Меденичі

     Меденичі (Мединичі) —  селище міського типу Дрогобицького району Львівської області, розташоване в смузі Передкарпаття на обох берегах річки Летнянки, притоки Тисмениці, за 20 км на північний схід від районного центру — м. Дрогобича. До найближчої залізничної станції Добрівляни — 14 км.
     У 40-х рр. XIV століття село було загарбане польськими феодалами і стало центром ключа Самбірської королівської економії на Перемишльській землі. Від цих часів залишилася перша архівна згадка про селище під назвою Меденичі, яка засвідчується 1395 роком, коли у Меденичах польський король Ягайло видав шляхтичу Яхну грамоту на містечко Заршин Сяноцької землі¹. Однак виникнення назв околиць селища — Луковиця і Кроватець, за легендою, пов’язане з боротьбою проти татаро-монголів у XIII столітті: Луковиця — від стріляння з луків, Кроватець — від пролитої крові. Це дає підстави вважати, що село існувало ще до татаро-монгольської навали і входило до складу Галицько-Волинського князівства. Як свідчить сама назва села, в господарстві його поселенців, крім хліборобства і скотарства, значну роль відігравало бортництво. Є згадки про те, що печатка Меденич у XV — XVI століттях мала зображення трьох вуликів.
     За даними люстрації земель 1570 року, в селищі був фільварок, на якому працювало 17 загородників. 17 інших були кмети, що мали по півлана землі. За користування землею селяни сплачували грошовий чинш та натурою по півколоди вівса, курей, яйця, а також платили подимне².
     Посилення феодального гніту супроводжувалося зростанням класової і національно-визвольної боротьби. Населення Меденич брало участь у народно-визвольній війні 1648—1654 рр. проти шляхетської Польщі. Так, Софія Тарнавська, володарка села Криниці, що знаходиться на віддалі 3 км від Меденич, скаржилася, що селяни «в місяцю падолисті, в різні дні, заманені сваволею козаків, покладаючи на них надію, вдавалися до бунтів, учинивши змову і спільну нараду, напали оружно вночі на двір»³.
     Події часів визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького надовго збереглися у народній пам’яті. Про це свідчать слова пісні, що дійшла до наших днів:

«Сходить місяць із зорями.
Познімайте в нас кайдани,
Україну визволяйте.
Встань, Хмельницький,
Встань, Богдане,
Український отамане.
Ви, дівчата, ой, хороші,
Вишивайте хлопцям ноші.
Будем шити — вишивати,
Україну визволяти.
А ви, хлопці молодії,
куйте шаблі золотії
на вороги лютовії,
Та най лютий ворог знає,
що Вкраїна визволяє»⁴
 
     Ще більше посилився кріпосний гніт у другій половині XVII століття, який супроводжувався дальшим обезземеленням селян і збільшенням феодальних повинностей. Так, за люстрацією 1686 року в користуванні селян залишилося лише 7,5 лана землі, в той час як четвертина лана була корчмарською, 2 попівськими та по 1 лану належало гайдукам і ксьондзам. Селяни змушені були за кожну четвертину відробляти по 4 дні до полудня, а також здавати по ліктю пряжі. Крім цього, вони, в разі потреби, виконували шарваркові роботи, давали бджільну десятину і очкове. В роки врожаю на жолуддя, на якому випасали свиней, селяни здавали від кожної чверті лана 1 свиню.
     За люстрацією 1686 року в селищі було 30 підсадків, 9 загородників, 20 халупників і комірників⁵. За даними ревізій поселень Перемишльської землі за 1682 рік у Меденичах налічувалося «різних халуп осілих... 140, бровар, млин і корчма»⁶.
     Нестерпне соціальне і національне гноблення викликало рішучий протест серед селян Меденич, а також сіл Більче, Горуцько (Гірське), Летні, Лип’є, Раделич, Грунтів, Літиня і Тинів, що входили до Меденицького ключа. Вони відмовлялися відробляти панщину, сплачувати грошові і натуральні податки. Часто протести переростали в повстання. Про одно із таких повстань шляхта в 1670 році інформувала центральний уряд Речі Посполитої і самого короля, просячи допомогти їй приборкати непокірних селян. Король видав універсал, в якому вказувалося на те, щоб «повсталі громади Меденицького ключа всілякі послухи своїм панам-державцям виконували і повинності їм належні з давен-давна, як роботизни 4 дні з четвертини, віддавали». Проте повсталі селяни відмовились виконувати королівський універсал. Власники сіл Меденицького ключа скаржилися королю, що «громади не зважають на королівський універсал, жодних послухів панщини не виконують, податків чиншових, публічних і ланових не дають».
     Ще більшого загострення набула боротьба селян Меденицького ключа в 1671році. Городські і королівські комісії, які навмисне були відряджені в район заворушення, доповідали королю, що селяни, «зв’язавшись з громадами інших сіл, які бунти піднесли через не віддання послуху теперішнім своїм державцям, і по сьогоднішній день бунтуються»⁷.
     Під час виступів селяни неодноразово нападали на маєтки експлуататорів. Своєрідною формою селянської боротьби були порубки лісів, що належали фільваркам. Часто під час самовільного порубу поміщицьких лісів селяни розправлялися з панськими слугами, побережниками, лісничими і шляхетськими адміністраторами. Так, у 1673 році вони «опустошили королівські ліси», а лісничому погрожували смертю. Адміністратор лісів і пущ Перемишльського повіту шляхтич Комоцький повідомляв у 1684 році, що громада Меденицька «спільно з підданими чужих сіл не лише вирубала і вивезла ліс, але й погрожувала йому: «Накажемо ховати в труні».
     Однак такі виступи, як правило, закінчувались поразкою, а експлуатація ще більше посилювалась. Проте кожний наступ гнобителів викликав нові заворушення. Особливо це мало місце в 20-х рр. XVIII століття. У зв’язку з цим шляхта Руського воєводства, зібравшись 22 серпня 1720 року на сеймику, постановила утихомирити «зухвальство громад Меденицького ключа» і наказала своїм послам повідомити про це сейм⁸.
     Жорстоко розправляючись над селянськими повстанцями, що вели боротьбу за соціальне і національне визволення, королівська казна стягувала з Меденицького ключа великі прибутки. За даними 1760 року лише сума грошових чиншів складала 823 польських злотих. Крім грошових чиншів, селяни змушені були платити податки натурою і відбувати різні трудові повинності. Чистий доход Меденицького ключа на користь польської держави становив у 1760 році 11 тис. 29 злотих, а в 1768 році він досяг 14 тис. 976 злотих.
     Після поділу Польщі у 1772 році Меденицький ключ, в т. ч. і Меденичі, увійшов до складу австрійських державних маєтків. Феодальний і національний гніт дедалі зростали. Селянину доводилось третину часу своєї праці витрачати для сплати різних податків та інших повинностей.
     За даними Йосифінських метрик за 1785—1788 рр. серед переважної більшості селян, що мали наділи від 4 до 6 моргів, а також тих, які не мали зовсім землі, виділяються окремі господарства, яким належало від 16 до 20 моргів⁹.
     Процес диференціації селян Меденич став ще більш помітним в кінці першої половини XIX століття. Так, у 1848 році з 475 дворів у селі було 13 заможних господарств, в той час як 419 середняцьких та бідняцьких — мали від 1 до 9 моргів, а 43 господарства мали наділи лише від 0,02 до 0,5 морга землі. З усіх 3790 моргів землі 645 моргів належало до державного маєтку¹⁰.
     Скасування кріпацтва в 1848 році супроводжувалось дальшим обезземеленням селян. Внаслідок цього класова боротьба не припинялася. Особливо гострого характеру набрала вона за право користування лісом, луками, пасовиськами. Такі виступи тривали в Меденичах з 1857 аж до 1909 року включно¹¹.
     Протягом другої половини XIX — початку XX століття в селі відбувалось дальше розшарування. Багато селян, які залишалися без землі або мали невеликі наділи, змушені були шукати роботу на капіталістичних підприємствах Дрогобича, Борислава та інших міст. Інші гнули спину на плантаціях в околицях рідного села, що належали до 1868 року австрійській казні, а потім були продані компанії землевласників Йосифа і Маврікія Колішерів¹².
     У селі панували голод і хвороби. Переважна більшість жителів залишалася неписьменною. Відкрита ще в 1818 році школа була доступною тільки для дітей багатіїв. Навчання велося польською і німецькою мовами. Українська мова в школі не допускалася на протязі всього її існування. В газеті «Діло» в 1890 році в статті під характерним заголовком «Вісті з глухого кута» писалось: «єсть тут здавна двукласова школа з викладовим язиком польським... в селі, де ані один селянин не говорить по-польськи, удержується школа з викладовим язиком польським... В Меденичах єсть також і читальня... Ціла бібліотека складається з кільканадцяти книжечок для польського люду, із кількох книжечок на руській мові, а латинською азбукою напечатаних... Заблукалося кілька книжечок «Просвіти» давнішої дати, але на тім ся кінчить. Но так скудної бібліотеки меденичане досі не прочитали, бо хоч уміють по-польськи читати, то язика того не розуміють, а по-руськи хоч розуміють, то читати не вміють»¹³.

1   Akta grodzkie і ziemskie, t. З, стор. 3.
2   Жерела до істориї України—Руси, т. VII, стор. 250—251.
3   Записки наукового товариства імені Шевченка, т. 23, стор. 65.
4   Записано зі слів місцевого жителя Михайла Кісери.
5   Słownik geograficzny królewstwa Polskiego, t. IV, стор. 226—227.
6   ЦДІА УРСР у м.Львові, ф. 14, оп. 1, спр. 258, арк. 211.
7   3 історії західноукраїнських земель,1957, вип. II, стор. 51.
8   В.В.Грабовецький. Селянський рух на Прикарпатті в другій половині XVII — першій половині XVIII ст.,1962, стор. 121—122.
9   ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 19, оп. 14, спр. 209, арк. 84, 96, 98.
10 Там же, ф. 168, оп. 1, спр. 2877, арк. 81.
11 Там же, ф. 146, оп. 64а, спр. 954—966.
12 УРЕ, т. 9, стор. 14.
13 Газ. «Діло», 1890, № 167.

Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • Жовква • Золочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · Львів • Миколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • Червоноград • Яворів ( Івано-Франкове , Немирів )