Ходорів

     Місто районного підпорядкування Жидачівського району Львівської області, розташоване за 14 км на схід від районного центру і за 64 км на південний схід від Львова.  
     Ходорів — старовинне місто Західної України. Перша письмова згадка про нього належить до 1394 року. В історичних джерелах збереглася датована цим роком грамота Дмитра Волчковича, «пана і законного дідича з Ходорова, повіту в Руській землі», якою він засвідчив акт дарування села Ганачева (тепер село Перемишлянського району) Львівському монастиреві францисканів¹.
     Назва міста походить від чоловічого імені Ходор (Хведір, Федір). Очевидно, засновником його був якийсь нащадок галицьких бояр Федір. За давньою легендою, поширеною в роді Ходорівських, цей Ходор разом із своїми трьома братами — княжичами Данилом, Васьком і Ванком Корчаками — прибув на Русь із Угорщини. Від нього нібито й пішов рід Ходорівських, від Данила — рід Даниловичів, від Васька — Васичинських, а від Ванка — Лагодівських, тобто чотирьох шляхетських родів, які мали спільний герб «Корчак». Найдавніша печатка з цим гербом належить до 1390 року².
     В багатьох документах, що з’явилися після грамоти 1394 року, місто названо Ходорів-став, або Ходоростав. Це пов’язане з тим, що спочатку воно розташоване було на острові, утвореному ставом і одним із рукавів річки Лугу. Тут у XV столітті збудовано замок з укріпленнями, відділений від міста глибоким ровом з перекидним мостом. Звідси до центра міста, що мав вигляд квадратної площі з ратушею посередині, проходила Замкова вулиця. В кінці цієї вулиці в 1460 році власник Ходорова Юрша Ходорівський збудував латинський костьол, який у 1777—1778 рр. був реконструйований і зберігся до наших часів. Місто оточували вали з баштами. Вхід був через брами: одна в східній частині — виходила на греблю, друга, рештки якої збереглися до кінця XIX століття, була на заході, над рукавом річки Лугу³.
     Пани Ходорівські належали до багатих магнатських родів Речі Посполитої і займали високі посади в державі. В «Гербах польського рицарства» Папроцького згадується Дмитро Ходорівський, який у 1436 році був львівським ловчим. Пізніше Ходорівські протягом багатьох років займали пост львівського підкоморія⁴. В XVII столітті Ходорівські мали великі маєтки в різних повітах Руського воєводства. В Жидачівському повіті їм належали міста Ходорів і Журавне з замками і навколишні села Сугрів, Демидів, Молотів, Букавина, Которини, Старе Село, Монастирець та багато інших. У Львові вони мали кілька дворів. Але становище селян, підданих великих магнатів, нічим не відрізнялося від становища підданих дрібніших власників. Ходорівські, як і інші феодали, не вважали селян за людей. Для них це були раби, люди нижчого сорту. Надзвичайно тяжке соціально-економічне гноблення поєднувалось із національно-релігійним, яке особливо посилилось після того, як пани Ходорівські перейшли в католицтво.
     Гнів народу, який тамувався протягом століть, з силою вибухнув під час визвольної війни українського народу під керівництвом Б. Хмельницького. Селяни і міщани з маєтків Ходорівських, що повстали проти своїх панів, приєдналися до козацьких військ. Перелякана шляхта втекла з міста. Міщани Ходорова ще до приходу козаків захопили насамперед костьол, що був уособленням шляхетського гніту, а потім напали на панський двір і спалили його. Запалали маєтки і в навколишніх селах⁵.
     Пам’ять про бої козаків із шляхетським військом і досі живе серед мешканців Ходорова. Як свідки цих подій височать поблизу міста 5 могил. Старі люди розповідають, що ще за їх пам’яті на одній із могил був камінь з написом: «Тут спочивають мої милі козаки. Богдан Хмельницький».
     Коли війська Хмельницького пішли з Галичини, шляхта повернулася до своїх маєтків. Повернулись до Ходорова й пани Ходорівські. Але їх піддані, відчувши хоч і короткочасну свободу, не хотіли більше миритись із своїм становищем. Вони покидали рідні хати і цілими сім’ями тікали на Схід. В одному з документів 1686 року сказано, що Олександр Ходорівський і княгиня Анна Вишневецька домовлялися спільно діяти, щоб повернути селян, яких дуже багато втекло з їхніх маєтків⁶.
     У XVIII столітті Ходорів, як і багато інших містечок на західноукраїнських землях, починає занепадати. Війна із шведами і міжусобна боротьба двох королівських партій — прихильників Августа II і Станіслава Ліщинського — привели до того, що значна частина міста була зруйнована. Великих збитків завдавали місту часті постої польських військ. В архівах збереглося багато скарг жителів Ходорова й сусідніх сіл на свавілля шляхетських вояк. Так, у 1712 році 15 загонів (хоругв) шляхти під командуванням вінницького старости М. Калиновського ввійшли в місто і протягом двох діб плюндрували його. Як зазначено в скарзі, вони вдиралися в житла міщан, розбивали двері й виламували замки, шукаючи продуктів і напоїв, знущаючись при цьому з людей, що протестували проти такого розбою. Від недокурків, кинутих п’яними жовнірами, згоріло 12 будинків. У 1715 році місто пограбував панцерний загін, яким командував К. Виговський. У 1716 році на місто й навколишні села знову напав загін панцерного відділу сандомирського старости, який лише готівкою взяв із Ходорова близько 1300 злотих. Жовніри «били, в’язали й саджали до підвалів добрих людей», забирали в них худобу, волів і коней. Відходячи в сторону Журавного, вони забрали з маєтків Ходорівського ключа близько тисячі голів коней і волів, позбавивши людей тягла на весну. Загальна сума збитків, що їх завдали грабіжники місту і навколишнім селам, становила 100 тис. злотих⁷.
     Терпіло місто і від усобиць у родинах шляхтичів — власників Ходорова. Цікавий запис про один із епізодів зберігся у Львівському історичному архіві. В ньому розповідається, як навіть монашка, дочка колишнього власника Ходорова пана Ф. Цетнера, Софія вчиняла наїзди на батьківські маєтки, домагаючись від нього сплати за частку майна, що належало колись її матері. Не перешкодив цьому і «обіт бідності», який складала Софія, вступаючи в монастир. Справа в тому, що цю частину маєтку Софія пожертвувала на монастир «сестер сакраменток» у Львові і католицька церква була кровно заінтересована в одержанні досить великої суми. В 1738 році папська канцелярія в Римі дала Софії т. зв. «диспензу», тобто розрішення від «обіту бідності», і за посередництвом коронного канцлера К. Залуського вона одержала належні їй гроші⁸.
     Часті напади на місто шляхетських військ та пограбування його жителів призвели до цілковитого занепаду Ходорова. Як видно з інвентаря міста, складеного на початку 1743 року, замок і укріплення були зруйновані. Ратуша і крамниці вимагали значного ремонту. В дуже поганому стані були житлові будинки. Із 30 міщанських хат тільки 6 мали більш-менш задовільний вигляд. Решта — старі, ліплені, напіврозвалені. Гребля на ставу розбита, став заріс очеретом. Від навколишніх лісів лишилися одні хащі.
     Незважаючи на те, що жителі міста були зовсім розорені, пани тягнули з них різні побори. Від міщан вони брали чинш по 2—3 злоті на рік. Передміщани платили по 4—8 злотих. Від кожної четвертини лану передміщани відробляли щотижня по 2 дні панщини та кожного місяця 1 день на лагодженні греблі. Крім того, вони були зобов’язані працювати на панському полі під час жнив, мочити коноплі, вибирати та обробляти льон, прясти прядиво, ткати полотно тощо. До панського двору вони мусили здавати щорічно десятину меду або 6 грошів очкового та від кожної  
четвертини лану 4 курки й одного півня. Щодня і щоночі на панському дворі мали чергувати 2 сторожі⁹.
     Та чи не найстрашнішим лихом для жителів були орендарі, яким пани продавали право на побори. Так, на основі контракту, що його уклав у 1744 році власник Ходорова Жевуський з орендарем Т. Лахмановичем, останньому надавалося право збирати в місті мито під час ярмарків і торгів, стягувати т. зв. «акцизу», або «помірне», з усіх товарів, що продавалися на ярмарку. Міщани мусили купувати горілку тільки в орендаря. Навіть музику ніхто не смів собі найняти без його дозволу¹⁰. Не менше давалися взнаки жителям Ходорова і «посесори», яким власники міста пани Жевуські (самі вони жили в Роздолі) здавали в «посесію», тобто в оренду, свої маєтки. Як і орендарі, пани посесори, заплативши за посесію готівкою, здирали три шкури з підданих, щоб не лише повернути собі гроші, але й заробити добре на цьому.
     Масові втечі кріпаків з панських маєтків були одним із проявів протесту проти шляхетсько-феодального гніту. Цей протест міг швидко перерости у відкритий збройний виступ, тим більше, що недалеко в Карпатах широко розгорнувся опришківський рух, а на Правобережній Україні — гайдамаччина. Щоб залякати своїх підданих, шляхта організувала масові страти на території Жидачівщини учасників гайдамацького повстання, яких спеціально доставили сюди з Київщини. 19 вересня 1768 року в Ходорові були страчені прилюдно учасники гайдамацького руху Семен Пилипчак із Черкащини (с. Телеїв), Микола Яценчук із Жаботина, Дмитро Валахоченко із Солонівки (Смілянський маєток), Петро Шабеляк і Микита Безвошенко з с. Торговиці й Денис Берушенко із с. Соколівки (Уманщина). Двом іншим гайдамакам — Тимофію Надольному з Спробищенського маєтку та Іванові Гончару з с. Сехтинівки (Смілянщина) того ж дня було відрубано праву руку й ліву ногу¹¹. Подібні показові вироки над учасниками Коліївщини були виконані також у Жидачеві, Роздолі, Острові та багатьох інших західноукраїнських містечках.
     У 1772 році, коли Австрія, Пруссія і Росія здійснили перший поділ Польщі, австрійські війська вступили в Галичину. Але Ходорів, як був, так і лишився приватною власністю польських магнатів Жевуських. У 1787 році за даними опису (т. зв. Йосифінської метрики) в Ходорові було 214 житлових будинків, 10 винниць, двірська ратуша, костьол, церква, синагога, єврейська школа, лазня. Із 4878 моргів загальної площі всіх угідь феодалові належало 3113 моргів, ксьондзу — 97 моргів, пусткою стояло 136 моргів, а жителям міста належало тільки 1532 морги¹². Причому міщанські землі були піщані, неродючі.
     Безземелля, панщина, різні повинності, податковий тягар приводили до масового зубожіння жителів Ходорова, до загострення суперечностей між «хлопами» і власниками міста. В 1846 році, коли селянські заворушення охопили всю Східну Галичину, посилилась боротьба проти феодального гніту і в Ходорові та його околицях. У Ляшках Долішніх селяни відмовились коритися домінії і намагалися побити війта. Звістка про це швидко поширилась у сусідніх громадах. Усюди селяни відмовлялись відробляти панщину і погрожували орендарям і економам. Виступ був придушений лише за допомогою місцевого уніатського духовенства. Однак заворушення серед селян Ходорівщини не припинились¹³.
     У 1848 році в Галичині скасовано панщину, після чого місто юридично стало вільним. Однак в економічному відношенні воно лишилось у значній залежності від панського двору. Із загальної площі 4154 моргів земельних угідь, що належали до Ходорова й Вовчатич, у 1857 році Лянцкоронські володіли 2511 моргами, в т. ч. 1267 моргами ріллі, а на міщан Ходорова і селян Вовчатич припадало 1643 морги землі, в т. ч. 1015 моргів ріллі¹⁴.
     Всі жителі, які займалися сільським господарством, і надалі мусили працювати в панському маєтку, правда тепер уже за невелику плату. Але багато робіт вони виконували безплатно за право користуватися лісом, пасовищами, за горілку, яку вони повинні були брати обов’язково з панської гуральні, а також як відробітки за різні позички (насіння, хліба тощо).
     Ліквідація кріпосницької залежності селян, скасування панщини та інших повинностей створили сприятливі умови для розвитку промисловості в Галичині, зокрема будівництва залізниць. Одну з них — Львів—Чернівці — прокладено через Ходорів і 1 вересня 1866 року здано в експлуатацію¹⁵. Згодом, у 1889 році, введено в дію залізничну лінію Стрий—Ходорів, яку в 1897 році продовжено через Рогатин до Тернополя. Таким чином, Ходорів став важливим залізничним вузлом. Залізнична станція була розташована на північний захід від міста, недалеко панського
двору. Біля станції збудовано вагонне депо. Одночасно тут виник ряд житлових будинків для робітників. Відтоді починається інтенсивна забудова території між центром міста і залізничною станцією. Тут виникають нові вулиці — Колійова (тепер Міцкевича), Стрийська, Шевченка. Проте, як і раніше, місто забудовувалося безладно, без будь-якого плану. Чеський журналіст Франтішек Ржегорж, який у 1894 році подорожував по Галичині, писав, що Ходорів вразив його надзвичайним безпорядком і браком усякого плану¹⁶.
     Побудова залізниці сприяла виникненню в місті ряду промислових підприємств. У 1907 році власник Ходорівського ключа маєтків барон де Во побудував цегельно-черепичний завод. У наступному році став до ладу невеличкий содовий завод. Наявність дубових лісів і хороші шляхи сполучення зумовили виникнення тут лісопильного заводу, який побудували в районі Стрийської вулиці іноземні капіталісти Браунс, Перкенс і Макинтош. У травні 1913 року почала працювати механічна майстерня по ремонту сільськогосподарських машин¹⁷.
     Поступово капіталістичні відносини проникають і в сільське господарство. В січні 1912 року барон де Во, граф Замойський з Бортників та інженер Б. Альбіновський за допомогою польського промислового банку у Львові організували акціонерну спілку «Ходорів» з капіталом 5 млн. австрійських крон, яка в липні того ж року приступила до будівництва великого цукрового заводу в Ходорові. Все обладнання для нього було завезено з підприємств фірми «Шкода» (Чехословаччина). 10 жовтня 1913 року завод введено в дію. Щоб забезпечити підприємство сировиною, в 1913 році було законтрактовано 5 тис. моргів посівів цукрових буряків. За перший сезон завод переробив 363 тис. цнт цукрових буряків і виробив 44 тис. цнт цукру.
     З розвитком промисловості зростало населення міста. Якщо в 1869 році тут налічувалось 287 дворів, де проживало 1986 чоловік, то в 1900 році кількість дворів зросла до 447, а населення — до 3977 чоловік¹⁸.
     Помалу пробуджувалося культурне життя в місті. До половини XIX століття тут не було жодного навчального закладу, якщо не рахувати єврейської початкової школи, т. зв. «бешимедрису», яка згадується ще в 1743 році. Лише через 100 з лишнім років згідно з рішенням Галицького намісництва від 25 листопада 1857 року в Ходорові засновано початкову т. зв. «тривіальну» школу, де навчали читати, писати й рахувати. В 1866 році з 120 дітей шкільного віку навчалося лише 65, у т. ч. 7 дівчат¹⁹.

1   W.Abraham. Jakób Strepa arcybiskup halicki. 1391—1409. Kraków, 1908, стор. 96, 97.
2   Wielka Encyklopedia Powszechna, t. VII, Warszawa, 1965, стор. 39.
3   А.Петрушевич. Сводная Галицко-Русская летопись с 1600 по 1700 г. Львов, 1874,стор. 533.
4   ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 181, оп. 2, спр. 220, арк. 181.
5   Жерела до істориї України—Руси, т. V, стор. 122.
6   ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 181, оп. 2, спр. 220, арк. 181.
7   ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 181, оп. 2, спр. 237, арк. 166—168, 174—177, 195, 205.
8   ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 181, оп. 2, спр. 348, арк. 201.
9   Там же, арк. 79, 80.
10 Там же, оп. 1, спр. 1231, арк. 28, 29.
11 Вестник Юго-Западной и Западной России. Историко-литературньїй журнал, сентябрь,1863, стор. 58—60.
12 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 19, оп. 9, спр. 83, арк. 14, 15.
13 Ф.І.Стеблій. Селянський рух у Східній Галичині в 1846 р. у зб. З історії західноукраїнських земель. Вип. 5, стор. 47.
14 Skorowidz wszystkich miejscowości położonych w Królewstwie Galicyi i Lodomeryi wraz z wielkim Księstwem Krakowskim. Lwów, 1868.
15 Die Österreich-Ungarische Monarchie in Wort und Bild. Galizien, Wien, 1898, стор. 883.
16 Журн. «Svetozor», 1894, № XXVIII, стор. 262.
17 Львівський облдержархів, ф. 47, оп. 1, спр. 203, арк. 1; оп. 2, спр. 101, арк. 1—12.
18 Gemeindelexikon von Galizien. Wien, 1907, стор. 20, 21.
19 Шематизм народних школ і учителів в архієпархії Львовской, подчиненной Львовской греко-католической митрополитальной консистории на рок 1866. Львов, 1866, стор. 8.

Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • Жовква • Золочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · Львів • Миколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • Червоноград • Яворів ( Івано-Франкове , Немирів )