Cамбір

     Cамбір — місто обласного значення у Львівської області, адміністративний центр Самбірського району. Розташоване над Дністром за 73 км на південний захід від Львова, на шосейному і залізничному шляху Львів — Турка — Ужгород.
     Історія Самбора сягає в далеке минуле. Уже в княжі часи на місці його існував посад Погонич, городище, подібне до багатьох інших на Прикарпатті. За переказами, яких дотримуються історики, у Погонич під охорону валів і частоколу переселилась частина мешканців, переважно ткачів із спаленого татарами у 40-х роках XIII століття Самбора¹. З того часу за Погоничем поступово закріплюється друга паралельна назва — Новий Самбір або Самбір. Колишній Самбір перейменовано на Старий Самбір. Серед населення вживалися також назви Нове місто і Старе місто.
     Назва Погонич зустрічається в документах до середини XV століття, пізніше зникає. Точний час виникнення Погонича невідомий. Людське поселення на цьому місці існувало дуже давно. У 1929 році на території одного з цегельних заводів міста викопано скарб бронзових предметів (сокири, серп, браслети, нашийник), що належав людям, які тут жили приблизно в IX—VIII століттях до нашої ери. Ці вироби були виготовлені у трансільванських ливарних майстернях і свідчать про існування жвавого обміну між племенами, що жили в той час по обох боках Карпат². Археологічна розвідка Академії наук УРСР 1946 року відкрила на тому ж місці сліди поселення бронзової доби — другої половини другого тисячоліття до нашої ери. Зокрема, тут знайдено уламки посуду, приналежного до т. зв. комарівської культури³.
     Погонич-Самбір знаходився на перехресті важливих торговельних шляхів. Дністром і сухопутним шляхом понад Дністром приїжджали сюди купці зі Сходу. Через місто проходили торговельні шляхи із Городка і Львова на Угорщину (Руський путь) та із Стрия і Дрогобича в напрямку Перемишля. Розташування Погонича серед лісів, над Дністром і невеликими річками Дубрівкою й Млинівкою, між Карпатами, з одного боку, і великими болотами, які весною ставали суцільним величезним озером, з другого, робило його добре захищеним пунктом.
     До 1349 року місто перебувало під владою руських князів, а з 1387 по 1772 — у складі шляхетської Речі Посполитої.
     У 1390 році Самбору надано магдебурзьке право, що означало звільнення його, хоч і неповне, від центральної королівської адміністрації І земельних магнатів та забезпечення внутрішнього самоврядування. На місці колишнього поселення і частково нової території, де вирубали ліс, було побудовано місто-фортецю з широкою квадратною центральною площею, рівними вузькими вулицями, які вели з центру до оборонних валів, королівським замком і ратушею.
     Надання Самбору магдебурзького права супроводжувалося, як і в інших містах Галичини, організованою колонізацією католиками-поляками й німцями. Намагаючись зробити Самбір форпостом ополячення і окатоличення усього Прикарпаття, католицькі ордени будують один за одним монастирі і костьоли. Вже у 1406 році тут поселяються домініканці, 1474 року — бернардинці, 1621 — бригідки, а 1698 року — єзуїти⁴.
     У 1498 році 20-тисячна ватага татар, турків і волохів пограбувала й спалила Самбір. Але населення міста, яке заздалегідь втекло в ліси, незабаром відбудувало його⁵. На місці спалених дерев’яних будинків виросли нові, переважно муровані. В цілому залишився план стародавнього дерев’яного міста, який доповнили новими вулицями і який не змінився до останнього часу.
     Самбір став добре укріпленим містом. У 1530 році місто оточувалося товстим муром, валом і глибоким ровом з водою, що значно зміцнювало його обороноздатність. Мур з оборонними баштами, а для зв’язку з зовнішнім світом — брамами і хвіртками. Про оборону його дбали самі міщани. Вони платили податки на утримання мурів у належному стані і придбання зброї, а на випадок потреби захищали їх. Під час польсько-шведської війни у 1656 році під Самбір підійшов шведський загін. Але для оборони міста прийшли з сокирами, вилами і ножами мешканці Карпат бойки, і шведи після кількох сутичок з ними змушені були відступити. Не зміг здобути Самбора у 1657 році під час походу на Краків і семигородський князь Ракоці, що задовольнився викупом. Устояв Самбір і в 1672 році перед турками.
     Поза міськими мурами, укріпленими об’єктами, були ще монастир бернардинців і королівський замок. У замку була резиденція самбірського старости — управителя королівських маєтків, т. зв. Самбірської економії, до якої входили міста Самбір, Старий Самбір і Стара Сіль, 6 соляних жуп і близько 150 сіл. Сюди часто наїздили королі Речі Посполитої. У цьому замку, здійснюючи наміри шляхетської Польщі, що прагнула послабити Російську державу, на початку XVII століття самбірський староста і сандомирський воєвода Юрій Мнішек разом з єзуїтами розробив заходи збройної інтервенції з метою посадити на російський престол Лжедмитрія. Звідси 28 вересня 1604 року розпочали свій безславний похід озброєні ватаги Лжедмитрія і Мнішека⁶.
     Стиснутий муром, немов кліщами, на невеликій території, Самбір душився в тісноті протягом кількох століть. Складовою частиною його були передмістя з численними юридиками (шляхетськими маєтками), які простягнулися понад Дубрівкою й Млинівкою. Передмістя ділилися на 6 громад — Горішня, Поводова, Заміська, Середня, Долішня і Завидівка.
     Населення феодального Самбора займалося ремеслом, торгівлею і сільським господарством. Ремісники переважно об’єднувалися у цехи. Перші цехи (ткацький, шевський і кравецький) існували вже на початку XV століття. У XVI столітті було вже 11 цехів (бондарський, різницький, пекарський, лимарський, ковальський та ін.). В Самборі також жили і працювали пивовари, солодовники, млинарі, винарі, годинникарі, цирульники, аптекарі, музиканти, милярі та інші, які не організовували окремих цехів. Цехи вели гостру боротьбу з нецеховими ремісниками — «партачами», не допускаючи їх конкуренції, а ті в свою чергу боролися за право займатися ремеслом.
     Середньовічний Самбір був важливим торговельним центром. Тут розміщалися головний склад угорських вин і митна служба Речі Посполитої. Двічі на тиждень (в понеділок і четвер) відбувалися торги, на які приїжджало населення за 50—60 км, 5 разів на рік відбувалися 14-денні ярмарки, під час яких велась торгівля волами, полотном, відомим самбірським сукном, сіллю, медом, воском й іншими товарами. Сільським господарством займалося переважно населення передмість.
     Управління містом перебувало в руках невеликої купки багатих купців і цехової верхівки. Вони входили в склад Лави і Ради міста на чолі з війтом, стягували податки, управляли міським майном, здійснювали судівництво.
     Становище основної частини населення міста було дуже важким. Воно нещадно експлуатувалося лихварями, майстрами, купцями і панівною верхівкою міста. Міське трудове населення несло основний тягар податків, постачало підводи королівським військам під час походів, утримувало військові загони під час стаціонування їх у місті. Передміщани, крім цього, відробляли різні повинності на користь міста. Це було причиною гострої боротьби експлуатованих верств населення проти експлуататорів. Протягом першої половини XVII століття передміщани, озброївшись сокирами, косами і вилами, неодноразово силою займали пасовища, які незаконно відібрала в них Рада міста⁷. У 1628 році, обурені незаконним збором податків, міщани і передміщани напали на ратушу, де засідали міські власті, і не допустили до збору податків⁸. Бунт був жорстоко придушений.
     Багато терпіло населення від епідемій, яких міська хроніка записала близько 10. Під час епідемії 1701 року померло лише «серед міських мурів» понад 3 тис. чол., а після епідемії 1775 року в живих залишилася тільки третина населення⁹.
     Неодноразово місто знищувалося пожежами. Так, у 1637 році згоріло майже все місто. Великих збитків передмістю завдавали повені Дністра, одна з яких (початок XVIII століття) знищила не лише посіви, а й господарські і житлові будинки. В зв’язку з цим кількість населення середньовічного Самбора дуже коливалася (від 4 до 1 тис. чоловік).
     Після загарбання Галичини Польщею в дуже важкому становищі перебувало українське населення Самбора. Українцям як «схизматикам» чинились всілякі перешкоди при вступі до цехів, заборонялося займати керівні посади в цехах і управлінні містом. У межах міського муру їм дозволялося проживати лише в спеціальній Руській дільниці. Тільки в середині XVI століття українські міщани добились дозволу збудувати у місті православну церкву.
     Самбірські православні міщани були організовані в братство, статут якого був затверджений у 1644 році. Незважаючи на переслідування, братство вперто боролось з католицизмом і сто років не підкорялось рішенню Брест-Литовського собору про унію.
     Різних переслідувань зазнавало єврейське населення міста. У середині XVI століття католицькі купці добилися у королів заборони проживання євреїв у межах міського муру. Останні переселились у район королівського замку (т. зв. Бліх) де створили окрему громаду. Не дозволяли їм також займатись торгівлею в місті у позаярмаркові дні. Лише в середині XVIII століття ці обмеження були скасовані.
     Тяжке соціально-економічне гноблення і національно-релігійні утиски піднімали населення на боротьбу. Чималий вплив на активізацію боротьби українських міщан мала визвольна війна українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького, під час якої козацько-селянські війська двічі (у 1648 і 1649 рр.) були під мурами міста¹⁰.
     Багато жителів Самбірщини брало участь у антифеодальному русі на Прикарпатті у XVII—XVIII століттях. Загони опришків нищили маєтки, завдаючи поміщикам великої шкоди. У 1676 році шляхті вдалося схопити відомих ватажків опришків, що діяли у самбірській економії — Івана Макара, Лаврентія Прендоху та Василя Хархолу. У Самборі на спеціальному місці над Дністром народних борців було четвертовано¹¹.
     Документи дозволяють відтворити не лише внутрішнє життя феодального Самбора, але і його зовнішній вигляд. Центральна частина міста була забудована переважно двоповерховими кам’яними будинками, які простягувались від ринку вглиб дворів і на всю довжину мали вузькі півпідвальні коридори. У підвалах зберігались бочки з угорським вином, місцевим пивом і медом. У дворах часто розміщалися городи, що засаджувалися квітами або лікарськими рослинами. У довгих коридорах були заглиблення, в них торговці влаштовували свої лавки з дрібним крамом — бляшками, дзеркальцями, прикрасами, різнокольоровими виробами з тканин.
     У ринку під час торгів та ярмарків стояли підводи і велась торгівля. Тому тут, особливо під час весняних дощів, стояло велике болото, яке стікало до Млинівки. Від кольору болота цю вулицю називали Жовтою.
     У центрі міста, на ринковій площі, височіла міська ратуша з вежею 38 м висотою і годинником. На вежі ратуші — герб міста: олень, прошитий стрілою. Перед ратушею, з одного боку — міська контрольна вага, а з другого — спеціальне місце, де прилюдно виставляли засуджених. У підвалах ратуші розміщалися спеціальні кімнати тортур, там «урядував» міський кат.
     На південь від міських мурів було кілька рибних ставків. До мурів і міських валів з усіх боків тіснились будиночки з городами. Частково такі городи збереглись і досі. Всередині мурів теж були невеликі городи. Великі і зелені масиви, засаджені городиною або перетворені в своєрідні сквери і парки, простягувались від теперішньої вулиці Леніна до Дубрівки. Парки були насаджені вздовж теперішньої вулиці В. Терешкової і в районі залізничної станції. На місці вулиць Шопена і Радянської були суцільні городи.
     Важливим об’єктом середньовічного Самбора був водопровід, збудований близько 1400 року. Воду одержували з численних джерел на полях сіл Дубрівки і Біскович, що розташовані на 40—50 м вище рівня Самбора. Вода з джерел самопливом по дубових трубах відводилась у головний трубопровід, що вів до міста. Трубопровід закінчувався великим басейном, звідки вода подавалась у водозбірники, розміщені в різних частинах Самбора.
     Існували тут також каналізація і лазня, збудована в кінці XIV століття, пошта, спочатку лише приватна, а з 1676 року т. зв. коронна.
     До наших днів збереглось багато пам’яток старого Самбора. Це кілька житлових будинків XVII століття , міська ратуша (перша половина XVII століття), церква середини XVIII століття, будинки двох костьолів, монастирів домініканів, єзуїтів і бригідок, єзуїтської колегії, ловецький будинок, частина підземних ходів та інше. У Самбірському філіалі обласного архіву зберігаються цінні історичні документи, починаючи з XVII століття.
     Австрійське панування, яке почалося в 1772 році, характеризувалося значними змінами в житті Самбора, що відбивали загальну тенденцію суспільно-економічного розвитку краю — розклад феодальних відносин і зародження капіталізму.
     Розвиток товаро-грошових відносин створив умови для швидкого зростання міст. Населення Самбора збільшилось з 5 тис. чол. наприкінці XVIII століття до 8,6  тис. у 1828 році і до 11 тис. на початку 40-х років XIX століття. У 1841 році Самбір мав приблизно стільки населення, як Дрогобич, Станіслав, Перемишль¹².
     Самбір став значним адміністративним центром. З 80-х років XVIII століття до 60-х років XIX він був центром Симбірського округу (з десяти у Східній Галичині), а пізніше центром Симбірського повіту. У 70—80-х рр. XVIII століття зруйновано міський мур, який сковував ріст міста. Тоді ж були закриті монастирі, а їх приміщення використали для урядових установ і казарм. Тут був один з трьох східногалицьких кримінальних судів.
     Про розвиток культури у Самборі свідчить те, що в середині XVIII століття тут було дві друкарні, кілька шкіл — при парафіальному костьолі, церкві й синагозі, а з 1701 року — єзуїтська колегія.
     Із Самбора у XV—XVIII століттях вийшло ряд відомих людей того часу — вчених, літераторів, художників. Серед них на особливу увагу заслуговує ім’я талановитого вченого і поета, сина самбірського шевця і селянки з села Надибів Григорія Самбірчика (1523—1573). Григорій Самбірчик (Григоріус Рутенус Самборітанус) був визначним культурним діячем свого часу, брав участь у заснуванні львівської гімназії, викладав у краківському й інших університетах, написав латинською мовою ряд поетичних творів, які були високо оцінені тодішньою критикою¹³. З симбірських цехових майстрів вийшов відомий український маляр XVI століття Федуско,
     У Самборі народився відомий вчений XVIII століття, вихованець Києво-Могилянської академії і викладач Московської Слов’яно-греко-латинської академії Павло Конюшкевич¹⁴.
     Походженням звідси (за даними деяких дослідників — з села Кульчиць під Самбором) був і герой турецьких воєн Юрій Франц Кульчицький. Пробравшись з обложеного Кара Мустафою у 1683 році Відня до табору князя Лотаринзького, який прийшов на допомогу віденцям, він передав важливі відомості про координацію дій проти ворога, що й вирішило результат битви на користь міста. Вдячні віденці подарували Кульчицькому запас кави, захоплений у турків, і він заклав у Відні першу в Європі кав’ярню. У 1885 році на будинку однієї з кав’ярень поставлено бронзову статую Кульчицького. Його іменем названо вулицю у Відні, а подвигу присвячено ряд історичних досліджень, художніх творів¹⁵.
     З другої половини XVIII століття все більш світського характеру набирає шкільна освіта. Усі самбірські школи передано під нагляд міської управи, а потім державних шкільних органів, колегію перетворено в гімназію. З 1850 року латинська мова викладання в гімназії була замінена німецькою, а пізніше — польською. Основну частину гімназистів становили вихідці з сімей купців, службовців, багатих ремісників і поміщиків.

1  А.Добряньскій. Короткії записки историческії о місті Самборі. 36. «Зоря Галицкая яко альбум на год 1860». Львів, 1860, стор. 350.
2  Жури. «Літопис Бойківщини», 1935 р., № 5.
3  Щоденник Дністрянської археологічної розвідки 1946 р. (Рукопис зберігається в Інституті суспільних наук Львівського держуніверситету).
4  А.Кuсzегa. Samborszczyzna, t.І, Sambor 1935, стор.359—384,
5  Там же, стор. 298.
6  A. Kuczera. Samborszczyzna, t. II, стор. 219.
7  ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 9, т. 371, стор. 872.
8  А.Dorflerówna. Materiały do historii miasta Sambora, 1390—1795, Lwów, 1936, стор. 107—109.
9  A.Kuczera. Samborszczyzna, t. II, стор. 307, 311.
10 А.Кuсzегa. Samborszczyzna, t. 1, стор. 307, 308.
11 В.В.Грабовецький. Селянський рух на Прикарпатті (XVII—XVIII ct.)., 1962, стор. 176.
12 Tafeln zur Statistik der Österreichischen Monarchie, Wien, 1843.
13 Жури. «Літопис Бойківщини», 1931 p., № 1.
14 Журн. «Исторический вестник», 1888 р., № 1.
15 І.Німчук. Юрій Франц Кульчицький і його подвиг. В 250-ліття пам’ятної події.

Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • Жовква • Золочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · Львів • Миколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • Червоноград • Яворів ( Івано-Франкове , Немирів )