Велика Горожанна

     Село в Миколаївському районі Львівської області. Розташоване на лівому березі річки Дністер, за 12 км від райцентру. За 6 км від села проходить залізнична лінія Львів — Стрий.
     В середньовічних джерелах (XV—XVI століття) село Велика Горожанка виступає під назвою Рожана або Горожана¹. Під назвою Рожана воно вперше згадується в історичних джерелах за 1433 рік². Коли у 1453 році біля неї виникло нове поселення, воно почало називатися Горожана Мала або Горожанка³, а село Горожана — Горожана Велика або Горожанка Велика⁴.
     В 1448 році король Казімір IV надав селу Великій Горожанці магдебурзьке право, анулюючи руське і польське права, які воно мало до цього часу.
     Дані XVI століття про соціально-економічний стан села Великої Горожанки досить скупі. У 1515 році в ньому було 9 ланів, з них 4 незаселених, внаслідок винищення їх мешканців татарами під час нападу в 1505 році⁵.
     Як свідчить люстрація за 1578 рік, в селі Велика Горожанка на той час було 26 3/4 лана землі.
     У XV—XVII століттях Велика Горожанка входила до королівського маєтку, до якого належали також села Горожанка Мала і Ричагів. Як і інші королівські села, воно користувалось привілеями, за якими селяни виконували значно менші повинності, ніж селяни шляхетських сіл. Королі, звичайно, здавали такі села в оренду шляхті на трирічний, а пізніше (XVI—XVIII століття) — на довший строк або й на довічне користування.
     Село Велика Горожанка в 1448—1460 рр. орендували пани Прухніцькі⁶, а пізніше А. Яцимирський. У 1487 році селяни Великої Горожанки добились від А. Яцимирського привілею на магдебурзьке право, за яким вони мали працювати сім днів на рік на пана (від сходу до заходу сонця), платити чинш до 11 грошів і по 1 колоді вівса⁷.
     Однак у XVI столітті, коли почав зростати попит на сільськогосподарські продукти, орендарі посилюють експлуатацію. Незважаючи на привілеї, селян примушували виконувати додаткові повинності. Внаслідок цього між селянами села Великої Горожанки та орендарями виникали часті конфлікти. Так, у 1523 році орендар М. Бронєвський, незважаючи на те, що Велика Горожанка перед цим була майже наполовину знищена татарами⁸, вимагав від її мешканців більше днів панщини, данин, підвід тощо, ніж вони до цього часу давали. Селяни звернулися із скаргою до короля Зигмунда І, який заборонив переобтяжувати їх надмірно⁹.
     В 1524 році король здав село Велика Горожанка в оренду львівському підсудку Я. Дідушицькому і його синові Миколі¹⁰. Нові орендарі ще більше посилили експлуатацію селян, внаслідок чого жителі села неодноразово звертались із скаргами до короля.
     З листопада 1568 року, згідно з договором між В. Дідушицьким (сином Миколи) і судомирським хорунжим, королівським секретарем Тарлом, село Горожанка Велика перейшло до нього в оренду¹¹. Він ще більше пригнічував селян, що знов-таки змусило їх звертатися до короля. Скаржився на селян і сам Тарло на те, що вони не хочуть давати підводи і виконувати інші повинності, посилаючись на королівські привілеї та декрети. Король Сігізмунд Август, звичайно, підтримував свого секретаря і декретом від 4 березня 1570 року заборонив селянам посилатись на попередні королівські декрети, а роботи виконувати, як цього від них вимагають орендарі, тобто по два дні панщини на тиждень, платити чинш, давати підводи та виконувати інші повинності¹².
     Найбільш жорстоким з усіх орендарів був королівський ротмістр В. Средзінський, якому король надав в оренду Велику Горожанку на початку 1624 року¹³. Орендар зразу ж почав вимагати від селян більше робіт і данин, ніж належало, незважаючи навіть на те, що в 1621 році село було знищене татарами.
     У скарзі на селян до львівського гродського суду Лятковський — економ Средзінського — заявив, що селяни Великої Горожанки, зібравшись на подвір’ї у селянина Павла, взяли з церкви хрест і присяглися на ньому «до горла, до останньої сорочки не відступати» і «хоч би нам і до козаків усім піти на Україну, не тільки над тими, проти яких конспіруємось (змовляємось), але й над плебанами (ксьондзами) будемо мститись»¹⁴.
     Коли селян намагалися примусити працювати, вони відмовилися і вдерлися у панський двір, лаялися, а хворого шляхтича К. Комаровського перекинули з ліжка. Селяни заявили, що вони виконуватимуть панщину не більше двох днів на тиждень, як було зазначено у королівському декреті¹⁵.
     За цей виступ Средзінський жорстоко розправився із селянами. Він скликав їх у свій двір, де гайдуки вчинили над ними розправу. Від побоїв двоє селян — П. Федьків та О. Тимчишин померли. Багато селян було кинуто у в’язницю. Крім цього, гайдуки напали на селян, били їх, а також згвалтували багато дівчат і жінок. Селяни Великої Горожанки звернулися до короля із скаргою на орендаря.
     Король, в листі від 14 липня 1625 року, про людське око докоряє Средзінському за те, що він примушує селян працювати на себе більше, підвищує чинші й данину, б’є і грабує їх, і повідомляє, що висилає до Горожани свого інквізитора Р. Залєського для розслідування конфлікту на місці.
     Проте фактично Залєський приїхав сюди з метою узаконити вимоги орендаря, які зрештою були вигідні і для королівської казни. Король одночасно посилає селянам листа безпеки, який дійсний протягом шести місяців, але наказує їм виконувати роботи й повинності і не чинити жодних бунтів, бо орендар має право їх карати¹⁶.
     Одержавши рапорт від Р. Залєського, король на так званому референдарському суді¹⁷, в присутності обох сторін, вирішив, що селяни із четвертої частини лану повинні робити три дні кожного тижня від полудня, орати і боронувати лише стільки, скільки зможуть, давати підводи і виконувати повинності, визначені в декреті короля Сігізмунда Августа від 1570 року. Щодо вбивства селянина П. Федькова, то слідство «встановило», що його вбито у юрбі під час замішання, вчиненого селянами, і тому Средзінського було виправдано. Всі скарги селян на орендаря згідно з рапортом інквізитора були скасовані, як неправдиві. Таким чином, орендареві було залишено повну свободу дій щодо селян. Керівників бунту — Андрушка, який ходив до церкви по хрест, та І. Толоська, що бився з орендарем, король присудив до страти¹⁸. Внаслідок такого несправедливого рішення селяни, втративши будь-яку надію добитись правди у короля, почали тікати з села. Так, до 1643 року 25 селян Великої Горожанки з сім’ями, худобою і домашнім майном втекли до новозаснованого містечка Стрілиська (тепер Жидачівський район). Новий орендар села Великої Горожанки Пшедвойовський, дізнавшись через своїх гайдуків про місце їх перебування, вимагав від власників містечка особисто, а також через короля повернення їх, але безрезультатно¹⁹.
     В 1648 році, під час визвольної війни українського народу, село Велика Горожанка було знищене татарами, які, користуючись союзом з Б. Хмельницьким, замість того, щоб громити польську шляхту, грабували й палили українські села. Багато селян цього села потрапило в татарський полон, частина вмерла від чуми і тільки незначна кількість залишилась у селі.
     Після втечі із Великої Горожанки багатьох сімей та знищення села татарами багато землі в селі пустувало. Новий орендар Сокольницький закликав на поселення до села Велика Горожанка нових поселенців, звільняючи кожного із них на кілька років від панщини. В цей час із інших сіл до Великої Горожанки прибуло 9 сімей²⁰.
     На початку XIX століття Велика Горожанка належала графам Дульським, які віддали її в оренду Ф. Незабитовському, власнику сусіднього маєтку Коропуж. Становище селян було жахливим. Вони повинні були відбувати 156 днів панщини на рік і, крім того, виконувати цілий ряд інших повинностей. За будь-які спроби протесту селян жорстоко карали. Пан мав свою в’язницю, куди кидав непокірних. На роботу вони повинні були виходити до сходу сонця, а кінчати її могли, аж коли стемніє.
     Внаслідок такої жорстокої експлуатації населення Великої Горожанки настільки зубожіло, що, як видно з заяви уповноваженого цієї громади М. Мазурика, в 1837 році 32 сім’ї кинули село й пішли на Поділля та в інші місця²¹. На початку XIX століття, особливо в 30—40-х роках, по всій Галичині посилились антифеодальні виступи. В Самбірській окрузі найбільш активно виступали селяни Великої Горожанки.
     Тяжкий гніт і жорстокі розправи за спроби відстояти свої права породжували у селян ненависть до панського двору, до представників адміністрації маєтку. Особливо ненавиділи селяни Ф. Чаплицького, який виконував протягом кількох років обов’язки мандатора, жорстоко знущався з них²².
     У 1846 році Велика Горожанка стала одним із пунктів підготовки до польського національно-визвольного повстання. Ф. Чаплицький і його брат Владислав, студент, що належав до створеного С. Дембовським у Львові підпільного гуртка, вирішили організувати тут загін, що мав підтримати повстання у Львові.
     Проте після того, як у ніч з 12 на 13 лютого 1846 року львівська підпільна організація була розгромлена, а ті її члени, яким вдалося уникнути арешту, знайшли притулок у Великій Горожанці, плани повстанців-шляхтичів дещо змінилися. Було намічено почати повстання 21 лютого, але вже не йти на Львів, а пробиватися через Городок, Мостиська до Перемишля²³. Брати Чаплицькі сподівалися на підтримку селян, серед яких деякий час вели агітацію за участь у повстанні. Але ця агітація не змогла заглушити вікової ненависті селян до пана. Вони не тільки не приєдналися до польського національно-визвольного повстання, а навпаки, рішуче виступили проти його учасників.
     21 лютого вранці за розпорядженням мандатора перед двірською канцелярією у Великій Горожанці зібралися громади сіл Великої Горожанки, Ричагова, Новосілок і Сасків, близько двох тисяч селян. Разом з чоловіками були жінки й діти²⁴. Перед селянами з’явилась група повстанців на чолі з мандатором Ф. Чаплицьким, який виступив з промовою. В ній він проголосив скасування панщини й кріпацтва, зменшення державних податків і цін на сіль, ліквідацію тютюнової монополії, скорочення строків військової служби з 14 до 3 років²⁵, а також закликав селян озброїтися косами, дрючками і рушницями та приєднатися до польських повстанців, щоб вигнати з краю цісаря і німців, які дуже пригноблюють селян²⁶.
     У книзі Захера «Польські революції» про цю подію розказано так: «Перед брамою домініального подвір’я була виставлена дерев’яна трибуна, біля якої стали повстанці, близько 60 чоловік (проте австрійський буржуазний історик Заля²⁷ свідчить, що їх не було і 20). Комендант Сікорський²⁸ виліз на трибуну і встановив на ній польський прапор. Після цього він виголосив промову, підбурюючи селян до повстання. Між іншим, добув він з однієї кишені жменю пшениці, а з другої вівса і простяг обидві руки до мужиків. «Глядіть,— вигукнув він,— оця пшениця — це пани, шляхта, державці, панські урядники, овес — це ви. Так було в давній Польщі, так є тепер у цісарщині: пани завжди були і є завжди і всюди чимсь ліпшим від вас. Ми робимо тепер революцію, а якщо вона удасться, то не буде ані панів, ані хлопів, а тільки польські обивателі. — Після цих слів він перемішав овес з пшеницею і кинув зерно в повітря. — Ідіть тепер і вилучіть овес від пшениці! Так і після революції сам бог у небі не зможе розрізнити пана від хлопа. Всі будемо тільки брати, тільки поляки, вільні і щасливі»²⁹.
     Один з селян, 62-річний Кухар, заявив: «Так не буде, як хоче мандатор... Мені відомо від мого діда, що в часи конфедерації селянина били безкарно, бо шляхтич платив за це лише 5 флоринів. Якщо ви виженете з краю цісаря, кожен з вас захоче бути королем і знову будете мордувати селян, як в часи конфедерації»³⁰.
     Після цього з боку селян почулося тисячоголосе «Ми ся того не приймаєм!»³¹, і вони оточили двірську канцелярію, вимагаючи від повстанців скласти зброю³². Але шляхта почала стріляти,  внаслідок чого чотирьох селян було вбито і одного поранено³³. Обурені селяни підпалили приміщення канцелярії, а потім і в’язницю, куди, рятуючись, сховалися повстанці. Щоб уникнути розправи, вони почали пробиватися через юрбу селян. Під час цієї сутички було вбито шість повстанців-шляхтичів, решта була взята в полон і передана військовому загону, який ввечері того ж дня прибув до Великої Горожанки³⁴.
     Про ці події згадується в поемі Ів. Франка «Панські жарти»:

Про Горожанку скажу сміло,
Що потерпіли там пани
Найбільше з власної вини,
Що битву почали з хлопами³⁵.

     Слідом за подіями у Великій Горожанці в багатьох округах Східної Галичини селяни, скориставшись з дозволу австрійських властей на організацію так званих селянських варт для виловлювання повстанців, озброювалися косами і дрючками та ловили по дорогах шляхту, незалежно від того, чи належали вони до повстанців, чи ні, в’язали їх і відправляли в розпорядження окружних управлінь.
     Віддаючи їх до рук властей, селяни і не думали про захист «обожуваного монарха», як це намагалась довести австрійська буржуазна історіографія. Селяни бачили в своїх діях можливість розправитися з найбільш ненависними представниками пануючого класу. Особливо активно діяли селянські варти в Самбірській окрузі. Селяни маєтку Горожанка після подій 21 лютого ловили всякого шляхтича, який тільки з’являвся в селі³⁶. Як свідчив один із сучасників, вони «не пропускають через село живої душі. Відразу ловлять і тягнуть до Дроговижа»³⁷.
     Виступ селян Великої Горожанки мав великий вплив на селянський рух в усій Самбірській окрузі.
     Розправившись 21 лютого з шляхтичами, селяни Великої Горожанки на деякий час стали господарями становища. Влада домінії фактично перестала існувати, бо частину службовців було перебито, а решту — заарештовано. Орендар в маєтку не з’являвся³⁸. Селяни припинили відбувати панщину та інші повинності³⁹. Їх приклад наслідували селяни навколишніх сіл, зокрема маєтків Комарно, Кліцко та інших.
     У квітні 1846 року австрійський уряд вжив ряд заходів для придушення селянського руху. З одного боку селянам були надані деякі пільги, а з другого — проти них досить часто застосовувалися жорстокі репресії, для приведення їх до покори надсилалися війська.
     13 квітня був виданий імператорський патент, згідно з яким скасовувалися літні помічні дні і тяглова повинність та надавалося селянам право подавати скарги на поміщиків безпосередньо до окружного управління, обминаючи домінію як першу інстанцію. Проте панщина — основний тягар, що лежав на плечах селян, — залишилась в силі. Селяни Великої Горожанки, як і всі інші, сподівалися скасування панщини. Тому цей патент вони зустріли з великим невдоволенням і відмовлялися відробляти панщину. У селі, як повідомив В. Цемірський у травні 1846 року, селяни «весною нічого не сіють, картоплі садити не думають і панщини не відробляють»⁴⁰.
     Щоб зламати опір селян, австрійські власті майже одночасно з оголошенням патенту почали у масовому порядку застосовувати війська. 9 травня мандатор Мендзиховський повідомив, що відправлений симбірським окружним управлінням у Велику Горожанку комісар одержав наказ з усією суворістю розправитися з непокірними селянами. Але, незважаючи на жорстокі репресії, селяни продовжували чинити опір і не припиняли боротьби за скасування панщини.
     Селянське повстання в лютому 1846 року в західних округах і у Великій Горожанці та масова відмова селян в усій Галичині відробляти панщину весною і влітку того ж року примусили галицьких поміщиків і австрійські власті замислитися над питанням про селянську реформу. Могутня хвиля антифеодальної боротьби селян у 1846 році була однією з вирішальних передумов падіння кріпацтва в Галичині в ході буржуазної революції 1848 року.
     З нагоди скасування кріпосного права в селі був поставлений пам’ятник. Але аграрна реформа, проведена австрійським урядом в інтересах поміщиків, не принесла селянам визволення. Скасування кріпацтва мало полегшувало їх життя. Вони повинні були платити великий викуп. Ліс залишився панським. Значні земельні володіння належали й церкві. Кріпосне рабство  
замінилося капіталістичним.
     Школа в селі Велика Горожанка заснована у 1853 році, першим учителем якої був А. Пеленський⁴¹. В цей час у школі навчалося лише 13 дітей, а більшість дітей шкільного віку не була охоплена навчанням. Це й привело до того, що значна частина населення села була зовсім неписьменною. У 1898 році було збудоване нове приміщення школи, яке складалося з двох класних кімнат і квартири для керівника школи.

1   Akta grodzkie і ziemskie. Т. II, Lwów, 1870, стор. 102, 140.
2   Там же, стор. 102.
3   Matricularum Regni Poloniae Summaria. T. IV, cz. 2, Warszawa, 1912, N 10 135.
4   ЦДІА УРСР у м. Львові, ф.9, оп.1, т.331, стор.426; Жерела до істориї України— Руси.Т.III, Львів,1900, стор.378.
5   Źródła dziejowe. Т. XVIII, cz. 1, Warszawa, 1902, стор. 153.
6   ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 9, т. 331, стор. 446; Źródła dziejowe. Т. XVIII, cz. І, В.,стор. 15.
7   Там же, 332, стор. 456.
8   Źródła dziejowe. Т. XVIII, cz. 1, стор. 153.
9   Akta grodzkie і ziemskie. Т. X, стор. 22.
10 Matricularum Regni Poloniae Summaria. T. IV/1, N 4471; N 5248, 1527 p.
11 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 9, т. 333, стор. 692.
12 Там же, т. 41, стор. 939—940.
13 Там же, т. 377, стор. 399—400.
14 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 9, т. 377, стор. ЗО—33.
15 Там же.
16 Там же, стор. 354—355.
17 Референдарі — королівські юристи, які розглядали апеляції селян з королівських маєтків і виносили вироки, які затверджував король.
18 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 9, т. 377, стор. 762—767.
19 Там же, т. 396, стор. 887—889.
20 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 9, т. 427, стор. 1224—1225.
21 Там же, ф. 159, оп. 5, спр. 4942, арк. 5.
22 Там же, ф. 152, оп. 2, спр. 9389, арк. 11.
23 S.Kiniewicz. Ruch chłopski w Galicji w 1846 r. Wrocław, 1951, стор. 169.
24 ЦДІА УРСР у м.Львові,ф.152,оп.2,спр.9479,арк.69;M.Dгасky.Der Bauernkrieg vom Jahre 1846 in der Österreichischen Provinz Galizien,Wien,1869,стор.72.
25 W.Czaplicki. Rzez w Horoźanie. Kraków, 1872, стор. 72.
26 M.Sala. Geschichte des polnischen Aufstandes (1846), стор. 231.
27 Там же, стор. 72.
28 Сікорський Маврикій — польський демократ, учасник повстання 1846 р.
29 L.Sacher-Mazoch. Polnische Revolutionen, Pragha, 1863, стор. 183—184.
30 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 152, оп. 2, спр. 9479, арк. 69—70.
31 W.Czaplicki. Rzez w Horożanie, стор. 47.
32 ЦДІА УРСР у м.Львові,ф.152,оп.2,спр.9479,арк.70; M.Dracky. Der Bauernkrieg vom Jahre 1846 in der Österreich. Provinz Galizien,стор.73.
33 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 152, оп. 2, спр. 9479, арк. 72—73.
34 M.Sala. Geschichte des polnischen Aufstandes, стор. 232—233.
35 І.Франко Вибрані твори. Т 10, стор. 276.
36 ЦДІА УРСР у м.Львові,ф.152,оп.2,спр.9382,арк.4;спр.9389,арк.4;спр.9478,арк.43.
37 Там же,ф.181,оп.1,спр.3619,арк.35.
38 Наукова бібліотека Міністерства культури,ф.Баворовських, спр.1380,арк.160.(Львів).
39 ЦДІА УРСР у м.Львові,ф.181,оп.1,спр.3619,арк.80,165;спр.5358,арк.61.
40 Там же, арк.80.
41 Шематизмъ народнихъ училищь управительством Консисторіи Перемнской руской.Перемишль,1853,стор.23.

Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • Жовква • Золочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · Львів • Миколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • Червоноград • Яворів ( Івано-Франкове , Немирів )