Жидачів

     Місто, районний центр Жидачівського району Львівської області, розташоване за 67 км на південь від Львова, на правому березі річки Стрию, за 5 км від впадіння її в Дністер.
     Жидачів — одне з найстаріших міст на Україні. Перша писана згадка про нього належить до 1164 року. У Воскресенському літописі цим роком датований запис про велику повідь у Галичині, від якої загинуло понад 300 чоловік, що йшли з сіллю з Удечева¹. Отже, перша назва міста була Удечів, або, як це записано в Іпатієвському літописі, де розповідається про цю ж саму подію, Удеч². У документах XIV—XVII століть, писаних латинською і польською мовами, назва міста звучить по-різному: Зудачів, Судачів, Зідачів, Жидачів³. В українському звучанні назва міста була Зудечів. Це підтверджується і грамотою 1424 року, писаною староукраїнською мовою, де згадується зудечівський староста⁴. Згодом ця назва зазнала дальших змін і остаточно перейшла в сучасну — Жидачів.
     Завдяки вигідному географічному положенню та розташуванню на важливих шляхах, місто відігравало досить значну роль в економічних зв’язках Галицько-Волинської Русі з Київською Руссю та західними і причорноморськими країнами. Через Жидачів проходив важливий торговий шлях із Сходу на Захід. Крім того, з допомогою Дністра, у ті часи судноплавного, Жидачів був зв’язаний з столицею Галицько-Волинської Русі м. Галичем, з придунайськими містами та морським портом Київської Русі — Олешшям. Жидачівські купці вели жваву торгівлю також з містами Польщі, Німеччини, Угорщини та інших країн. Про те, що в давнину Дністер був судоплавний і Жидачів мав річкову пристань, свідчить назва старого русла річки Стрию — «Кораблище», яке підходить близько до міста.
     Жидачів мав важливе оборонне значення. Добре укріплена міська фортеця неодноразово була свідком міжусобних війн удільних князів, а також боротьби жидачівців з завойовниками. Коли в 1241 році татаро-монгольські орди підійшли до міста, жителі разом з селянами навколишніх сіл довго чинили опір, і ворог дорого заплатив за перемогу. Вдершись у місто, татари пограбували його і спалили. Вдруге Жидачів був зруйнований в 1251 році, коли Данило Галицький ударив по татарах і зрадниках боярах, що засіли там⁵.
     Після занепаду Галицько-Волинського князівства Жидачів, як і інші галицькі міста, попав під владу польських королів. Враховуючи важливість міста як адміністративного і торгового центру, король Ягайло ще в 1393 році надав йому самоврядування за т. зв. магдебурзьким правом⁶. Це дозволило Жидачеву в значній мірі звільнитися від управління і суду старост, воєвод та інших королівських урядовців, їх компетенції перейшли до магістрату — міської ради на чолі з війтом. Рада відала цивільним, а іноді й кримінальним судом, поліцією, наглядала за торгівлею тощо.
     У перші роки панування польських феодалів українські міщани Жидачева в магістраті були представлені багатьма радцями і бурмистрами, які обиралися з-поміж радців. Але з часом українські міщани були повністю витіснені з магістрату і поступово опинилися на найнижчому положенні в міщанському стані. Війта, якого раніше обирали міщани, став призначати король, як правило, з числа воєвод і феодалів, що давало можливість останнім ще більше збагачуватися за рахунок експлуатації міської бідноти. Міщан же позбавлено навіть права обирати радців і бурмистрів. По суті магдебурзьке право стає привілеєм німецьких і польських міщан-католиків, які посилено колонізували західноукраїнські міста.
     В 1403 році король Ягайло подарував Жидачів своєму братові Свидригайлові, а згодом місто переходить до його родича Теодора Любартовича. Від імені останнього містом управляв галицький боярин Ленко, автор згадуваної вже грамоти 1424 року, написаної староукраїнською мовою. В 1435 році Жидачівський повіт передано князеві Земовиту Мазовецькому, який віддав його у володіння жидачівському судді Сеньку Прочоличу з Рудного, очевидно, теж місцевому галицькому феодалові.
     В XV—XVI століттях, коли почали інтенсивно розвиватися товарно-грошові відносини, посилюються економічні й політичні зв’язки Жидачева з Львовом та іншими містами Галичини. Так, відомо, що в 1410 році посланці Жидачева й Жидачівського повіту брали участь у розгромі військ Тевтонського ордену поблизу Грюнвальда. У Львівському історичному музеї зберігається макет прапора Жидачівського полку з гербом міста (три леви на голубому фоні). В 1497 році польський король Ян Ольбрахт хотів обмежити торгівлю м. Львова. Проти цього рішуче виступив Жидачів разом з 13 найбільшими західноукраїнськими містами⁷.
     Після загарбання Польщею Галичини посилились експлуатація і гноблення народних мас. Феодали розширювали власні господарства, збільшували панщину. Багато утисків зазнавали міщани від польських шляхетських військ, які, будучи, по суті, безконтрольними, чинили насилля і від імені короля стягали податки. З жидачівських гродських книг видно, що збитки населення досягали багатьох тисяч злотих. Жорстоко експлуатували міщан, а також селян навколишніх сіл лихварі й торговці, привласнюючи значну частину їхніх доходів.
     Про свавілля жидачівських старост, каштелянів, королівських намісників, воєвод, державців міста, орендарів і феодалів довідуємось із скарг міщан на ім’я короля, який, очевидно, боячись вибуху народного гніву, змушений був інколи хоч формально реагувати на них. Так, спеціальним указом від 18 березня 1553 року король Сігізмунд Август заборонив старості Мельхіору з Паньови чинити незаконні розправи над міщанами та ображати підлеглих йому жителів міста⁸. В мандаті короля Сігізмунда III від 10 березня 1603 року відзначаються такі зловживання жидачівського старости Лігензи, як насильне нав’язування міщанам за великі гроші поганого зерна й сіна, заборона рубати дрова в королівському лісі, конфіскація дров, куплених ними в сусідніх селах, загарбання землі, коней і худоби у жителів, примушування їх працювати на своїх полях, незаконні арешти й знущання над міщанами тощо⁹.
     Загальне обурення і народний гнів, що їх викликало свавілля жидачівських правителів, змусило польського короля Сігізмунда III 12 березня 1603 року видати спеціальний указ, де гарантувалася безпека жителям. У зв’язку з тим, що насильство над населенням тривало й далі, король позбавив правителя Паньовського влади над містом і 27 березня 1615 року видав охоронний «лист безпеки» для населення жидачівських земель¹⁰.
     Але ні королівські «листи безпеки», ні інші гарантії не могли захистити міщан від панського гніту. В 1617 році жидачівські райці знову скаржилися на місцевого старосту Юрія Золчинського і дідичного війта Яна Бжозовського за вчинені ними свавільства. В одній скарзі зазначалося, що староста, приїхавши до міської ратуші, «вилаяв Микиту Цюприча, який на той час був душпастирем, а також присутніх райців поганими словами» за те, що вони нібито писали якогось листа проти нього¹¹. З дальших скарг виявляється, що староста загарбав міську землю собі під посіви, що брав для своїх потреб міські коні, забирав з пивниць питні меди, арештовував та бив міщан¹². Свавілля старост не припинялось і пізніше.
     Соціальне гноблення доповнювалось національним і релігійним. Шляхта силою нав’язувала міщанам унію, всіляко намагалась ополячити місцеве населення. Все це викликало обурення трудящих мас. Від скарг вони часто переходили до відкритих виступів — рубали панський ліс, чинили потраву пасовищ, палили хліб.
     З особливою силою вибухнув народний гнів у період визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Коли звістка про перемоги козацького війська дійшла до Жидачева, тут і в навколишніх селах почали формуватись ударні групи і загони повсталих, які знищували шляхетські маєтки. Так, на початку 1648 року жидачівські міщани на чолі з попом Ільком та його зятем Федором напали на замок, пограбували шляхетське майно і наробили чимало шкоди¹³. Принагідно були знищені і всі судові книги шляхетських гродських і земських судів. (Наявні у Львівському архіві судові книги розпочинаються з 1649 року). Восени 1648 року запалали й інші панські маєтки у Жидачеві. Один з маєтків захопили 136 повстанців, серед яких було 88 селян, 40 міщан, а решта (8) — отамани й попи¹⁴. Сформована в Жидачеві одна з ударних груп повстанців знищила багато шляхетських маєтків далеко за межами міста.
     Боротьба проти польської шляхти не припинилася й після відступу козацьких військ. Ще довго шляхта почувала себе неспокійно у власних маєтках. Селяни й міщани відмовлялися виконувати феодальні повинності, не хотіли коритися панам.
     Після визвольної війни 1648—1654 рр. з новою силою почався наступ католицизму на православну віру. Уніати захоплювали православні монастирі й церкви з усім їхнім майном. Унію насаджували дрючками, тюрмами й насильствами. На цьому грунті знову виникли заворушення широких мас. У 1674 році в королівському універсалі до «всього поспільства релігії грецької» Галицької землі й Жидачівського повіту зазначалося, що деякі люди, як духовного, так і світського стану не слухаються Львівського уніатського епіскопа Шумлянського. В іншому універсалі
(1681 р.) сказано про заворушення проти унії в Жидачівському повіті¹⁵.
     В той час у Жидачеві, як і в інших містах України, розгорнуло активну діяльність церковне братство, яке обстоювало права українського населення і захищало православну віру від унії. На одному з засідань братства в 1680 році у відповідь на скарги представників католицького духовенства, що їх не вшановують навіть коли вони йдуть з «божим тілом до хворого», православний намісник з обуренням відповів: «Як мій батько не кланявся ляцькому богу, так і я не буду»¹⁶. Братство було єдиним вогнищем культури в місті. При ньому існувала школа, де навчалися діти
міщан.
     У другій половині XVII століття Жидачів як місто починає занепадати і перетворюється, по суті, в селище. Страшним лихом для жителів були війни, спустошливі напади татар, переходи шляхетських військ. У місті не вистачало питної води, і жителі брали воду з річки. Тому часто спалахували епідемії холери. Від однієї з таких епідемій, що охопила місто в 1676 році, померла більш як половина жителів. До того ж магнати й шляхта, з метою збільшення своїх доходів, посилили експлуатацію, не рахуючись із станом господарства підлеглих. І в 1677 році Варшавський сейм змушений був звільнити від податку Галицьку і Жидачівську землі, мотивуючи це тим, що вони «з грунту майже зруйновані».
     В цей період знову починаються виступи селян проти поміщиків. Відомо, що в 1679—1683 рр. на території Жидачівського повіту активно діяли окремі загони опришків. Озброєні киями, косами і ціпами, вони нападали на панські маєтки і руйнували їх¹⁷. Найбільший напад вчинили опришки в 1719 році на двір пана Пйотровського, відомого своєю жорстокістю і за межами Жидачева¹⁸. Дії опришків надавали сили й сміливості трудящим і довго служили для них прикладом у боротьбі з свавіллям шляхти.
     Посилення антифеодального руху в Жидачівському повіті спостерігається і пізніше, коли на Правобережній Україні почалося селянське повстання, відоме під назвою гайдамаччини. Боячись подібних виступів на західноукраїнських землях, шляхта спеціально привезла сюди спійманих учасників гайдамацького руху, щоб стратити їх на очах місцевого населення. 16 вересня 1768 року жителі Жидачева були свідками страти чотирьох гайдамаків — Василя Крупського з Лисянки (Черкащина), Івана Бученка з Черкас, Івана Засилова з Краснопілля (Уманщина) і Якима Шелеста з Жаботина (Смілянщина)¹⁹.
     У першій половині XIX століття піднялася нова хвиля селянських заворушень. Польський історик Ф. Папе розповідає, що першими повстали селяни в Солотвині, за ними — жителі Сколого, а потім Жидачева²⁰. Крім відкритих виступів, міщани чинили повсякденний опір поміщикам: ухилялись від виконання повинностей, погано працювали, відмовлялися сплачувати численні податки. В 1846—1847 рр. селянські заворушення охопили всю Східну Галичину. Ні екзекуції, ні польові суди не дали бажаних наслідків. У травні 1848 року австрійський уряд змушений був скасувати панщину.
     Багато жидачівських міщан після реформи не одержали землі і, не маючи засобів до існування, одразу попали в кабалу до поміщиків і лихварів або йшли на заробітки у віддалені райони. Промислових підприємств у місті не було. Населення займалося переважно сільським господарством. Будинки, вкриті здебільшого соломою, мало чим відрізнялися від сільських. Частим явищем були стихійні лиха — епідемії, голод і особливо пожежі. Від однієї з пожеж 1888 року згоріло 100 будинків.
     На надзвичайно низькому рівні стояла освіта й культура в місті. У відкритій 1789 року німецько-єврейській двокласній школі навчалося тільки 40 дітей. У 1873 році відкрито народну школу, в
якій навчалося 197 учнів; 1893  року цю школу реорганізовано в шестикласну з польською мовою викладання. В 1898 році в ній налічувалося лише 185 учнів. У Жидачеві не було гімназії, тому
для дітей привілейованих станів тут організовувалися приватні гімназичні курси. В 1907 році для сільських дітей силами громадськості відкрито бурсу, але вона проіснувала недовго. Більш як половина дітей жидачівських міщан не мали можливості одержати навіть початкову освіту і росли неписьменними. Один з учителів польської школи прямо говорив, що «селянину не потрібне шкільне навчання, бо він повинен залишатися при ціпі і вилах до гною»²¹.
     Австро-угорський уряд позбавив трудящих західноукраїнських земель і політичних прав. За проведення зборів навіть встановили штраф — 50 золотих ринських. Доступ до органів влади народним масам був закритий. Яскравим свідченням цього були вибори до галицького сейму, які провадились за допомогою шахрайства, насилля і підкупу. Під час таких виборів у 1883 році кандидат П. Вербицький завіз до приміщення школи для частування виборців бочки з пивом та горілкою, два печені кабани, багато гусей, курей, холодцю тощо. Вибори виборчої комісії відбулися тоді, коли одні п’яні виборці на честь свого кандидата стали вигукувати «многая літа», а інші — «вічная пам’ять». Шинкарі та урядники під час цього голосування піднімали по дві руки, тому не дивно, що до складу виборчої комісії не ввійшов ні один селянин²².
     На такому ж рівні відбулися вибори в 1895 році. В передвиборній кампанії проти Олесницького з різними нападками виступали шовіністичні кола, а з костьольних проповідниць ксьондзи називали його сатаною, атеїстом і нігілістом. У день виборів перед жидачівським староством, де відбувалося голосування, стояло 40 жандармів, 2 з них біля хвіртки перевіряли бюлетені виборців. Через 10 кроків, у дверях, знову 2 жандарми перевіряли бюлетені. В коридорі староства виборців розділили на дві групи і розмістили в різних кімнатах. Вони не могли ні переходити з однієї кімнати до іншої, ні порадитись. Коли почалося голосування і стало ясно, що за Олесницького падає більше голосів, за знаком шинкаря прихвосні шляхти зчинили бійку. Тоді за наказом старости жандарми арештували 17 виборців-селян. Внаслідок цього ставленик шляхти Абакур одержав на 3 голоси більше і пройшов на виборах²³.
     Незважаючи на жорстокі переслідування австрійського уряду, український народ свято оберігав свою мову й культуру. Багато сил коштувало громадськості Жидачева присвоєння одній з вулиць міста імені М. Шашкевича і встановлення меморіальної дошки. Активно проходили в Жидачеві вечори, присвячені 100-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка. На цих вечорах виступала з концертами відома українська співачка С. А. Крушельницька. Міцні зв’язки з Жидачевом мав композитор і громадський діяч О. Й. Нижанківський.

1   Полное собрание русских летописей, т VII, СПб, 1856, стор. 77.
2   Полное собрание русских летописей, т. II, СПб, 1908, стор. 524.
3   Akta grodzkie і ziemskie, t. 2, стор. 12, 28; t. З, стор. 86, 164.
4   Русалка Дністровая, стор. 121; В.Розов. Українські грамоти, т. 1,1928, стор. 111.
5   Полное собрание русских летописей, т. II, стор. 838.
6   ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 146, оп. 88, спр. 561, арк. 11 — 13.
7   Нариси історії Львова, стор. 26.
8   ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 146, оп. 88, спр. 563, арк. 119, 120.
9   ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 146, оп. 88, спр. 563, арк. 119, 120.
10 Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego, t. XIV, Warszawa, 1898, стор. 881.
11 Львівські громадські акти, т. 371, стор. 51.
12 Там же, стор. 2391.
13 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 13, оп. 1, спр. 40, арк. 274, 275.
14 Жерела до істориї України—Руси, т. IV, стор. 176—180, 304—305; т.V, стор. З, 6.
15 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 5, т. 93, стор. 1796, 1797.
16 В.В.Грабовецький. Селянський рух на Прикарпатті, стор. 162.
17 Там же, стор. 53, 177.
18 В.В.Грабовецький. Опришківський рух у Галицькій землі в першій половині XVIII ст.(1700—1738), у зб. З історії західноукраїнських земель,вип. 4,1950, стор.25.
19 Вестник Юго-Западной и Западной России. Историко-литературньїй журнал, сентябрь,1863, стор. 58-60.
20 F.Рарее. Skole і Tucholszczyzna, Lwów, 1891, стор. 105—107.
21 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 176, оп. 1, спр. 1326, арк. 1—18.
22 Газ. «Діло», 7 червня 1883 р.
23 Журн. «Радянський Львів», 1945, № 5—6, стор. 54.

Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • Жовква • Золочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · Львів • Миколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • Червоноград • Яворів ( Івано-Франкове , Немирів )