Бортники

     Село в Жидачівському районі Львівської області, розташоване на річці Лугу, притоці Дністра, на відстані 25 км від райцентру.
     Назва села вказує, що його жителі в давню давнину займалися первісною формою бджільництва — бортництвом.
     В історичних документах Бортники вперше згадуються в 1428 році в староукраїнській грамоті, даній у м. Жидачеві старостою Ленком з приводу земельного конфлікту між феодалами Дмитром Даниловичем з Руди і Миком Дідушицьким. У грамоті сказано, що при розв’язанні цієї суперечки було багато свідків, зокрема «пан Грицько з Бортник»1. Із цього документу видно також, що село належало тоді до Жидачівського староства. Бортники і цей же феодал Грицько згадуються в одному із записів Львівського гродського суду за 1438 рік. Пізніше село згадується ще в документах 1450 року в зв’язку з тим, що тодішній власник Протасій продав його Юрші з Ходороставу (тепер Ходорів); 1472 року, коли згаданий Юрша заставив село за борги іншому шляхтичу2; 1529 року, коли Бортники разом з іншими селами, що входили до маєтку в Ходороставі, відмежовано від сусідніх королівських сіл3. З цих документів видно, що Бортники часто переходили з рук одного шляхтича до іншого. Однак це не міняло становища селян. Вони мусили відбувати на користь феодала панщину, давати грошові й натуральні чинші.
     В середині XVII століття Бортники належали великому польському магнатові Мартину Калиновському, безпосередньо ж селом володів орендар Ян Язвінський, який, щоб одержати максимальні прибутки, здирав три шкури з підлеглих. Тяжке становище, безправ’я, сваволя і насильство пана-орендаря, релігійні переслідування викликали обурення трудящих. У 1648 році, коли козацько-селянські війська громили польську шляхту по всій Україні, селяни Букавини і Добрівлян у ніч на 24 серпня напали на панський маєток у Бортниках і забрали,— як це видно з пізнішої скарги Язвінського,— «130 кіп жита, 30 кіп пшениці і завезли це до своїх дворів»4.
     Вступ козацько-селянських військ восени 1648 року в Галичину викликав небачений тут антифеодальний рух. Ян Язвінський і його син Томаш втекли із Бортників. Пізніше селяни й міщани з Мельнича, Любші і Журавна вбили останнього.
     В той час багато міст і сіл зазнавало великих руйнувань, які чинила татарська орда, що нападала на міста і села. Тоді ж татари напали і на Бортники. Багато жителів загинуло, багато попало в полон. Лише деяким удалося врятуватися. Саме село було зруйноване і спалене. Через деякий час Бортники почали відроджуватись, і в 1650 році тут було вже 2 осілі лани5.
     Наприкінці XVIII століття селом володів подільський підкоморій Антоній Богуш. Він мав 664 морги землі, церкві належав 41 морг, а селянам — 921 морг надільної і громадської землі, на якій було 89 господарств. За розмірами землі господарства поділялися на чвертних (мали чверть лану), півчвертних і загородників (мали невеликі наділи). Розміри феодальних повинностей залежали від величини господарства. Найзаможніші, чвертні селяни відробляли по 133 дні тяглої панщини, давали по 4 флорени 45 крейцерів грунтового чиншу, по каплунові, по 2 курки, по кілька яєць, а також пряли по 6 мотків з панського волокна і давали по 15 пасем із власного. Півчвертні селяни відробляли по 104 тяглі або піші дні (залежно від того, чи мали вони тягло чи ні) і сплачували половину наведених вище натуральних і грошових чиншів. Загородники відробляли по 52 дні панщини, давали по 1 курці і пряли по 4 мотки з панського волокна. Із наведених даних видно, що основною повинністю селян була ненависна їм панщина, і що найбільше вона лягала на плечі середньозаможних та бідніших селян. Так, півчвертний селянин, маючи лише половину тієї землі, що користувався чвертний, відробляв аж чотири п’ятих кількості його панщинних днів. Крім цих основних повинностей, селяни зобов’язані були лагодити дороги, мости, млини. Їх також обдирали церква, піп і дяк. Дякові, наприклад, селяни давали від кожного члена сім’ї по 3—12 крейцерів (залежно від заможності).
     Перед реформою 1848 року, в результаті дроблення селянських господарств, становище селян помітно змінилось. Вони в цілому користувалися приблизно такою ж кількістю землі, як і наприкінці XVIII століття, але їхні наділи стали значно менші, бо кількість господарств збільшилась з 89 до 108. Якщо в 1778 році в селі було 6 чвертних господарств, то в 1789 році — всього 3, а в 1848 році не було зовсім. Зменшилась кількість півчвертних земельних наділів з 59 до 53, причому лише на 44 з них було по одному господарству, а на 9 інших півчвертях — 19 господарств. Значно збільшилась за цей час кількість біднішої категорії селян—загородників — з 27 до 43. Появився і один халупник, якого раніше не було. Отже протягом останньої чверті XVIII і першої половини XIX століття проходив дальший процес зубожіння селян Бортників.
     Щодо панщинних повинностей, то вони в основному були такими, як і в останні десятиріччя XVIII століття. Перед 1848 роком селяни відробляли річно 4056 тяглих і 3510 піших днів6. Без змін лишились грошові й натуральні чинші, зате різко зросла повинність прядіння мотків з панського волокна. Якщо наприкінці XVIII століття півчвертний селянин зобов’язаний був напрясти 3 мотки, то перед 1848 роком — 14. Річна вартість усіх повинностей бортницьких селян дорівнювала 1211 флоренам 32 крейцерам. Згідно з умовами скасування панщини, селяни мусили сплатити 20-річну вартість усіх цих повинностей, тобто 24 230 флоренів 50 крейцерів.
     Після реформи 1848 року селяни стали юридично власниками тієї землі, якою вони користувалися до скасування панщини. Проте насправді їх землеволодіння зменшились, бо селяни втрачали т. зв. сервітути, тобто право брати дерево з панського лісу і випасати свою худобу на його пасовищах. Багато років селяни Бортників вели боротьбу за сервітути. V квітні 1865 року вони подали в Галицьке намісництво у Львові скаргу на Яна Вєчинського, власника бортницького фільварку, бо він заборонив їм брати дерево з лісів «Старий Запуст», «Задні Лози», «Стара  
Вільшина» та інших. Вони виступили також за повернення їм захоплених поміщиком громадських пасовиськ «Довга Рудка», «Велика Рудка», «Тенетища» та інших, загальною площею понад 70 моргів7.
     Таких скарг у Галицьке намісництво тоді подавалось тисячі, і всі вони, як правило, кінчалися нічим. Не добились нічого й селяни Бортників. Стоячи на сторожі інтересів поміщиків, Галицьке намісництво, як і крайова сервітутна комісія, винесло в березні 1867 року вирок на користь поміщика. Селяни звернулися до Міністерства внутрішніх справ у Відні, але там відхилили оскарження вироку8.
     Мало чим поліпшилось становище селян після скасування панщини. Протягом другої половини XIX — початку XX століття швидко зростала кількість малоземельних і безземельних господарств. Це було наслідком того, що в руках селян залишалась майже незмінна кількість землі, а кількість населення і господарств постійно зростала. Якщо, наприклад, у 1869 році в селі налічувалось 779 чоловік населення і 125 дворів9, то в 1900 році — вже 1121 чоловік і 182 двори. Більш як половина всієї землі — 572 га — належала поміщикові (536 га) і церкві (36 га), а селянам — лише 536 га10. До того ж процес класового розшарування, що відбувався після реформи 1848 року, приводив до концентрації значної кількості селянської землі в руках купки куркулів і ще більшого зубожіння основної маси селян.
     Господарство селянина підривали постійно зростаючі державні податки і високі ціни на промислові товари. Його обдирав сільський лихвар. Давні борги доповнювалися новими. І селянин майже ніколи не виходив з нестатків. Літом він ходив босий, а взимку одна пара взуття припадала на кількох членів сім’ї. Часто це було причиною того, що діти не ходили до школи.
     До другої половини XIX століття в селі не існувало ніякої школи, і жителі були зовсім неписьменними. В 1863 році в Бортниках відкрито парафіальну школу, яку в 1867 році перетворено в державну, т. зв. тривіальну. Школа була однокласною. Один учитель навчав 40—50 учнів. Крім того, йому доводилося працювати ще й з тими, які ходили на «повторне» навчання. Багато дітей не відвідували школи. Так, у 1866 році поза школою залишилося понад 30 дітей, в 1868 році — 27. Отже, освіта в селі стояла тоді ще дуже низько, але порівняно з попереднім часом все ж було досягнуто деякого прогресу. Він став ще більш помітним після того, як у 1904 році школа стала двокласною.
     На початку XX століття становище селян різко погіршилось. Різноманітні пережитки феодалізму, надмірний податковий тягар приводили до розорення бідніших господарств. Шукаючи засобів до життя, значна частина сільської бідноти йшла в найми до поміщика або до сільських багатіїв. За мізерну плату, за поганенький харч доводилось працювати з ранку до ночі. Безземелля, неможливість знайти роботу, щоб прогодувати сім’ю, гнали селян на чужину. Так, на початку XX століття до США виїхали Стахів Федір з братом Євстахієм і сестрою Ганною, Міржва Юлія та її два брати, Дума Микола з двома братами і сестрою та інші — всього близько 20 чоловік.
     Багато лиха принесла жителям Бортників перша світова війна. Вже на самому її початку австрійські власті, боячись симпатій українців до Росії, провели в Галичині масові арешти. Арештували й кількох жителів у Бортниках. Серед них, як і серед усіх трудящих, зростали антивоєнні настрої. «Царі б’ються, а моїх п’ятьох синів забрали на війну»,— сказав тоді селянин Андрій Дзендровський. За це його арештували і відправили в концтабір у Талергоф, де він і загинув. Тоді ж арештовано ще 8 жителів села, в т. ч. 4-х хлопців віком від 10 до 16 років. Деяких з них також було відправлено в Талергоф11.
     Війна остаточно підірвала селянське господарство. Всі чоловіки призивного віку були мобілізовані в австро-угорську армію, і весь тягар ведення господарства падав на жінок. Внаслідок реквізицій для потреб війни зменшилась кількість робочої худоби. Якщо в 1910 році в селі налічувалося 70 робочих коней, то восени 1914 року — лише 28 коней і 6 волів. Періодично провадились також реквізиції зерна, введено повинність підводами (т. зв. «форшпани»), зростали податки. Все це різко погіршувало й до того тяжкі умови життя селян. Ось, наприклад, тодішнє становище селянки Нагірняк Ксені. Чоловік мобілізований, вона залишилась з чотирма дітьми, найстаршому з них — 14 років, наймолодшому — 5 років. А вдома «ніякого майна немає»12. Це, звичайно, не окремий випадок. Таких сімей в селі було багато.
     Населення Бортників, як і всієї Галичини, терпіло і від того, що західноукраїнські землі були ареною найжорстокіших боїв. Уже на початку вересня 1914 року село зайняли російські війська, а в червні 1915 року воно знову опинилось на лінії фронту. Протягом кількох днів австро-німецькі війська вели атаки із сторони Дністра на розташування росіян у Бортниках. Немало солдатів обох воюючих сторін загинуло під час боїв. Кладовище при шляху на Голешів — один із свідків цих по дій. Тоді ж австрійськими снарядами було спалено кілька селянських господарств, пошкоджено багато будинків, убито 5 жителів села13. Зруйновано також гуральню поміщика.
     У роки війни серед населення поширювались різні епідемічні захворювання. Вже у вересні 1914 року в Бортниках виникла епідемія холери. В цілому повіті не було жодного лікаря. Холера косила людей. Із 8 чоловік, які захворіли протягом 8—12 вересня, вже в найближчі 2—3 дні померло 614. Усього в Бортниках померло від холери 34 жителі. На фронті за роки війни загинуло 17 чоловік.
     Становище населення погіршувалося ще й тим, що сільських жінок, які ледве встигали виконувати необхідні роботи у своєму господарстві, примушували працювати у фільварку поміщика. За невихід на роботу карали кількадобовим арештом. Так звані жнивні комісії укладали з поміщиками договори, згідно з якими в точно визначені дні встановлена кількість селян мусила ходити на роботу в поміщицькі маєтки. Договори такого роду були по суті поверненням панщини. Це викликало незадоволення селян, серед яких дедалі більше росли антивоєнні настрої. В кількох селах Бібрського повіту почалися заворушення. Так, на початку березня 1918 року в гмінах, у районі відділку жандармерії в Бортниках, сільські жінки напали на війтів, вимагали негайно повернути договори про примусову працю. Цей рух поширився в інших селах Бібрського повіту. Жінки відмовлялися здавати реквізуючим органам зерно і давати підводи для його транспортування15.


1   В.Розов. Українські грамоти, т. 1, стор. 111.
2   Akta grodzkie і ziemskie, t. XV, стор. 141.
3   Matricularum Regni Poloniae summaria, p. IV, v. 2. N 5405.
4   Жерела до істориї України—Руси, т. V, стор. 276.
5   ЦДІА УРСР у м. Львові, ф.19, оп.16, спр.195, арк.З,5; ф.146, оп.18, спр.3740,арк.1,3,5,7,15,17—19,23.
6   ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 488, оп. 1, спр. 28, арк. 1—45, 71.
7   Там же, ф. 146, оп. 64, спр. 462, арк. 4, 13, 14, 19.
8   Там же, арк. 34—36, 40, 41, 44—46.
9   Orts-Repertorium des Königreiches Galizien und Lodomerien mit dem Grossherzogthume.Krakau. Wien, 1874, стор. 7—10.
10 Gemeindelexikon von Galizien. Wien, 1907, стор. 20—22.
11 Львівський облдержархів, ф. 903, оп. 1, спр. 6, арк. 56.
12 Львівський облдержархів, ф. 903, оп. 1, спр. 8, арк. 71, 115.
13 Шематизм всего духовенства греко-католицької Львівської митрополичої архієпархії на рік 1918. Львів, 1918, стор. 141.
14 Львівський облдержархів, ф. 903, оп. 1, спр. 20, арк. 6.
15 Під прапором Жовтня, стор. 70—72.


Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • ЖовкваЗолочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · ЛьвівМиколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • ЧервоноградЯворів ( Івано-Франкове , Немирів )