Пустомити

     Пустомити — місто, центр Пустомитівського району Львівської області, розміщені у межиріччі Щирки та її притоки Ставчанки (або Бартатівки) в системі Дністра, за 19 км на південний захід від Львова. Через селище проходить залізнична лінія Львів—Стрий.
     Пустомити вперше згадуються в 1441 році у Львівській судовій книзі. Це запис про позов до суду шляхтичем Стиборієм з Бенькової Вишні солтиса Пустомитів Марцисія у справі якихось кривд, заподіяних його селянам1.
     У той час через Пустомити проходив торговельний шлях, і тут збирали королівське мито. Це й дало назву селу — Мито, або Пустомито, які в той час існували паралельно.
     Документи XVI—XVIII століть свідчать про важке соціально-економічне становище селян, про їх нещадну експлуатацію феодалами. У 1787 році селяни Пустомитів і Волиці, яка тоді була хутором, а зараз — центральна частина села, мали в своєму користуванні 941 морг землі, в тому числі 774 морги орної, а власник фільварку мав 821 морг землі, в тому числі 428 моргів орної і 295 моргів лісу2. Отже, майже половина землі села належала власнику фільварку, а це, звичайно, зумовлювало малоземелля селян. При цьому земля, яка була у користуванні селян (також власність феодала), була розподілена між ними дуже нерівномірно.
     У 1787 році тут було 64 земельні наділи, якими користувалося 66 селян, 2 з них мали по 25 і 29 моргів, 57 — по 9—15 моргів, 7 — по 1—7 моргів; 15 — не мали землі зовсім,— це були так звані «халупники»3. Така строкатість щодо величини земельних наділів говорить про значне майнове розшарування селян. Коли селяни, що мали 9 і більше моргів, сяк-так зводили кінці з кінцями, то малоземельні і, зокрема, безземельні («халупники») перебували на краю злиднів.
     На 1848 рік розміри земельних наділів селян Пустомитів дещо збільшились: 57 були розміром в 12—17 моргів («повні» наділи), 7 — від 1 до 7 моргів («неповні» наділи)4. Проте це збільшення аж ніяк не означало, що насправді збільшились розміри земельних ділянок, на яких кожний окремий селянин вів своє господарство. Справа в тому, що у 1848 році тут було 120 селянських господарств. А це означає, що на кожному з наділів було не по одному, а по два і більше селянських господарств. Тут тільки 48 господарств мали по 10 і більше моргів землі, а 72 господарства мали лише по кілька моргів землі. Отже, безсумнівним є факт значного зменшення розмірів селянських земельних ділянок за період з кінця XVIII до середини XIX століття. За цей же час відбулися деякі зміни і в повинностях селян. Фільваркове господарство в Пустомитах вимагало значної кількості робочих рук, і тому для поміщика з усіх видів повинностей найбільше значення мала панщина. Намагання поміщика збільшити її видно хоч би з того, що в кінці XVIII століття він замінив селянам обов’язок давати по 2 корці вівса на додаткових 6 піших днів панщини.
     Розміри феодальних повинностей селян залежали від величини їх земельних наділів. Від «повного» наділу кожний з них повинен був у цей період відробляти по 156 днів тяглої парокінної панщини, а хто не мав коней — то стільки ж днів пішої, крім того, 6 днів пішої панщини за данину вівса, спрясти 15 мотків з панського волокна, здати 2 каплуни, 2 курки, 20 яєць, 4 крейцери грошового чиншу.Ті селяни, які користувались меншими земельними наділами чи їх частинами, відбували відповідно меншу кількість днів кінної чи пішої панщини і здавали відповідну долю натуральних і грошових чиншів. Усього селяни Пустомитів відбували щороку 6552 тяглих парокінних і 2909 піших днів панщини, пряли 865 мотків волокна, давали 104 каплуни, 120 курей, 1128 яєць та 3 флорини 51 крейцер чиншів.
     Таким чином, у кінці XVIII — першій половині XIX століття натуральні та грошові чинші були відносно невеликими. Зате панщина, найбільш важка і ненависна селянам, зросла до великих розмірів і була серед інших повинностей основним тягарем, що лежав на плечах селян.
     Після реформи 1848 року селяни Пустомитів повинні були як викуп сплатити протягом другої половини XIX століття 35 930 флоринів. Поряд з цим після реформи 1848 року селяни Пустомитів, як і всієї Галичини, втратили сервітути. До цього вони мали право рубати у панському лісі дерево на будівництво і на дрова, випасати в урочищах «Соснина» і «Діброва» свою худобу. Проте вже в 1846 році, коли село належало шляхтичам Янові і Ігнатієві Хоєцьким, панські ліси було окопано ровом, а селянам заборонено ними користуватись. Одночасно селянам заборонили пасти худобу на пасовищі «Стависько», а також на панських луках і орних землях (після збору сіна і врожаю). Селяни з таким становищем не згодились і після довгої тяганини в різних намісницьких установах добилися того, що в листопаді 1852 року за ними були визнані їх права. Але власник фільварку добився того, що намісництво в травні 1853 року відмовило громаді Пустомит у її правах. Селяни почали добиватися сервітутних прав через суд. Близько 30 років судилися селяни з поміщиком, але так і не добилися своїх прав. Судові рішення 1866, 1871, 1872 і, нарешті, 1880 року повністю позбавили селян права сервітутів5.
     В післяреформний період селяни ще більше починають відчувати земельний голод. Це стосується, перш за все, сільської бідноти, яка була позбавлена засобів виробництва і змушена була йти у найми до фільварку та сільських багатіїв.
     Процес зубожіння основної маси селян ще більше посилюється на початку XX століття. Він обумовлюється виділенням із селянської маси куркульської верхівки, а також природним ростом населення і в результаті цього ростом кількості селянських господарств, що при збереженні поміщицького землеволодіння призводило до дальшого дроблення селянської власності. Якщо в 1869 році в Пустомитах було 143 двори і 905 чоловік населення, то в 1900 році тут був уже 181 двір і 1100 чоловік жителів. У той же час з усієї землі в 1288 га селянам і сільській громаді належало лише 635 га. Остання належала поміщикові (607 га) і греко-католицькій церкві (46 га)6.
     На початку XX століття у Пустомитах поміщицький маєток кілька разів переходив з рук в руки, а в 1912 році став власністю Галицького земельного банку у Львові, який зразу ж провів його парцеляцію7. Однак жодному з селян-українців банк землі не продав. Панівні класи Австро-Угорської монархії проводили щодо Галичини колонізаторську політику, політику ополячення краю. Діючи згідно з цією політикою, Галицький земельний банк і в Пустомитах розпродував землю лише польським селянам, звичайно куркулям. В результаті тут деяку її частину розкупили місцеві селяни-поляки, в основному ж — колоністи, що прибули сюди із заходу. Останні дали початок частині села, що була названа Парцеляцією.
     Жителі села часто терпіли від різних стихійних лих. Так було, наприклад, влітку 1910 року, коли в селі виникла велика пожежа, яка знищила кілька десятків селянських господарств.
     Скасування панщини в Галичині позитивно позначилось на розвитку капіталістичної промисловості. Наявність у Пустомитах та його околицях запасів вапняку призвела до заснування вапняних заводів. Так, у 1870 році тут засновано підприємство для випалювання вапна. На початку XX століття тут збудовано дві так звані гофманські (кільцеві) печі. Розвитку виробництва вапна сприяла і побудова у 1879 році залізниці Львів—Стрий, що пройшла через Пустомити. Станція спочатку була лише в селі Глинній, недалеко від Пустомитів, а у 1881 році збудовано станцію і у Пустомитах.
     У 1894 році збудовано кілька підприємств по виробництву вапна і гіпсу і у Глинні. Проте всі ці підприємства були невеликі, з незначною кількістю робітників.
     Умови праці тут були надзвичайно важкими. Добування каменю, його вантаження та інші трудомісткі процеси проводились вручну і вимагали від робітників величезного фізичного напруження. До того ж робочий день був фактично ненормований, а плата — мізерна.
     В Пустомитах були значні джерела сірчаної води. Її лікувальні властивості відзначалися ще в 1791—1795 рр. У 1880 році тодішній власник фільварку, сподіваючись на великі прибутки, побудував тут лікувальний заклад, який швидко розширювався. У 1912 році тут було вже 5 будинків, а в них близько 100 кімнат для хворих. Проте через високу плату тут могли лікуватися лише найбільш заможні верстви населення.
     У 1860 році в селі засновано так звану парохіальну початкову школу, а у 1867 році вона стала «тривіальною». Обидві ці школи були однокласними (з дворічним строком навчання) «Тривіальна» школа вважалась вже державною, проте рівень навчання в ній був невисоким. Учителем в ній був церковний дяк, який, як говориться в одному з тогочасних документів, був «без іспитів» (не мав відповідної освіти). До того ж не всі діти шкільного віку відвідували в той час школу.
     В 1902 році школа стала вже двокласною. Навчання в ній провадилось українською мовою. Проте через деякий час місцева влада вживає заходів для усунення української мови як мови викладання в школі. В 1911 році в селі було засновано ще одну школу — із польською мовою навчання. Це, зрозуміло, забезпечувало дітям польської національності можливість навчатись рідною мовою. Однак пізніше обидві школи об’єднуються, і в 1914 році тут знову діяла тільки одна школа, а навчання в ній провадилось лише польською мовою.
     Важкими були для жителів Пустомитів роки першої світової війни. 11 вересня 1914 року російські війська зайняли село. Того ж дня між ними та австро-угорськими військами відбувся бій, під час якого тут згоріло і було зруйновано вогнем артилерії багато хат та інших будинків і вбито одну жительку. В 1915 році, коли через Пустомити вдруге проходили з боями війська, в селі було знову спалено і зруйновано кілька будинків.
     Після розпаду Австро-Угорської імперії західноукраїнські землі були захоплені панською Польщею. Становище жителів Пустомитів, як і всього західноукраїнського населення, ставало все важчим. Зростало населення, а внаслідок цього збільшувалась кількість господарств. Так, з 1921 по 1931 рік кількість населення в Пустомитах зросла з 1405 до 1645 чоловік, а кількість дворів за цей же період — з 221 до 2928.
     Безперервний процес дроблення селянської землі в результаті зростання населення і зосередження її в руках куркульської верхівки призводило до остаточного обезземелення багатьох селян. Крім того, високі ціни на промислові товари, податки, що наче павутиння обплутували селян, доводили їх до краю злиднів. Деякі з них в надії знайти краще життя, емігрували із села за океан.
     В кінці 20-х років вапняні підприємства дещо розширились. Було збудовано ще одну гофманську піч. Певне значення для розвитку їх мало також і те, що в 1929 році через Пустомити пройшов газопровід Стрий—Львів9, і при випалюванні вапна почав використовуватись газ.
     Самі вапняні підприємства були невеликі. Так, на фабриці вапна фірми Шморак і Люфт у Пустомитах (з 1936 року фірма «Альба») працювало в середині 30-х років влітку 120 робітників, взимку — 2510.
     Праця на вапняних підприємствах була дуже важкою. Жителів Пустомитів і навколишніх сіл приймали переважно на сезонні роботи в каменоломні. Робочий день був фактично необмеженим. Заробітна плата була мізерною і виплачувалася нерегулярно. До того ж робітники-українці часто виконували більш важку роботу, а одержували нижчу заробітну плату, ніж робітники-поляки. Щоб не допустити страйків, робітників залякували звільненням з роботи і часто вдавалися до цього.
     У період панування панської Польщі на низькому рівні була охорона здоров’я трудящих. В селі був один лікар, який за свої послуги брав дуже високу плату, що позбавляло більшість населення кваліфікованої медичної допомоги.
     Українське населення Пустомитів зазнавало важкого національного гніту. Вже в перші роки окупації місцеві поляки-шовіністи знищили в Пустомитах пам’ятник Т. Г. Шевченкові. Переслідувались українські культурно-освітні установи. Українців часто не приймали на роботу, вимагаючи від них зміни своєї національної приналежності на польську. Все це було спрямоване на те, щоб ополячити українське населення. Активним провідником політики полонізації у Пустомитах був костьол. У цілях полонізації використовувались і школи. В 1931 році в Пустомитах працювали трикласна і однокласна школи та двокласна — в Глинні.
     У школах навчання провадилось лише польського мовою.


1   Akta grodzkie і ziemskie.Т.XIV,стор.31,34,36,37.
2   ЦДІА УРСР у м.Львові, ф.19,оп.12,спр.116.
3   Там же.
4   ЦДІА УРСР у м.Львові,ф.168,оп.1,спр.1687,арк.1—10;спр.1945,арк.1—26.
5   Там же, ф.146,оп.64«б»,спр.671,арк.78;спр.672,арк.39,42,50—53,78,116—119,138,139,148,149.
6   Gemeindelexikon von Galizien. Wien,1907,стор.344—346; Шематизм всечестного клира гр.кат. Митрополитальной архидієцезіи Львівськой на рік 1900,1900,стор.224.
7   Львівський облдержархів, ф. 7, оп. 4, спр. 375, арк. 88.
8   Skorowidz gmin Rzeczypospolitej Polskiej. Województwa południowe. Ludność i budynki.Warszawa,1933,стор.40.
9   Ф.Заставний. Край вугілля, нафти й газу. Львів, 1961, стор. 66.
10 Львівський облдержархів, ф. 121, оп. 2, спр. 161, арк. 29.


Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • ЖовкваЗолочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · ЛьвівМиколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • ЧервоноградЯворів ( Івано-Франкове , Немирів )