним центром нової австрійської провінції Галичини, куди входили також південно-східні польські землі і до 1848 року  Буковина. Місто в цей час швидко зростає. Населення його, яке в 1786 році становило 25 тис. чоловік, у 1808 році зросло до 41,5 тис., у 1827 році —до 55,5 тис., а в 1849 році — до 70 тис. чоловік.
     В першій половині XIX століття у Львові виникають залізоробні заводи,  мануфактури по виробництву сірників, друкарні і літографії, харчові підприємства.  Створюються кредитні установи: в 1841 році — Кредитне земське товариство, що  надавало позички, в основному поміщикам, а в 1844 році — Галицька ощадна каса, яка кредитувала шляхту, купців і промисловців. Посилюються торговельні зв’язки Львова з західноєвропейськими країнами.
     Економічне життя все настійливіше ставило вимоги підготовки місцевих  технічних кадрів. У зв’язку з цим в 1844 році у Львові відкрито вищу технічну школу.
     Відбуваються зрушення в культурному житті міста. Академія в 1787 році  перетворюється на світський університет, а латинська мова викладання в ній замінюється німецькою. Згодом в університеті допускається також викладання деяких предметів українською мовою. Незважаючи на намагання уряду використати університет як засіб онімечення краю, тут поступово зосереджуються прогресивні сили вчених. Так, в кінці XVIII — на початку XIX століть тут працювали такі видатні  українські вчені як філософ-просвітитель Петро Лодій, філолог Іван Лаврівський, фізик і математик Іван Земанчик та інші. В кінці XVIII століття професором університету працював відомий революціонер Ігнатій Мартинович.
     У 80-х роках XVIII століття у Львові виходила перша на Україні газета — «Газетт де Леополь» (французькою мовою). У 70—80-х роках починають діяти спочатку німецька, а незабаром і польська театральні трупи.
     Розвивається українська і польська  суспільно-політична думка. В ній виразно  виділяються два напрями — шляхетсько-буржуазний і демократичний. Реакційний шляхетсько-буржуазний напрям в українському русі  представляло, головним чином, вище уніатське духовенство. До нього примикав відомий  дворянський історик і публіцист Денис Зубрицький. Прогресивну демократичну течію, яка сформувалася в 30-х роках XIX століття, очолювали Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький, відомі в українській літературі як «Руська трійця».
      Бурхливі події розгорнулись у Львові під час буржуазно-демократичної  революції 1848 року. Зразу ж за березневими виступами віденського пролетаріату відбулися вуличні демонстрації у Львові.
     Революція дала поштовх розвиткові українського національно-визвольного руху. Але склалося так, що керівництво цим рухом опинилося в руках поміщицько-буржуазних елементів. 2 травня 1848 року верхівка українського духовенстваі буржуазної інтелігенції створили «Головну руську раду». Тоді ж було створеноще одну організацію — «Руський собор», в якій керівне становище посіли польські поміщики, що видавали себе за українців. Весною 1848 року організовано керівний орган польського націоналістичного руху в Східній Галичині — Раду Народову, що складалася з представників ліберальної буржуазії та поміщиків. Усі ці  організації замість того, щоб спрямувати революційну енергію мас проти монархії, йшли на угоду з австрійською владою, задовольняючись дрібними поступками,  намагалися не допустити трудящих до революційних виступів.
     Буржуазна революція 1848 року розчистила шлях для розвитку капіталізму в Австрії. В західних провінціях монархії почала зростати велика фабрична  промисловість. В той же час Східна Галичина залишалась на становищі  аграрно-сировинного придатку Австрійської імперії. В другій половині XIX століття у Львові  зосереджуються різні фінансові і торговельні установи.  Одночасно тут виникають і фінансово-торговельні організації  української буржуазії.
     Поступово зростає населення міста. Вже в 1869 році у Львові налічувалось (без військового гарнізону) 87,1 тис. жителів, у 1900 році — 149,5 тис., а напередодні першої світової війни — 200 тис. чоловік.
     В листопаді 1861 року проведено з Австрії до Львова через Перемишль першу залізничну лінію. Після цього залізничне сполучення почало швидко розвиватися. Будуються нові лінії на Чернівці — Ясси, на Будапешт та інші. У місті будуються залізничні станції Львів — Головний, Підзамче, Клепарів, Личаків, Товарна, а також великі залізничні майстерні. Львів стає головним залізничним вузлом краю.
     Проведення залізниць змінило напрям і характер торговельних зв’язків Львова, який стає ринком збуту для західноєвропейської фабричної промисловості. Значно посилився в той час процес розорення львівських ремісників, які не могли витримати конкуренції дешевих привізних європейських фабричних товарів. Створилися  несприятливі умови і для розвитку фабричної промисловості краю. А місцеві органи влади, що перебували в руках польських земельних магнатів, не вживали необхідних заходів, щоб підтримувати її розвиток. Не допомогли цьому і проведені у Львові в 1873 і 1894 роках промислово-ремісничі виставки.
     Промисловість міста продовжувала розвиватись повільно. Львів був більше  торговельно-адміністративним, ніж промисловим центром. За статистичними даними за 1910 рік, із працюючого населення міста (понад 100 тис. чоловік) тільки одна чверть (25,4 тис.) була зайнята в промисловому виробництві (включаючи ремесло). В торгівлі і зв’язку працювало 27,1 тис. чоловік, а адміністративних працівників і людей вільних професій налічувалось понад 40 тис. чоловік¹⁹.
     У другій половині XIX століття відбулися деякі зміни в житло-комунальному господарстві міста. Так, у 1858 році у Львові було запроваджено газове освітлення (штучним газом), у 80-х роках споруджено каналізаційну мережу, вимощено вулиці і забудовано деякі нові. В 1879 році введено кінний, а в 1894 році електричний  трамвай. Проте всі ці роботи провадились переважно лише в центральній частині міста, а околиці й далі лишались неблагоустроєними.
     Друга половина XIX — початок XX століть характеризувалися дальшим піднесенням культурного життя в місті. Революція 1848 року викликала серед пригноблених народів Австро-Угорщини посилення національно-визвольного руху, дала поштовх для піднесення культурного життя західних українців. Уже в жовтні 1848 року у Львові збирається  «Собор руських вчених», який відіграв важливу роль у культурному житті. Львів продовжує бути головним культурним осередком Галичини, а після заборони у 1863 і 1876 роках українського друкованого слова на східноукраїнських землях — головним українським видавничим центром.
     Першим львівським українським періодичним виданням був тижневик «Зоря Галицька», який почав виходити навесні 1848 року. В 50-х роках у Львові виходило понад 20 короткочасних періодичних видань²⁰. Основні культурні сили 50—60-х років стояли на москвофільських позиціях і гуртувалися навколо пройнятого церковщиною «Ставропігійського інституту», «Галицько-руської матиці» і організованого в той час консервативно-москвофільського «Народного дому».
     У 60-х роках серед інтелігенції оформляється українофільська течія народовців, яка уособлювала інтереси ліберальної частини буржуазії. Народовці поповнювались членами «громад», що почали організовуватися.
     Першим органом, навколо якого групувалися народовці, був журнал  «Вечорниці» (1862—1863 рр.), редагований Ф. Заревичем та В. Шашкевичем (сином відомого поета М. Шашкевича). В журналі друкувалися твори Ю. Федьковича, Марка Вовчка. Тут вперше на західноукраїнських землях були надруковані поезії Т. Шевченка «Сон», «Неофіти», «Кавказ», «І мертвим і живим» та інші.
    Друга половина 70-х років в українському культурному житті Львова була переломною. У складі студентських товариств москвофільського («Академический кружок») і народовського («Дружній лихвар») напрямків зміцніла група студентів селянського походження, які бачили злидні селян і робітників і почали  захоплюватися прогресивними соціальними ідеями. На арену ідейно-політичної і літературної творчості виходила нова сила — передова студентська молодь на чолі з Іваном Франком.
     Протягом більше ніж 40-річної діяльності І. Франка у Львові він, як і його  однодумці, всіляко переслідувався, а журнали, які вони видавали, конфісковувалися поліцією. Але це не припиняло їх роботи. Франко і його група використовують  засновані у 1880 році народовські органи — газету «Діло» і журнал «Зоря», в яких  публікують численні матеріали про тяжкі умови життя трудящих. І. Франко багато пише літературно-критичних статей, видає твори «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Галицькі образки», збірку поезій «З вершин і низин». В перекладі І. Франка  виходять «Мертві душі» Гоголя, «Фауст» Гете та інші.
    З другої половини 90-х років широко розгортається діяльність «Наукового  товариства ім. Шевченка», яке в 1892 році почало видавати «Записки». За своїм складом  товариство не було однорідним, в ньому намітились два напрямки — демократичний на чолі з І. Франком і В. Гнатюком та буржуазно-націоналістичний, ідеологом якого став М. Грушевський. Крім 124 томів «Записок» у 1895—1916 рр. було  видано близько 30 томів «Етнографічного  збірника», ряд томів видання «Пам’ятки українсько-руської мови і літератури» та інші праці.
     В кінці XIX — на початку XX століть розгорнули наукову діяльність такі відомі вчені як Ф. Колесса, В.Щурат, М. Возняк, І. Крип’якевич. Багато зробив для розвитку української науки також вчений-етнограф В. Шухевич.
     У другій половині XIX — на початку XX століть розгортається українське театральне життя. Виникнення професіонального українського театру сягає у1864 рік. У цьому році, 29 березня була поставлена перша вистава — інсценізована повість Квітки-Основ’яненка «Маруся». В репертуарі театру були п’єси І.  Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Старицького, Л. Кропивницького, І. Тобілевича, І. Франка та інших. 16 листопада 1893 року у Львові був уперше поставлений один з найвидатніших творів української класики — «Украдене щастя» І. Франка. В театрі працювали такі визначні митці, як Йосип і Софія Стадники, виступали також М. Кропивницький, М. Садовський, М. Заньковецька, видатні українські оперні артисти О. Мишуга, М. Менцінський і С. Крушельницька.
     Розгортається музичне життя, розвивається художня література й образотворче мистецтво. В 1891 році у Львові створюється хорове товариство «Боян», а в 1903 році на його базі «Союз співацьких і музичних товариств» та Вищий музичний інститут, що став першою українською консерваторією. В 1907 році «Союз» був перейменований на Музичне  товариство ім. М. В. Лисенка. Ім’я Лисенка було надане і Вищому музичному  інститутові.
     В другій половині XIX — на початку XX століть у Львові з’являються такі відомі композитори, як С. Людкевич, А. Вахнянин, О. Нижанківський, Д. Січинський, В. Барвінський, художники І. Труні, А. Манастирський, Й. Курилас та інші.

1   В.Janusz. Z pradziejów ziemi lwowskiej. Lwów, 1913, стор. 78—84.
2   H.А.Пелещишин. Древнее население Западной Волыни в III тысячелетии до нашей еры , 1967, стор. 3.
3   Нариси історії Львова. Львів, 1956, стор. 15—17,
4   Там же, стор. 20.
5   Там же, стор. 21, 24.
6   Там же, стор. 25—26.
7   L. Gharewiczowa. Klęski zaraz w dawnym Lwowie. Lwów, 1930, стор. 48, 72.
8   Memorial pożaru miasta Lwowa. Lwów, 1927, стор. 22.
9   Нариси історії Львова, стор. 62.
10 3 історії західноукраїнських земель. Вип. 2,1957, стор. 4.
11 В.Ф.Інкін. Нарис економічного розвитку Львова у XVIII ст., 1959, стор. 15.
12 Города феодальной России, 1966, стор. 367—368.
13 Нариси історії Львова, стор. 77.
15 Є.Яцкевич. Визвольні походи Богдана Хмельницького на західні землі України, 1954, стор. 30—31.
16 Книга. Исследования и материлы. Сборник VII, 1962, стор. 199.
17 Є.К.Лазаренко. 300 років Львівського університету, 1961, стор. 6.
19 Österreichische Statistik. Neue Folge. Bd. З, H, 10.
20 Нариси історії Львова, стор. 177.

Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • Жовква • Золочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · Львів • Миколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • Червоноград • Яворів ( Івано-Франкове , Немирів )