Борислав

     Місто обласного підпорядкування Львівської області, один із великих промислових центрів Львівщини, колиска нафтової промисловості республіки. Через Борислав проходять шосейні шляхи Дрогобич—Східниця, Трускавець—Підбуж. Залізницею з’єднаний з Дрогобичем. Розташований на віддалі 99 км на південний захід від Львова і за 9 км від Дрогобича в передгір’ї Карпат.  
     Сучасний Борислав розміщається на території колишніх п’яти старовинних сіл: Борислава, Тустановичів, Губичів, Мразниці та Бані Котівської, які, починаючи з другої половини XIX століття, швидко розбудовувалися і на початку XX  століття злилися в одне місто.
     Історія заснування поселень сягає в далеке минуле. Про це свідчать деякі  топонімічні назви, а також ряд археологічних пам’яток та історичних документів. Так, одна з гір на південно-західній окраїні Борислава до нинішнього дня називається «Городище», що вказує на існування тут у давнину укріпленого поселення. Таке ж поселення-городище існувало і в іншій частині міста — Мразниці¹. В акті від 1525 року про розмежування сіл Тустановичів і Губичів гора, що розділяла їх,  називається «Сторожня». Це свідчить про її давнє оборонне значення. Назва села Тустановичів (тепер це південно-східна частина міста) також пов’язана з древнім городищем і замком Тустанем (поблизу Урича), що був споруджений руськими князями. Цей замок згадується в переліку руських міст, захоплених у 1340 році польським королем Казимиром². Він, очевидно, і був центром Тустанської волості, яка  згадується в грамоті короля Ягайла від 1395 року.
     Першу писемну згадку про Борислав знаходимо в грамоті польської королеви Ядвіги від 19 березня 1387 року про дарування села Тустановичів разом з  монастирем, що називався Борислав, двом братам — Юркові і Ананію Доброславичам. Пізніше ця грамота була затверджена королем Ягайлом³.
     Багаті пасовища на схилах гір, зокрема в околицях Доброгостова, Уличного, Тустаня і Трускавця приваблювали до себе численних купців, які гнали з Волощини, Угорщини та підгірських міст гурти худоби на продаж у Саноцьку та Перемиську землі і далі на захід, до Моравії і Сілезії. Сюди також вів природний шлях, що йшов від долини річки Стрия на північний захід і зв’язував Угорщину і  Волощину з Польщею.
     Особливо жвавою була торгівля сіллю, яку добували в селі Котові (Бані Котівській), Тустановичах, а також у Дрогобичі, Сільці, Колпці, Модричі, Трускавці, Стебнику, Уличному, Станилі, Ясениці Сільній і Нагуєвичах. З  соляними промислами пов’язана і назва колишнього села, а зараз частини  Борислава — Бані Котівської. Спочатку воно називалося Котів. Коли ж там розвинулося солеваріння, назву села почали ототожнювати з солеварнею (банею), і вона  закріпилась як офіційне його найменування.
     Першу згадку про Котів зустрічаємо в документах 1515 року⁴. В першій  половині XVI століття на його околицях виявили соляні джерела і відкрили солеварню (жупу), яка незабаром стала однією з найбільших у Руській землі поряд з  дрогобицькою і старосільською⁵. Крім котівської жупи, що, як і інші, належала до  королівської казни, в Тустановичах була приватна солеварня місцевого пана.
     Села Тустановичі, Мразниця і Котів, за винятком Губичів, якими володів король, належали приватним землевласникам — українській шляхті — Тустанівським і Попелям. Десь близько 1460 року один з родини Тустанівських — Грицько —  переселився на свою частку в Борислав і прибрав прізвище Бориславський. Він став родоначальником численних нащадків Тустанівських і Попелів, які дотепер  проживають у Бориславі та його околицях.
     З роду Тустанівських вийшли два відомі діячі української культури кінця XVI—перщої половини XVII століття брати Лаврентій і Стефан Зизанії, що були синами мельника з Тустановичів. Перший з них — педагог і активний борець проти  католицизму — був викладачем у Львівській братській школі, звідки в 1592 році  переїхав у Брест, а потім — у Вільно. В 1596 році у Вільні Лаврентій Зизаній  надрукував перший на Україні і в Білорусії буквар з словником («Наука ку читаню і розуміню писма словенскаго...») і «Грамматіку словенску съвершеннаго искуства осми частій слова...». Перу Лаврентія належать також «Катехізис» (1627 рік), який не раз перевидавався у Гродно (1783, 1787, 1788 рр.) і Москві (1874 рік). Лаврентій Зизаній називав себе Тустанівським і писав старою українською мовою. Його праці значною мірою сприяли розвиткові мовознавчої науки у східних та південних слов’ян.
     Брат Лаврентія Стефан, відомий український полеміст кінця XVI століття, в 1586 році був дидаскалом школи Львівського братства, а згодом її ректором. Після переїзду в 1593 році до Вільно він розгорнув діяльність у Троїцькому  православному братстві. Тут у 1595 році Стефан Зизаній надрукував «Катехізис», а в 1596  році — «Казанье святого Кирилла, патріаръхи іерусалимъского, о антіхристъ...», спрямоване проти римського папи. В 1644 році «Казанье» було опубліковане в  Москві російською мовою і мало велику популярність. Сучасники писали про Стефана Тустанівського, що це був у «грецьком і Слов’янськом язику муж учоний велце»⁶.
     Експлуатація селянства польськими феодалами, що посилилась у XVI—XVII століттях на загарбаних ними українських землях, не обминула Борислава та сусідніх сіл. Соціальний гніт доповнювався ще й жорстокими переслідуваннями  місцевого православного населення католицьким духівництвом. Все це викликало опір з боку поневоленого селянства. Як тільки дійшли чутки про початок визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, кріпаки Східниці напали на панський замок і зруйнували його⁷. Однак польські магнати, жорстоко розправляючись з повстанцями, продовжували визискувати українське населення.
     На кінець панування Речі Посполитої в 70-х рр. XVIII століття Борислав і Мразниця були власністю брацлавського підчашого Якова Копистинського, якому  належало також сусіднє село Попелі. Власником Тустановичів був граф Мартин Остророг.
     Після загарбання в 1772 році західноукраїнських земель австрійські власті в 1787 році проводять облік землеволодінь. На цей час у Бориславі було 52  селянські хати, 4 млини, 2 корчми і церква; в Мразниці — 25 селянських хат і 2 корчми; в Тустановичах — 109 селянських хат, 2 млини, 3 корчми і церква; в Губичах — 83 двори, корчма і церква, в Бані Котівській — 61 хата і 2 корчми⁸.
     Встановивши державну монополію на виробництво солі, австрійський уряд  забрав у державну казну Тустановицьку домінію, до якої й належала солеварня та понад 5300 моргів земельних угідь. В обмін на ці землі колишньому власникові графу Остророгу австрійський уряд передав старостинські маєтки — Потурицю, Волю Потурицьку, Жабче і Витків на Сокальщині та кілька сіл біля Замостя⁹.
     В результаті першого поділу Польщі Галичина виявилась відірваною від  більшої частини українських земель — Волині, Правобережної України, а також  Молдавії і польських територій, які протягом довгого часу були головними  споживачами солі, що добувалась на прикарпатських соляних промислах. Відрив від  великих ринків збуту поставив соляну промисловість Галичини в скрутне становище. В зв’язку з цим, а також з метою економії палива (солеварні споживали велику кількість дров) австрійський уряд протягом 1773—1799 рр. закрив 49 солеварень, в т. ч. і тустановицьку, яка перестала діяти в 1786 році¹⁰.
     У 1820 році на території Галичини було проведено другий перепис земельних угідь і доходів від них. За даними Францисканської метрики, феодальні повинності бориславських селян складалися з відробітків, грошового чиншу та натуральної данини. Ті ж селяни Борислава та сусідніх сіл, що займалися видобутком нафти, мусили щороку здавати поміщикові «по два гарнці доброї чистої ропи»¹¹.
     Природні виходи нафти в Бориславі були відомі з давніх часів. Місцеве  населення використовувало її як засіб проти різних хвороб, зокрема чуми, а також для виробництва колісної мазі. У XVIII столітті в місті Дрогобичі на ярмарку було навіть відведено окреме місце для т. зв. «ріпників», що продавали бориславську нафту.
     Умови життя селян-кріпаків Борислава і сусідніх сіл, як і всієї Галичини, були надзвичайно важкими. Більшість сімей тулилася в курних хатах. Вони терпіли від голоду і хвороб. Навіть коли австрійські власті з 1817 року почали відкривати в деяких містечках і селах Галичини т. зв. «тривіальні» школи, в Бориславі її не було. Тільки в 30-х рр. XIX століття на кошти селян було відкрито школи в Губичах і Тустановичах. У 1836 році першу відвідувало 49 дітей, а другу — 22.  Учителями були церковні дяки.
     До середини XIX століття Борислав і навколишні села лишалися  маловідомими. Лише після винайдення в 1853 році гасової лампи тут з’явилося: багато шукачів нафти. Спочатку її видобували примітивним методом, тобто копали звичайні колодязі, з яких нафту відрами подавали на поверхню. Озокерит, що залягав поряд з нафтою, деякий час викидався разом з породою. Тільки в 60-х роках XIX  століття, коли була виявлена велика цінність цього мінералу як сировини для  виробництва парафіну і зокрема церезину, підприємці побачили в ньому велике джерело наживи. Його стали шукати як золото.
     Все це дуже тяжко позначалося на становищі селян. У 1875 році на основній території тодішнього Борислава, площею приблизно в 80 га, було до 12 тис. колодязів, які належали 179 меншим і 75 більшим підприємствам, де працювало 10,5 тис. робітників.
     За короткий час уся земля в Бориславі опинилась в руках спекулянтів та  великих землевласників,— бориславські селяни були експропрійовані. Це був  класичний приклад первісного капіталістичного нагромадження на західноукраїнських землях, що грунтувалося як і в усіх країнах, за висловом К. Маркса, на  «експропріації сільськогосподарського виробника, обезземеленні селянина», коли значні маси людей раптом і насильственно відривалися від засобів свого існування і викидалися «на ринок праці як поставлені поза законом пролетарі»¹².
     Погоня капіталістичних ділків за максимальними прибутками призвела до того, що на початок 80-х років XIX століття у Бориславі залишилося всього 5  селянських сімей, які зберегли свої клаптики землі¹³.
     Видобуток нафти у Бориславі невпинно зростав і в 1870 році досяг 11 200 тонн, а озокериту — 5600 тонн¹⁴.
     Після введення в експлуатацію 31 грудня 1872 року залізниці  Борислав—Дрогобич бориславська нафта і озокерит вийшли на широкий ринок. В результаті  застосування механічного буріння свердловин протягом 1893—1896 рр. були виявлені основні нафтові родовища на території самого Борислава, а в 1903 році у Тустановичах. Наступні пошуки давали ще більш несподівані результати. Внаслідок  відкриття та експлуатації нових родовищ видобуток нафти на території сучасного Борислава зріс від 562 190 тонн у 1906 році до 1 937 620 тонн у 1909 році¹⁵.
     Хижацька експлуатація нафтових родовищ завдавала величезної шкоди  використанню природних багатств і згодом призвела до затухання бориславського родовища. Починаючи з 1909 року видобуток нафти в Бориславі почав  зменшуватися і на кінець панування Австро-Угорщини — в 1918 році — впав до 832 тис. тонн¹⁶.
     Швидкий промисловий розвиток Борислава обумовив зростання його населення. Перспектива заробітку манила сюди робітників і селян. Якщо в 1859 році в п’яти селах, які згодом увійшли до складу сучасного міста, налічувалось 3051 чол., то в 1910 році, тобто за півстоліття, тут уже було 31 859 чол. постійного населення¹⁷. В самому Бориславі число мешканців за цей час зросло з 621 чол. до 15 145 чоловік.
     Умови, в яких доводилось працювати робітникам, були жахливі. У багатьох шахтах роботи відбувалися на відкритому місці, під дощем і вітром. Лише над  деякими, де добувався озокерит, були побудовані дерев’яні шопи. Під такою шопою, над отвором колодязя встановлювався коловорот з підвішеними двома відрами. Обслуговували його два робітники. В цих же відрах опускали і робітників у шахту.
     На дні шахти робітникові постійно загрожували задушливі гази, так звана «заморока», вода або обвал штольні. Вентиляція в шахтах здійснювалася з  допомогою ковальських міхів або примітивних віялок з відведеною на глибину кількох метрів металевою трубою.
     Описуючи умови праці в Бориславі, І. Франко на основі даних, одержаних у Дрогобицькому суді, у 1882 році зазначав, що «урядово сконстатованих случаїв насильної смерті робітників у ямах бориславських було певне не менше 10 000»¹⁸.
     Нестерпними були житлово-побутові умови робітників. Житло осілого  робітника являло собою вкриту соломою або дошками злиденну хату.
     Робітники, що прибували сюди на сезонні заробітки, розміщалися в бараках, які мали жалюгідний вигляд. Більшість прибулих робітників взагалі не мала житла. Ось як у 1899 році описував життя цих людей чеський соціаліст А. Бренер: «Після шостої години вечора бачиш у Бориславі живі трупи, що бредуть заболоченими дорогами. Одноманітними, жовтими здаються ці натовпи. Вони не йдуть додому, бо нема дому. Не йдуть до бараку, бо не мають чим платити. Не бояться дощу, не обходять багна, бо в мокрому і брудному працювали цілий день. Не мають ні одягу, ні взуття, крім брудного лахміття і за зиму порваних постолів, прив’язаних до ніг вірьовками. Увечері йдуть «до склепу», де родичка наглядача чи підприємця продає горілку... П’ють горілку, розмовляють, проклинають своїх мучителів.  Поступово один за одним засипають, один сидить, другий лежить у кутку або під лавою. І так лежить 20—70 осіб, чоловіки, жінки і діти, так тісно, що не можуть повернутися на інший бік»¹⁹.
     Злиденне життя й безправне становище бориславських робітників усе більше збуджувало в них ненависть до експлуататорів, яка штовхала їх до боротьби за свої права. Зародження і зростання цієї боротьби яскраво описані в повісті І. Франка «Борислав сміється». Саме один з виступів доведених до відчаю робітників, що  закінчився підпалом у 1874 році нафтової свердловини, послужив авторові основою для написання цієї повісті.

1   О.Ратич. Древньоруські археологічні пам’ятки на території західних областей УРСР,1957, стор. 78.
2   Monumenta Poloniae Historica, t. II, Lwów, 1872, стор. 627.
3   Matricularum Regni Poloniae Summaria, p. IV, v. 3, Varsoviae, 1915, Suppl. 323, 330.
4   Źródła dziejowe, t. XVIII, стор. 140.
5   J.Тurska. Inwentarz zup Samborskich z 1558 r., Studia z dziejów górnictwa i hutnictwa,Wrocław, 1957, t. І, стор. 330—334.
6   M.I.Mapчeнкo. Історія української культури, 1961, стор. 138.
7   Жерела до історії України — Руси, т. IV, стор. 288—289.
8   ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 19, оп. 14, спр. 63, ч. 1-а, арк. 1—19; спр. 218„ ч. 1-а, арк. 2—14; спр. 191, ч. 1-а, арк. 2—22; спр. 131, ч. 1-а, арк. 1—6; спр. 130, ч. 1-а, арк. 1— 8.
9   К.Czemerynski. О dobrach koronnych byłej Rzeczypospolitej Polski, Lwów, 1870, стор. 190.
10 W. Szajnocha. Płody kopatne Galicyi, Lwów, t. II, 1894, стор. 73.
11 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 146, оп. 19, спр. 3422, арк. 15.
12 К. Маркс. Капітал, т. І, 1952, стор. 715—716.
13 J. Rogosz. W piekle galicyjskim, Gródek, 1896, стор. 49.
14 Wł. Szajnocha. Płody kopalne Galicyji, cz. II, Lwów, 1894, стор. 122.
15 Zenon Rymar. Galicyjski przemysł naftowy, Kraków, 1915, стор. 23—27.
16 O. Loewenherz. Elementarz przemysłu naftowego w Polsce, Borysław, 1937, стор. 27.
17 Handbuch des Lemberger Statthalterei gebiets in Galizien für Jahr 1859, Lemberg, 1860;Algemeine Verzeichnis der Ortsgemeinden und Ortschaften Österreichs, Wien, 1915.
18 І. Франко. Знадоби до вивчення мови і етнографії українського народу. Дещо про Борислав,— журн. «Світ», 1882, 4—5, стор. 297.
19 Газ. «Робітнича газета», 31 липня 1960 р.

Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • Жовква • Золочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · Львів • Миколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • Червоноград • Яворів ( Івано-Франкове , Немирів )