Свірж
Свірж - село в Перемишлянському районі Львівської області на річці Свірж. Розташований за 14 км на захід від районного центру, за 47 км на південний схід від Львова і за 17 км від залізничної станції Бібрка—Глібовичі.
Село розкинулось понад річкою Свіржем — лівою притокою Дністра. Річка бере початок в селі Копані, а в селі Свіржі в неї впадає багато потічків. Неподалік від села на невеликих пагорбах зеленіє масив мішаного лісу, що робить околиці Свіржа особливо мальовничими і привабливими. Центр села — т. зв. Місто — розташований на висоті 321—344 м над рівнем моря. Найбільша височина на південному заході — 421 м над рівнем моря. Решта території села низинна, з луками і лісами. Грунти підзолисті.
Археологічна розвідка, проведена біля хутора Кутиська в урочищі Стежках, виявила поселення, яке існувало тут у III—IV століттях нашої ери1.
У давні часи село Свірж було містечком. Уперше воно згадується 2 жовтня 1427 року, коли тут перебував польський король Владислав II2. Друга згадка про село зафіксована через 16 років — у 1443 році3.
22 вересня 1449 року встановлювалась межа між містом Свірж і селом Свірж. Це була в історичних документах перша вказівка на те, що існували і місто, і село Свірж.
Таке формальне розмежування тривало аж до першої світової війни. Після війни містечко і село Свірж починають зливатися. З 1939 року існування міста і села зовсім не фіксується, а говориться тільки про село Свірж. Нині розрізняють тільки частини села, одна з яких, центральна, має неофіційну назву Міста.
До початку XVI століття в документах часто згадується прізвище Мартина Романовського, який був власником Свіржа. Про господарство і економічне становище Свіржа на підставі залишених незначних історичних даних багато сказати не можна. Відомо лише, що воно належало до типових містечок тогочасної Львівської землі і на початку XVI століття мало водяний млин та корчму з пивоварнею. Тут дозволялось влаштовувати ярмарки і базари. Саме це значно сприяло скупченню в містечку ремісників і економічному зміцненню села. Завдяки наявності в околицях Свіржа високоякісної глини тут розвивалось гончарство. У місті з’явилося кілька крамниць. Люди з навколишніх сіл їхали сюди, щоб придбати необхідні товари щоденного вжитку.
З документів відомо, що, крім українців, у Свіржі жило багато поляків. Католицький костьол як оплот полонізації і експлуатації був заснований тут ще в XV столітті. У 1541 році його дерев’яна будова завалилась, і тоді було споруджено мурований костьол у стилі ренесансу.
У 1578 році Свірж з трьома ланами землі належав Христофору Свірзькому4. У 1648 році село і місто були власністю подільського хорунжого магната Олександра Цетнера. У той час містечко мало міцний замок.
Про замок у Свіржі, як про маєток шляхтичів свірзьких, згадується вже в XVI столітті. Однак існуюча будова належить до того часу, коли Свірж перейшов у власність Олександра Цетнера. Він був одружений з Ганною Замойською, і тому над брамою фортеці встановлені їхні родинні герби.
Свірзький замок розташований на північний схід від села на дещо відокремленому підвищенні, яке колись було оточене болотами і водою. Площа під замком має неправильну чотирикутну форму. Будинки двоповерхові, групуються біля двох майданчиків. Одна частина цих будинків, розташованих вище, використовувалась для житла, інша мала господарське призначення. Між собою вони розділені мурами. Особливо цікава фронтова сторона з двома вежами і брамою. Перед брамою колись був підйомний міст (нині він постійний), перекинутий через глибокий і досить широкий яр.
Господарська частина замку мала браму з окремим під’їздом із західної сторони по схилу гори. Тут було чотири приміщення, що в основному використовувалися як стайні. Замок охороняється державою як пам’ятка архітектури5.
Нещадна експлуатація трудящих та насильницька полонізація викликали ненависть до гнобителів. У першій половині XVII століття українське трудове населення повстало на боротьбу проти польської шляхти. Економіка Свіржа занепала, поля не оброблялися, а посіяного не було кому збирати. У 1648 році село Свірж спалили татари. Від пошестей, голоду гинуло багато мешканців села.
У 1649 році селяни не мали ні хліба, ні одягу, ні придатного житла. Їм не було чим сплачувати податків. Навіть найбільш причепливим збирачам податків вдалося зібрати лише 7,5 злотого. Про це повідомлялося в офіційному донесенні старости6. Але селянам не вірили, вели їх до старости, щоб вони присягали, що нічого не приховали і віддали за повинності все, що в них було7.
Ще не встигли загоїтись рани, ще не встигло забутися страшне лихоліття, як у 1672 році на Свірж і його околиці татари вчинили новий спустошливий напад. Знову гинули люди, грабувалося майно. Не меншим лихом була і постійна експлуатація селян та міщан польськими панами.
Особливо посилилась експлуатація селян і міщан у XVIII столітті. У Йосифінській метриці вказано, що селяни і міщани Свіржа мали невеликі клаптики землі, врожайність якої була невисока. Часто земля заростала кущами, її не засівали, використовували під луки. Трудове населення займалося гончарством, виготовляло деякі будівельні матеріали.
З другої половини XVIII століття аж до скасування панщини у 1848 році більша частина землі у Свіржі належала поміщикові і католицькій парафії. Згідно з інвентарем 1773 року та фасією 1820 року, селяни мусили виконувати для панського двору 4048 двоспряжних днів (тобто таких, які відроблялися парою коней або волів), 52 односпряжних і 3620 піших днів. Важкими оброками були прядіння для поміщицького двору, сплата чиншів тощо.
Приблизно такі ж панщинні повинності виконували 14 селянських дворів, які належали католицькій парафії Свіржа. Таке становище селян не змінилось аж до 1848 року. За панщини дворові належало 3000 моргів землі і 1617 людей, а 1283 морги належало 220 селянським дворам. У 1850 році мешканці Свіржа так розподілялись за майновим цензом: 7 селянських дворів мали по 21—32 морги землі, 59 — по 10—19 моргів, 93 — по 1 моргу і 16 — по 0,7 морга. Крім того, було два халупники. Як видно з наведених даних, із 220 селянських дворів 66, тобто лише 30 проц. поселень, володіли 70,2 проц. всієї орної землі (у це число не входить земля, що належала поміщикові). Значна кількість населення (154 двори, приблизно 70 проц.) була малоземельною або зовсім не мала землі.
Коли після скасування панщини поміщик подав рахунок вартості річних повинностей, то, на його думку, вона становила 1260 флоринів 22 крейцери, але за умовою скасування панщини селянам довелося заплатити 25 207 флоринів 30 крейцерів, тобто в 20 разів більше.
Внаслідок викупу у 1860 році землі розподілились так: усієї землі в Свіржі було 3954 морги, причому панові належало 1668 моргів, церкві — 150 моргів, а селяни, міщани і громадські угіддя займали 2136 моргів.
Кріпацтво було ліквідоване. У розпорядження селян давалася земля і трудящі ніби ставали вільними: вони не були особистою власністю поміщика, зовнішні ознаки кріпацтва змінилися. Однак наслідки феодалізму трудящі відчували і далі. Їм дісталися малі клаптики землі, а в руках поміщика, як і раніше, залишалася більшість земельних угідь. Багато землі належало куркулям.
Все це свідчить про те, що оспівана буржуазними економістами австрійська аграрна реформа 1848 року — скасування панщини — не здійснила мрій основної маси сільського населення, воно залишилось малоземельним і змушене було йти в найми до поміщиків і куркулів, його і надалі нещадно експлуатували. Реформа 1848 року не дала селянам сподіваної волі. Особливо важко жилося трудящим українцям Свіржа, які перебували під соціальним гнітом іноземних та місцевих експлуататорів і терпіли національне гноблення.
Наприкінці XIX і на початку XX століття у Свіржі на основі наявних природних ресурсів виготовлялись будівельні матеріали, зокрема щебінь, деревина. Ці будівельні матеріали продавалися не лише в Свіржі, але й експортувалися далеко за його межі8. Це давало змогу населенню дещо покращити своє матеріальне становище. З другого боку, ці невеличкі свірзькі виробничі підприємства групували навколо себе робітників, ремісників, які вносили нове в побут населення, дещо змінювали і розширювали його світогляд.
Опис 1900 року свідчить, що у Свіржі всієї землі було 2273 га, а селянам і громаді належало 1233 га. Така диспропорція у розподілі землі ставила селян у пряму залежність від поміщика і куркулів.
Багато лиха завдала населенню розв’язана імперіалістами перша світова війна. Під час війни село часто переходило з рук у руки воюючих сторін, зазнавало руйнувань. Залишалася без даху над головою не одна селянська сім’я.
1 В.П.Савич.Нові пам’ятки доби «полів поховань» на території Львівської і Тернопільської областей. Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині, в. 2,1959, стор. 117.
2 Matricularum Regni Poloniae summaria, p. IV, vol. 3, Warszawa, 1917, стор. 382.
3 Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej, t. XIV, Lwów, 1889, стор. 96—97.
4 Źródła dziejowe, t. XVIII, cz. 1, Warszawa, 1902, стор. 65.
5 A.Czołowski, В.Janusz. Przeszłość і zabytki województwa Tarnopolskiego,Tarnopol,1926,стор.105—107;A.Czołowski,Dawne zamki i twierdze na Rusi Halickiej,«Teka konserwatorska»,1892,стор.113—116.
6 ЦДІА УРСР у m. Львові, ф. 9, оп. 1, спр. 230.
7 Там же, ф. 10, оп. 1, спр. 230.
8 Skorowidz przemysłowo-handlowy królewstwa Galicyi, Lwów, 1906, стор. 170.
Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • Жовква • Золочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · Львів • Миколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • Червоноград • Яворів ( Івано-Франкове , Немирів )