Кам’янка-Бузька

     Кам’янка-Бузька (до 1944 року Кам’янка-Струмилова) місто, районний центр Кам’янко-Бузького району Львівської області, розташоване за 43 км від Львова на річці Західний Буг.
     Місцевість, на якій розташована Кам’янка-Бузька, заселена була ще в сиву давнину. Бронзові речі — браслет і кинджал, знайдені на території міста наприкінці XIX століття1, а також виявлені археологічною розвідкою 1952 року біля цегельного заводу залишки поселення бронзової доби (II тисячоліття до н. е.)2 вказують на заселення його ще в період первісно-общинного ладу.
     Перша згадка про поселення, яке тоді називалося Димошин, відноситься до 1406 року3. Поселенці облюбували цю місцевість не випадково. Тут проходить вододіл річок, що зв’язують край по Західному Бугу з Балтійським і Стиру—Прип’яті—Дніпру з Чорним морями. Це забезпечувало їм надійний зв’язок з районами півночі і півдня. Каміння, що густо покривало ландшафт, використовувалося населенням для спорудження жител і укріплень. Перше поселення було засноване в тому місці, де річка Кам’янка впадає в Західний Буг. Воно було обнесено стінами з бійницями і обкопане ровами, які наповнювалися водою. Його центральна частина, обнесена частоколом, була другою укріпленою лінією. Фортеця мала двоє воріт: з півдня — Таданівську браму, з півночі — Белзьку браму4.
     Оскільки поселення, яке в 40-х роках XV століття уже називалося Кам’янкою, було укріпленням, воно користувалося правом вільного містечка. В цей час кам’янським староством управляв Юрій Струмило. Це була дуже спритна і зажерлива людина. Швидко розбагатівши, він прибрав до своїх рук не тільки Кам’янку, але й став володарем кількох навколишніх маєтків. У центрі міста, на штучно насипаному пагорбі, руками підлеглих для нього було споруджено замок з двома баштами, який був обкопаний глибоким ровом і наповнений водою. Прагнучи стати незалежним власником, Струмило в 1471 році домігся надання місту магдебурзького права. Це, звичайно, давало значні привілеї для збагачення самого Струмила і міських багатіїв5. У рік смерті Струмила, хоч він на той час уже був львівським воєводою, в 1485 році місто було назване Кам’янкою-Струмиловою.
     З кінця XV століття фортеця, як міське поселення, стала значним торговельним і ремісничим центром. Крім жителів, що займалися хліборобством і рибальством, розвиваються різні ремесла. Ремісники виготовляли мечі, лати, різні господарські знаряддя і гончарні вироби. Жваво розвивалася торгівля з сусідніми поселеннями — з Добротвором, Таданями.
     У 1509 році король Сигизмунд І, ще раз підтвердивши магдебурзьке право, одночасно надав дозвіл щовівторка торгувати на міському ринку та двічі на рік проводити ярмарок. У 1539 році щорічні прибутки від куріння горілки були подаровані королем місту на потреби міських споруд і ремонт шляхів. У 1576 році на користь міста вводиться мито, яке брали з купців від возів, худоби і різних товарів, що приїжджали на ярмарок. В 1540 році міщани були звільнені від сплати мита за сіль і зерно на користь королівської казни. Внаслідок цього купецький прошарок збільшувався. Зростали ремесло, економіка міста. Найвпливовіше місце посідав цех возіїв.
     Через Кам’янку-Струмилову пролягали шляхи з Києва до Польщі і з Волині до Львова. Зміркувавши, що на цьому можна мати неабиякі прибутки, місцеві купці при підтримці короля Стефана в 1578 році побудували склади, здебільшого для солі, яка транспортувалась з Дрогобиччини. Приїжджі торговці за наказом короля повинні були зупинятися в місті на 3 дні. Місцеві багатії здавали прибулим приміщення, забезпечували транспортом, фуражем тощо і, зрозуміло, наживалися. В 1588 році багаті міщани домоглися від короля привілею, який звільняв їх від усяких мит.
     Збагачувалася привілейована частина жителів міста, розвивалось ремесло. Збільшувалася кількість населення. Так, на 1574 рік у Кам’янці-Струмиловій, разом з передмістями, уже налічувалося 400 будинків. Наприкінці XVI століття в місті діяли цехи кушнірів, шевців, ковалів, гончарів, мечників, слюсарів та інші6.
     Економічне пожвавлення Кам’янки-Струмилової в XVI столітті проходило одночасно з розоренням і закабаленням переважної більшості міського населення. Особливо важкого гніту зазнавало селянство, яке мешкало на його околицях. Крім відробітку панщини, воно сплачувало «подимне», «святкове», і «великодницю» на користь духовенства. Пани самовільно збільшували панщину до 4—5 днів на тиждень.
     Економічний і політичний гніт доповнювався національним. Польська шляхта, намагаючись закріпити своє панування, вдавалася до найгрубіших методів ополячування місцевого українського населення. Заради власного збагачення більшість багатіїв українського походження свідомо цуралася національних традицій, радо служила новій владі і ні в чому не відставала від визискувачів-завойовників. Ще більше посилився гніт шляхти в часи правління Сигизмунда II Августа.
     Проти свавілля і безправ’я селянство вело систематичну боротьбу. Так, селяни ї міщани Кам’янко-Струмилівського староства в 1636 році відмовилися відбувати панщину.
     Особливо гострого характеру набула боротьба проти соціального і національного поневолення під час визвольної війни 1648—1654 рр. Так, у листі, надісланому 7 вересня 1648 року у Варшаву, член львівського магістрату Самуїл Кушевич повідомляв: «В Кам’янці-Струмиловій, в п’яти милях від Львова, вже явно вибух бунт: побито католиків, помордовано священників, потоптано святощі»7. Називаючи повсталих «гультяями», Кушевич одночасно змушений був визнати, що не було сили, яка б могла їм протистояти.
     Коли на Прибужжя прийшли козацькі полки, їх палко зустрічало поневолене населення. Немало повстанців Кам’янки-Струмилової з’єдналися з козаками. Так, підстароста Ян Волькер 22 травня 1649 року писав, що після походу козаків поміщицьке майно розібране, маєток зруйнований, частина жителів порозбігалася в різні кінці, а інші «пішли на своєволю — покозачіли»8.
     Польська шляхта, повертаючись у супроводі коронних військ на українські землі, жорстоко розправлялася над повстанцями. Той же Самуїл Кушевич у наступному листі від 17 вересня 1648 року писав до Варшави, що в Кам’янці-Струмиловій «вже галас успокоївся пострахом війська, що тудою переходило. Проводирів бунту піймано і відіслано до Львівського головного суду, де їх вбито на палях для постраху інших»9.
     Війська зрадника українського народу гетьмана Вишневецького, які весною 1649 року зупинилися в Кам’янці-Струмиловій і її околицях, розграбували селянські господарства дощенту. На користь військ Вишневецького населення було обкладене великими податками, а коли їх не вистачало, тоді вони вдавалися до небачених грабунків, випрягаючи навіть волів з рал прямо посеред поля.
     Під час визвольної війни Кам’янка-Струмилова кілька разів переходила з рук в руки. Кожного разу, коли коронні війська проходили через її територію, поводилися як завойовники. Вони грабували селян, палили оселі, спускали ставки, руйнували млини. Внаслідок цього на 1652 рік у повіті з 3500 будинків залишилося тільки 10610.
     У XVIII столітті Кам’янка-Струмилова залишалася осередком ремісничого виробництва. Тут існували кушнірський, шевський, ткацький, ковальсько-слюсарний, бондарський, гончарний, столярсько-токарський та ливарно-мечничий цехи, а також цех рибалок11.
     Торгівля, яка потрапила до рук старост, важко відбилася на становищі міщан. Старости наживали великі бариші на торгівлі лісом та будівельними матеріалами. У зв’язку з цим більшість міщан були рільниками та рибалками і лише частина з них займалась продажем дьогтю, який виробляли селяни староства в лісах. Часто, за довільно встановленими цінами, староста примушував місцевих купців продавати власні товари.
     Поряд з цим мешканці міста і його околиць змушені були давати на користь старост підводи, косити і жати у створеному на Підзалівському передмісті фільварку, сплачувати натуральний та грошовий чинш.
     Посилення експлуатації населення польською шляхтою, яка захопила в свої руки міське самоврядування і торгівлю, привело до занепаду цехів. Єдине, що могли запропонувати кам’янські купні — це дьоготь. Так, за інвентарем 1770 року в місті налічувалось 162 двори. У 76 дворах мешкали євреї; на 4 передмістях (Підзамче, Львівське, Белзьке, Забужанське) був 171 двір (включаючи 20 загородників), а 99 садиб лишалися не зайнятими12. З усього населення міста, що мешкало в 333 дворах, було тільки 34 ремісники — різники, римарі, ковалі, бондарі, шевці та інші.
     Кожний селянський двір змушений був протягом року відпрацювати 12 днів на будівництві шляхів, платити старості «бджолину десятину», а під час жнив мав посилати на поля старост 2 женців або 1 косаря.
     На утримання ксьондзів з жителів міста брали десятину — десятий сніп, десятий гріш прибутків, десяту мірку зерна з млинів, а 4 цехи поставляли віск на свічки13. В 1749 році між ксьондзом і старостою було укладено договір, який не тільки підтверджував право на «церковну десятину», але й надавав право служителям церкви рубати дерева в громадських лісах, ловити рибу і безплатно молоти зерно.
     Соціальний і національний гніт викликали гострий протест з боку міського населення. Не випадково, що в 1753 році Август III наказував жителям Кам’янки-Струмилової слухатись старости, платити податки, лагодити шляхи і мости, давати підводи на перевезення дров, а в разі непослуху погрожував великою карою14.
     Міщани протягом тривалого часу вели боротьбу з старостами, відстоюючи право вільно займатися торгівлею і ремеслом. Як свідчать численні скарги на старост, вони рішуче протестували також проти непомірних данин, панщинних робіт і сваволі. В 1771 році в Кам’янці-Струмиловій відбулися значні заворушення, що мали антифеодальний характер.
     Після загарбання всіх західноукраїнських земель габсбурзькою монархією, зубожілу Кам’янку-Струмилову з кількома навколишніми селами в останній чверті XVIII століття купив австрійський граф Йосиф Мір. У 1789 році місто було позбавлено магдебурзького права15. Почалися довгі роки онімечування місцевого населення. Австрійський уряд, починаючи з 1783 року, кращі галицькі землі заселяв німецькими колоністами. Казна будувала їм хати, стайні, стодоли, давала по 20 моргів поля, пару коней, 2 корови, віз, борону, плуг та інше. Колоністи сплачували малі податки, звільнялись від панщини. Вони жили осібно, цурались українців і, зрозуміло, служили опорою Австрії. Коли виникали селянські заворушення, колоністи завжди ставали на бік уряду.
     Після скасування в 1848 році панщини становище трудящих не поліпшилось, їм припали малородючі землі, урожаю з яких ледве вистачало на прожиття. Не дивно, що тільки в 1890 році в повіті відбулося 24 658 судових процесів, переважно за несплату податків і боргів.
     У загоні була українська культура. Більшість населення лишалася неписьменною. В єдиній п’ятикласній школі навчалися діти місцевих багатіїв, здебільшого польської шляхти.
     Однак українське населення, яке прагнуло возз’єднатися з своїми єдинокровними східними братами, ніколи не схиляло голови перед поневолювачами. Ведучи боротьбу за соціальне визволення, воно відстоювало свої національні права. Так, 22 березня 1891 року в місті, за участю львівського співацького товариства «Боян», було влаштовано вокально-декламаторський вечір, присвячений пам’яті Т. Г. Шевченка. В одній з телеграм, надісланій присутнім, зазначалося: «Нехай же та пісня задзвенить своїм звуком могучим в кожному серці, що бажає лучшої долі для свого народу, хай підносить нас в гору, в щасті нехай буде гімном похвальним, в недолі одрадою, а в боротьбі закликом на невсипущий бій за правду й волю наших братів»16. На вечорі, як зазначав кореспондент, лише чистого доходу у фонд стипендії ім. Тараса Шевченка було зібрано більше 25 золотих ринських.
     Промисловість у Галичині, в т. ч. й Кам’янці-Струмиловій, не розвивалася. Як правило, місцеві багатства вивозилися до метрополії. На кінець XIX століття тут було єдине на весь повіт підприємство, де виготовляли паркет, кустарним способом вироблялися смола, терпетин і деревне вугілля. У приміських селах було кілька поміщицьких гуралень та пивоварень. Вони користувалися монопольним правом виробляти і продавати горілку, а також не сплачували податків і акцизних зборів17. На початку XX століття в Кам’янці-Струмиловій були збудовані цегельні заводи, що належали поміщику Познанському, гуральня — Раковському. Капіталісти Шпац і Ціманд побудували лісопильний завод.


1  L.Kozłowski. Zarys pradziejów Polski południ owowschod ni ej.Lwów.1939,стор.48—49.
2  I.K.Свєшніков. Підсумки дослідження культур бронзової доби Прикарпаття і Західного Поділля,1958, стор. 21—22.
3  Pomniki Dziejowe Lwowa, t.II, N73.
4  Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, t.V, Warszawa,1884, стор.783.
5  Br.Faliński. Powiat Kamionka-Strumiiowa, K.— Str., 1935, стор.26.
6  ЦДІА УРСР у м.Львові, ф.181, оп.2, спр.229, арк.17.
7  Жерела до істориї України — Руси, т. IV, стор. 65—66.
8  С.Томашівський. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р.,— Записки наукового товариства імені Шевченка,т.23—24, стор.130.
9  Жерела до істориї України—Руси, т. IV, стор. 85.
10 Там же, т. V, стор.279.
11 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф.181, оп.2, спр.229, арк.73.
12 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 9, оп. 1, спр. 611, арк. 4091, 4093—4106, 4118.
13 Там же, ф. 181, оп. 2, спр. 332, арк. 18.
14 Там же, ф. 9, оп. спр. 61, арк. 4118.
15 Газ. «Ленінським шляхом», 24 липня 1959 р.
16 Газ. «Діло», 14 березня 1891 р.
17 В.Осечинський. Галичина під гнітом Австро-Угорщини в епоху імперіалізму, Львів,1954, стор. 27.


Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • ЖовкваЗолочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · ЛьвівМиколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • ЧервоноградЯворів ( Івано-Франкове , Немирів )