Миколаїв

     Миколаїв — місто, центр Миколаївського району Львівської області, розташоване на лівому березі ріки Дністра, за 38 км на південь від Львова. Залізнична станція Миколаїв-Дністровський на лінії Львів — Стрий на відстані 3 км від міста. Через Миколаїв проходить шосейна дорога Львів—Стрий.
     Місто лежить у мальовничій улоговині, оточеній пісковими та крейдяними горами (295 метрів над рівнем моря), на межі Передкарпаття і Поділля.
     На східній околиці Миколаєва залягають великі товщі літотамнієвих вапняків, які є сировиною для виробництва цементу і випалювання вапна. Важливе промислове значення мають також кварцеві та глауконітові піски, що поширені на північний схід від міста. В долині ріки Дністра залягають глини, які використовуються для виготовлення цегли і в цементній промисловості.
     У письмових джерелах Миколаїв вперше згадується в 1570 році в королівському привілеї, яким було дозволено польському шляхтичу Миколі Тарлові з Щекарович, сандомирському хорунжому і державцеві королівського села Дроговижа (нині село Верхньодорожнє), заснувати на землях, що належали до цього села, містечко Миколаїв¹. Новозаснованому місту було надане магдебурзьке право, за яким його жителі — міщани й передміщани — не підлягали юрисдикції воєводи і старости. Судити їх мав право лише війт. Новопоселених міщан на 20 років звільнено від грошових данин і податків².
     Місто швидко розвивалось. За даними люстрації, 1578 року тут було вже 37 дворів³. Населення займалося ремеслом, торгівлею і сільським господарством. Ремісники за взірцем інших міст Галичини об’єднувалися в цехи. Наприкінці XVI століття тут уже були цехи різників і пекарів, а також шевський і гончарський. У них налічувалось по 6, а в шевському — 12 майстрів. Крім того, в Миколаєві були пивовари, мельники та інші ремісники, які не об’єднувалися в окремі цехи⁴.
     В цехах панувала жорстока експлуатація, умови праці були тяжкі. Ремісники ділилися на майстрів, підмайстрів та учнів-челядників. Найбільшого визиску зазнавав учень. Він не одержував ніякої плати за роботу протягом всього навчання і змушений був виконувати домашню роботу в майстра, бо мешкав і харчувався в нього. Робочий день тривав довго, а навчання розтягувалось на роки, бо майстрові було вигідно тримати дармового робітника. Підмайстри одержували мізерну плату і мусили працювати по 13—15 годин на день. Все це приводило до гострих і напружених взаємин між привілейованими і пригнобленими членами цехів. Цехи вели боротьбу з нецеховими ремісниками — «партачами», не допускали з їхнього боку конкуренції.
     Поряд з ремісництвом розвивалась торгівля. У місті щотижня (по вівторках) відбувалися торги, на які приїжджали жителі з навколишніх сіл. Крім того, два рази на рік відбувались ярмарки, де торгували худобою, сіллю, гончарними виробами, полотном, медом, воском та іншими товарами. Сільським господарством займалося переважно населення околиць.
     Управляла містом невелика купка багатих купців і цехової верхівки на чолі з війтом. Вона здійснювала судочинство, стягала податки, розпоряджалася міським майном. На потреби міста йшли доходи з міської лазні і перукарні, з продажу солі, коломазі і посторонків, з хлібних і гончарних крамниць, а також частина податків, які щороку платили міщани й передміщани⁵.
     Становище основної частини жителів було дуже тяжке. їх жорстоко експлуатували лихварі та купці, над ними знущалися дроговизький староста і його посіпаки. Так, відомо, що в 1618—1619 рр. поміщик Концький, уповноважений дроговизького старости, нещадно грабував міщан, забирав у них воли і коні. У львівських гродських книгах є свідчення, як Концький, ув’язнивши без будь-яких причин двох міщан, наказав бити їх киями й закованих у кайдани та диби прив’язав до шибениці. Миколаїв він оточив гайдуками і примушував жителів працювати на будівництві міських укріплень і фортифікацій над Дністром⁶. У численних скаргах жителі неодноразово писали, що їх переобтяжують всілякими повинностями для потреб староства.
     З великою радістю миколаївські міщани зустріли в 1648 році звістку про початок визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Після розгрому польсько-шляхетських загарбників під Пилявцями основні сили українсько-козацьких військ у вересні 1648 року рушили в Західну Україну. За наказом гетьмана частина полків була відряджена до різних районів Галичини допомагати селянам у боротьбі проти шляхти. Окремі сотні діяли в околицях Миколаєва⁷. В результаті боїв у місті виникла пожежа.
     Після відступу козацьких військ з Галичини почалися переслідування повсталих. Шляхетські суди застосовували до них найжорстокіші кари. Католицькі патриції вимагали відшкодування збитків. 1 червня 1649 року миколаївські міщани склали перед Львівським гродським судом заяву про те, що не можуть платити податку, бо їхнє місто спустошене і спалене, багато жителів або в неволі, або загинули в боях чи від хвороби.
     Великих збитків завдавали жителям постої шляхетських військ і зв’язані з цим численні реквізиції. Так, у 1685 році, як свідчить скарга міщан і реєстр шкод, представлені Львівському гродському суду, загін польського війська на чолі з буським старостою пограбував міщан. Сума збитків становила 600 злотих, що дорівнювало річному доходу міста⁸. Погіршували становище жителів стихійні лиха. Наприклад, у 1711 році сарана знищила збіжжя на 60 четвертинах поля⁹. Все це гальмувало розвиток торгівлі і ремесла. Миколаїв починає занепадати.
     Заселюючи містечко переважно іноземцями-католиками, уряд всіляко урізував права інших народностей. Найбільший соціальний і національний гніт терпіло українське населення, що становило основну масу жителів Миколаєва. Українців витіснено з органів міського самоврядування. Їх переслідували в торгівлі. Вони мусили платити десятину на користь костьолу.
     У відповідь на гноблення і наступ католицизму українське населення Миколаєва, за прикладом інших міст України, організувало при місцевій церкві братство св. Миколая, яке було затверджене грамотою Львівського архієпіскопа в 1717 році¹⁰. Спираючись на братство, українці відстоювали право участі в самоврядуванні міста, домагались однакових прав з католиками в галузі ремесел, розгорнули культурно-освітню діяльність. Незважаючи на переслідування, братство твердо стояло в боротьбі з католицизмом і протягом багатьох років не підкорялося рішенню про унію.
     Зазнавало переслідувань також єврейське населення. Євреям заборонялось навіть жити й торгувати в місті.
     В середині XVIII століття Миколаїв входив до складу Дроговизького королівського староства. З люстрації 1765 року відомо, що місто колись було обнесене високими земляними валами, від яких лишилися тільки руїни. У місті переважали дерев’яні будівлі. В центрі височіла дерев’яна ратуша, тут же знаходились три церкви, костьол, монастир і 109 будинків, з яких 34 містилися в ринку, а 75 — на прилеглих вулицях. Розросталося місто за рахунок передмість, де налічувалося 176 будинків¹¹.
     Після загарбання західноукраїнських земель Австрією (1772 р.) становище міських багатіїв фактично не змінилося. Вони залишилися в маєтках і гнобили бідноту, як і раніше. Тільки накази тепер ішли не з Варшави, а від австрійського цісаря з Відня та його намісника — галицького губернатора у Львові.
     У перший рік окупації Дроговизьке староство як королівський маєток (містечко і 9 сіл) було включене до австрійських державних маєтків і оцінене в 153 180 золотих ринських, а в 1820 році його купив за 178 630 золотих ринських польський магнат граф С Скарбек¹².
     Новий власник староства, як і його попередники, переобтяжував міщан і передміщан всякими повинностями і поборами. Так, грошовий чинш знімався з кожної хати і з усього, що належало до господарства: з поля, пасовищ, бджіл і з худоби. Поставлені поміщиком адміністратори, управителі, всілякі отамани і слуги не зупинялися ні перед чим, аби одержати з маєтків якнайбільше прибутків. Крім феодальних повинностей, на плечі міщан важким тягарем лягали державні податки: поземельний, прибутковий, від будівель тощо.
     Напередодні скасування панщини, в 1843 році, граф Скарбек, боячись, що землі його можуть потрапити до рук українських селян, заснував на околиці Миколаєва між селами Дроговижем і Демнею притулок для сиріт і пристарілих католиків. Землю і маєток він передав спеціально створеній адміністрації, яка складалася з його близьких родичів та католицького духовенства. Така реорганізація не поліпшила становища трудящих, вони й надалі мусили виконувати всі повинності і відробляти панщину.
     Після реформи 1848 року адміністрація притулку одержала за панщинні повинності (містечка і 9 сіл) 155 606 золотих ринських викупу. Отже, притулку було повернено повністю вартість маєтку, встановлену в 1772 році, однак за ним і далі залишалися всі земельні володіння, які він мав до 1848 року (12 тис. моргів)¹³.
     Скасування феодальної залежності міщан, і зокрема панщини, реформою 1848 року сприяло швидкому зростанню міста. За даними австрійського перепису населення, в 1857 ропі в Миколаєві проживало 1968 чоловік, з них 1516 українців, 409 поляків і 43 чоловіки інших національностей¹⁴. У 1869 році в 473 будинках проживало 2380 чоловік, з них 1140 чоловіків і 1240 жінок. У місті були цирульник і акушерка, діяла початкова школа, відкрита в 1811 році. В 1875 році в притулку завершено будівництво гуртожитку і фахової ремісничої шестикласної школи і прийнято 120 сиріт. У 1907 році тут навчалося в чотирикласній школі домашнього господарства 131 дівчина, у шестикласній школі — 147 хлопців, які здобували спеціальності столярів, кравців, шевців, бляхарів, ковалів, слюсарів, стельмахів та гончарів. У школах працювали 23 вчителі й майстри. До 1912 року в притулку одержали різні спеціальності 674 хлопці і 424 дівчини¹⁵. Притулок існував з доходів маєтку.
     Миколаїв — батьківщина кількох видатних українських діячів другої половини XIX і початку XX століття. 7 грудня 1811 року в родині місцевого бурмистра народився M. Л. Устиянович — український письменник і громадський діяч. Він був ініціатором скликання у Львові представників галицької інтелігенції для заснування літературно-освітнього товариства «Матиця руська». Микола Устиянович — один з; організаторів «Собору руських учених» (1848 р.), на якому пропагував ідеї єдності Галичини з Наддніпрянською Україною.
     У Миколаєві в родині зукраїнізованого німця 18 квітня 1860 року народилася українська письменниця Уляна Кравченко (Шнайдер Юлія Юліянівна). Перші її вірші опублікував І. Франко в журналі «Зоря» (1883 р.). У кращих своїх творах Уляна Кравченко правдиво змальовувала злиденне життя народу, виступала проти поневолення жінки-трудівниці в капіталістичному суспільстві.
     13 листопада 1875 року в родині робітника народився M. М. Мочульський — історик літератури, критик і перекладач. M. М. Мочульський досліджував творчість Т. Шевченка, І. Мапжури, І. Франка, поетів «української школи» в польській  літературі (С. Гощинського, Б. Залєського, А. Мальчевського та інших), перекладав на польську мову твори В. Стефаника. Його перу належать статті з української етнографії, а також художні твори.
     З розвитком капіталізму у другій половині XIX і на початку XX століття притулок перетворився у велику латифундію, яка сконцентрувала у своїх руках величезні володіння. Так, у 1905 році притулку в Миколаєві належало 30 680 га землі в 28 селах. Вартість маєтків притулку становила 2,7 млн. золотих ринських¹⁶. Частина доходів ішла на утримання притулку та його персоналу, регата розподілялася поміж членами адміністрації.
     Становище трудящих мас було надзвичайно тяжке. Маючи невеликі клаптики землі, міщани мусили найматися на сільськогосподарські роботи до маєтку притулку, де за 15—20 крейцерів працювали по 12—14 годин на день.
     За даними австрійського перепису населення, на початку XX століття у Миколаєві був 501 двір. У місті проживало 2140 українців, 537 поляків, 463 євреї і 39 німців. Тут був розміщений австрійський гарнізон. Через Миколаїв проходив поштовий шлях Львів—Будапешт.
     Основна маса населення міста займалася сільським господарством, частина — ремеслом і торгівлею. У 1912 році тут було три цехи: ремісничий, гончарський та купців і крамарів. Промисловості не було. «Містечко,— писала в 1905 році львівська газета «Діло»,— робить враження найнужденнішої оселі. Будинки найпримітивніші, деякі навіть курні, подвір’я необгороджені, міщани нужденні, залежні від міських лихварів. У цілому місті немає заїжджого будинку. Криниць мало, в місті не зустрінеш дерева, вулиці не впорядковані. З миколаївських хлопців рідко котрий переступав поріг гімназії».

1   Записки Наукового товариства ім. Шевченка, т. 43, стор. 7.
2   М.Baliński, Т. Lipiński. Starożytna Polska, t. II, стор. 577.
3   Źródła dziejowe, t. XVIII/1, стор. 63.
4   Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego, t. VI, стор. 404.
5   М.Ваlіnskі, Т.Lipiński. Starożytna Polska, t. II, стор. 577,578
6   ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 52,оп. 1, спр. 371, арк. 1440; спр. 372,арк. 495.
7   В.В.Грабовецький.Селянський рух на Прикарпатті в другій половині XVII — першій половині XVIII ст., стор. 63.
8   ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 9, оп. 1, спр. 399, арк. 277, 278, 371.
9   Там же, спр. 495, арк. 413, 578.
10 А.С.Петрушевич. Сводная Галичско-Русская летопись, стор. 325.
11 М.Ваlіnskі, Т.Lipiński. Starożytna Polska, t. II, стор. 578.
12 K.Czemeryński.O dobrach koronnych, стор. 145.
13 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 488, оп. 1, спр. 43, 66, 71, 127, 155, 186, 278, 280, 286,289, 352, 474.
14 Handbuch des Lemberger Stathalterei Gebiets, 1860, стор. 41.
15 Szematyzm Królewstwa Galicji i Lodomeryi. Lwów, 1914, стор. 1107.
16 Skorowidz dóbr tabularnych. Kraków, 1905, стор. 14—15, 28—29, 32—33, 48—51, 60—61,72—77, 90—91, 95—96, 104—105, 122—133.

Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • Жовква • Золочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · Львів • Миколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • Червоноград • Яворів ( Івано-Франкове , Немирів )