Чайковичі

     Чайковичі — село в Україні, в Самбірському районі Львівської області.
     Чайковичі розташовані в західній частині Прикарпатського лісостепу, на лівому березі Дністра, за 56 км на захід від Львова, і межують з селами Долобовим, Погірцями, Колбаєвичами, Подільцями.
     Чайковичі — старовинне українське село, засноване ще до загарбання Галичини польськими панами в 1349 році. Першу згадку про нього знаходимо в грамоті польського короля Казимира 1349 року1. Назва села походить від прізвища перших поселенців — Чайковських, рід яких згадується в названій вище грамоті.
     Основним заняттям жителів Чайкович були льонарство, хліборобство, городництво. Помітне місце в господарстві посідало також вирощування хмелю і тютюну. Заможні селяни займалися і торгівлею.
     До 1772 року чайковицькі селяни були кріпаками польських поміщиків Щепанських і Бялоскурських. Після загарбання Західної України Австро-Угорщиною на землях чайковичан з’явились нові поміщики — Новосельські, Балі і Турно. Власники села зганяли жителів з кращих земельних ділянок на землі заболочені, заливні, над самим Дністром. Селянам не належали ні пасовища, ні ліс. Тільки з дозволу пана вони могли користуватися лісом, а під час розливу Дністра — більш віддаленими пасовищами2.
     Особливо тяжким було становище кріпаків-хлопів. Кріпацьких господарств у різні часи до скасування панщини в селі налічувалось від 115 до 180, тобто майже половина. У 1772 році з кожних 25 хлопських господарств 11 мали коней, лише троє селян відгодовували свиней. Хлопські господарства, що мали коней, щороку мусили відробляти на пана 158 тяглових днів, безкінні — 104 піших дні, крім того, здавати поміщикові 2 корці хмелю, 2 корці вівса, 12 мотків пряжі, курей, яйця3.
     З давніх-давен Чайковичі були поділені на 2 частини: в одній жили хлопи, в другій — дрібна шляхта та вільні селяни. Дрібна шляхта як нижча верства феодалів платила державні податки і під час війни відбувала повинності (до 1374 року).
     Серед населення переважали українці. Про це свідчить перепис більш пізніших часів: 1857 року в селі проживало 2278 чол., з них — 1938 українців, 226 поляків, 112 євреїв4. Проте селянин не мав права звертатися до державних установ українською мовою. Всі документи писали польською мовою. Чайковичі мали громадську печатку, на якій були зображені чайки і викарбовані слова польською мовою5.
     Пригноблені селяни повставали на боротьбу. У 1648 році, під час визвольної війни українського народу на чолі з Б. Хмельницьким, Люблінський військовий трибунал судив жителів Чайкович за спустошення двору панів Бялоскурських. У судовій справі зазначалося, що селяни взяли приклад з козаків і стали їх пособниками. Усе, що було взято з поміщицької садиби, селяни поділили між собою. Зачинщиками розгрому поміщицького маєтку були Лесь і Федір Трумки, Федір та Іван Винницькі, Ф. Тимкович, А. Сірий, І. Солонинко, Ф. Сороківський. Л. Васьків, Р. Чайковський, Ф. Биринда, Ф. Бащечик, Я. Кунько, Л. Дзядко та інші6.
     Соціальний і національний гніт особливо посилився після загарбання Галичини Австро-Угорщиною в 1772 році. Напередодні реформи 436 селянським господарствам належало 6012 моргів землі, поміщикам — 1719 моргів.
     Чайковицькі кріпаки щорічно відробляли на пана 2652 тяглових дні волами, 3120 днів кіньми, 1262 піших дні. Крім того, пряли 1110 мотків волокна, здавали 71 корець вівса, багато курей і яєць7.
     Жорстока експлуатація викликала протест. Серед селянства поширювались революційні настрої. Самбірський староста у 1846 році доповів, що в Чайковичах проводиться революційна агітація проти австро-угорських властей і поміщиків, що син українського священика О. Чайковський хотів привернути до неї шевця П. Нагановського. Проголошення аграрної реформи запобігло селянському виступові.
     Але реформа 1848 року залишила багато феодальних пережитків на селі. Викуп за волю становив 35 720 флоринів. Селяни перестали бути особистою власністю пана, але потрапили в жорстоку економічну кабалу до нього. І після скасування панщини селянам не дозволяли користуватись лісом, пасовищами. За спаш поміщик конфісковував селянську худобу. Боротьба точилася не за повернення їм лісів і пасовищ, які належали їм раніше, а за збереження на них сервітутів (права на часткове користування поміщицькою власністю). У 1858 та в 1869 роках у Львівському суді двічі розглядалася справа про сервітутну суперечку між чайковицькими селянами і паном за право користування лісами і пасовищами. Селяни обрали уповноважених Михайла, Петра і Войтека Іванчаків, П. Костуля, М. Мазура та інших, які мали на суді захищати інтереси громади8.
     З розвитком капіталізму посилювалась класова диференціація на селі. У другій половині XIX століття в Чайковичах на кожні 500 моргів землі припадало 21 селянське господарство, що мало 10—15 моргів землі (куркулі), 77 господарств, які володіли 0,1—9 моргами (біднота і середнє селянство), і 4 таких, що зовсім не мали землі (наймити)9.
     Основна маса населення, що жила під гнітом експлуатації та безправ’я, не мала ніякої освіти. Боячись поширення в народі визвольних ідей, австрійський уряд перешкоджав створенню в селах навчальних закладів. Лише в 1852 році у селі була заснована т. зв. тривіальна школа з дворічним навчанням10. На початку XX століття у Чайковичах працювало 3 вчителі, лише один з них був постійним. З дорослих письменними були поодинокі жителі. Про це свідчать архівні документи польської і австрійської бюрократичної канцелярії. Всі скарги селян, претензії до поміщиків селяни підписували хрестиком. Наприклад, у 1869 році справу по сервітутному спору з поміщиком підписали 118 виборних, найбільш авторитетних селян. Лише один з них умів написати своє прізвище.
     Неписьменність українських селян була наслідком шовіністичної політики польських і австрійських колонізаторів. За часів панування австрійських баронів українську мову було виключено з офіціального вжитку. Діловодство велося трьома іноземними мовами: заяви писали польською мовою, протоколи суду і слідства — латинською, а повідомлення про вирок — німецькою.
     У селі не було медичних закладів. Приватна лікарня існувала у Самборі, але дістати медичну допомогу через високу плату за послуги селянин не міг. Згідно з офіціальним тарифом огляд хворого на квартирі лікаря коштував 20 марок, візит уночі — 140 марок. Особливо великою була смертність серед дітей.
     Тримати в покорі селян допомагала поміщикам церква, яка до того ж пригноблювала селян матеріально. Одна церква була в «шляхетській», а друга — в «хлопській» частині села. Кожній належало близько 30 моргів землі.
     В результаті першої імперіалістичної війни занепало селянське господарство, почалися голод, бідування, пошесті.
     Особливо важким було економічне становище Чайкович під час польської окупації. Гніт став жорстокішим. У 20-х роках XX століття на землях чайковицьких селян з’явилась нова поміщиця К.Турно, що мала 698 га землі11. Крім того, 20 га землі належали церкві, 193 — общині. А на 658 селянських господарств припадало 2602 га землі12. Залежність жителів від поміщиці була великою. Селяни за мізерну плату обробляли панські землі, змушені були на невигідних умовах користуватись панськими пасовищами, тому що громадських і селянських не вистачало для годівлі худоби, особливо під час розливу Дністра. З цього і скористалась Турно, зменшивши плату селянам за їх тяжку працю.
     Посилення експлуатації, скорочення селянського землекористування, деградація селянського господарства — все це разом призводило до все більшого невдоволення селян, до виступів, що раз у раз відбувалися у Чайковичах.  


1  В.Розов. Українські грамоти, 1928, стор. 3.
2  ЦДІА УРСР у м.Львові, ф.146, оп.646, спр.3484, арк.1.
3  Там же, оп.16, спр.1422, арк.1—10.
4  Шематизм всего клира Перемышльской епархии. Перемышль, 1892, стор.143.
5  ЦДІА УРСР у м.Львові, ф.146, оп.646, спр.3484, арк.36.
6  Жерела до істориї України-Руси, т.IV, Львів, 1898, стор.254.
7  ЦДІА УРСР у м.Львові, ф.168, оп.1, спр.3114,3415.
8  Там же, ф.146, оп.646, спр.3484, арк.36.
9  ЦДІА УРСР у м.Львові, ф.168, оп.1, спр.3114,3415.
10 Handbuch des Lemberger Statthalterei Gebiete in Galicien für das Jahr 1860, стор.375.
11 Ogólne zestawienie powierzchniowe gruntów agronomicznych i lasów orazsredni procent województwa Lwowskiego, 1935, стор.1.
12 Львівський облдержархів, ф.1, оп.13, спр.415, арк.22.


Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • ЖовкваЗолочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · ЛьвівМиколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • ЧервоноградЯворів ( Івано-Франкове , Немирів )