Славське

     Слáвське — селище міського типу у Сколівському районі Львівської області, один з відомих центрів туризму в Українських Карпатах. Селище Славське розташоване глибоко в Українських Карпатах за 28 км від м. Сколе, в мальовничій долині річки Опір та її правої притоки Славки, серед покритих лісами та полонинами хребтів Бескидів та Горганів. Частина дворів розмістилася також на схилах гір Тростяна (1235 м над рівнем моря), Ільзи (1066 м), Писаної або Довбушанки (1236 м), Менчела (1014 м), які оточують селище з усіх боків. На північ від селища височить гора Клива (1069 м).
     На території Славського знайдено крем’яні знаряддя епохи неоліту¹.
     На думку українського історика Венедикта Площанського, перші поселенці на території села появилися близько X століття. Площанський особливо наголошує на давнє походження Славського: «Славське,— пише він,— село старовинне, положене на давнім шляху з Галича (через Синєвідсько) до Угорщини»².
     Що ж до походження назви села та річки Славки, найбільш ймовірно, що вона походить від прізвиська «славні», яке одержали у населення навколишніх місць за їх участь у походах дружинники князя Святослава Володимировича, вбитого над Опором між Сколем і Гребеновим під час князівських міжусобиць (в 1015 році)³. За переказами, що передаються тут з покоління в покоління, дружинники князя Святослава, які залишилися в живих, не повернулися у рідні місця, а оселилися в горах над Опором, зокрема біля впадіння в нього річки Славки.
     Славське вперше згадується в документальних джерелах 1483 року як вже існуюче поселення. В записах Перемиського земського суду згадується, що шляхтич Іванко із Криниці письмово оформив право своєї дружини Марусі на половину його майна в Криниці і Славську Перемиської округи⁴.
     По долині річки Опір через Славське проходив старовинний торговельний шлях з долини Дністра на Закарпаття та Придунайську низовину. Перебування на цьому шляху безперечно сприяло розвитку Славського. Цим же шляхом у середині XIII століття через Карпати намагався прорватися один з великих татаро-монгольських загонів. Битва між татарами і місцевими жителями, яка, за переказами, мала місце в сусідній Тухлі, стала темою повісті Івана Франка «Захар Беркут».
     Після встановлення панування шляхетської Польщі селяни Славського обкладаються все зростаючими податками і повинностями. Наприкінці XVI століття від наділу землі в 5—6 га селянин повинен був платити щороку 3—4 гривни, що становило на той час досить велику суму. Пізніше стягуються різні платежі за користування лісом, без якого верховинець не міг обходитись, плата для сторожі, що охороняла кордон з Угорщиною, податок від диму тощо. Всього на рік селянин платив готівкою 12—15 польських злотих⁵. Ці грошові платежі доповнювалися ще багатьма натуральними поборами. Селянин повинен був віддавати пану певну кількість волів (поволівщина), овець, свиней, бджіл, домашньої птиці і навіть пстругів (форелі) та сиру.
     Крім всього, ще була панщина — по чотири дні на рік від кожного двору. Кількість днів панщини поступово зростає; 1772 року вона досягає 28 днів на рік⁶. Страждали селяни і від шляхетської сваволі, феодальних міжусобиць. Нерідко ватаги шляхтичів та їх прислужників чинили набіги на села, палили й грабували, калічили і вбивали підданих своїх противників. Так, у 1610 році Славське, як і інші села Сколівщини, терзали численні банди семигородських та польських феодалів⁷.
     Шляхетські напади й пограбування в XVI—XVII століттях були настільки жахливими, кривавими й безкарними, що навіть польський буржуазний історик В. Лозінський, розповідаючи про них, писав з обуренням: «Що за світ, що за світ! Темний, дикий, убивчий. Світ без уряду, без ладу, без справедливості і без милосердя. Кров у ньому дешевша вина, людина дешевша коня. Світ, у якому легко вбити, важко не бути вбитому»⁸. До того слід додати, що Лозінський має на увазі вбивства серед шляхти, а що ж робилося з простими селянами!
     У той час, як шляхта бешкетувала, грабувала підданих своїх суперників, у Речі Посполитій майже нічого не робилося для захисту від спустошливих нападів кримських татар та турок.
     У 1594 році долиною Опору пройшла 40-тисячна татарська орда, завдавши великих руйнувань всім селам, що були на її шляху, в тому числі й Славському. Місцеві жителі і на цей раз виступили на боротьбу з ворогом. Діючи з засідок, селяни завдали татарському загону ряд несподіваних ударів⁹.
     Селяни Славського, як і всієї Верховини, не мирилися з польсько-шляхетським поневоленням, ставали на шлях антифеодальної боротьби.
     Власниця маєтків Тухольщини (в тому числі і Славського), Теофілін Острозька видала в 1623 році спеціальну інструкцію про розміри покарань за провини селян. Показово, що перший з 26 пунктів цього своєрідного карного кодексу визначав високий штраф за побиття князя (сільського війта) або попа — 10 гривен, тоді як за таке ж побиття селянина стягувалось тільки 5 гривен. У тринадцятому пункті зазначалось, що в разі втечі селянина все його майно переходить до поміщиці. Цей пункт доповнюється наступним, який визначає покарання селянина, що знав, але не доніс на свого сусіда про його намір втекти. Кари визначаються за неявку на виклик старости, за неявку на збір, за помел зерна в чужому млині тощо. Глибоким середньовіччям віє від пункту 12-го: «Якщо доведено якій, що є чарівницею, тоді спалити її як право каже»¹⁰.
     Становище верховинців під гнітом польської шляхти в першій половині XVIII століття описує в повісті «Страсний четвер» Микола Устиянович, який протягом тривалого часу проживав у Славському. Він пише, зокрема, як польська шляхта намагалася стягнути з верховинців якнайбільше і наклала «на свобідних синів Бескида, крім звичайної давнішньої оплати, всяку десятину від худоби, овець і бджіл, установлювала рогове, карби, чопове... і інші подібні дани». «Але ж тяжко було,— пише М. Устиянович,— пустинного верховинця притягнути до тих незвиклих йому тягарів. Дідичні панове мешкали звичайно на долах далеко, а перед засланими до збору дани козаками скривався верховинець літом зо всім своїм статком в недоступні звори і був там безпечніший, як козак на своїй Січі». Зимою ж шляхетські слуги взагалі не наважувались навідуватись на Верховину, де «за кожним кроком грозила снігами припорошена пропасть». В таких умовах шляхта всі можливі джерела прибутків (корчми, жорна, ступи, десятину тощо) намагалася віддавати на відкуп своїм слугам, купцям чи лихварям. «Ті нові прибильці,— пише про останніх М. Устиянович,— розп’яничили Верховину незнаною тут ще горілкою, здерли кривдою і обманом останню одежу, позабирали більшу частину землі в застав і привели верховинця до крайності»¹¹.
     Нестерпний польсько-шляхетський феодальний гніт змушував селян ставати до боротьби. Чимало верховинців вступало в загони опришків, які понад три століття наводили жах на шляхту та її прислужників. Зокрема в районі Бескидів майже протягом десяти років (1671—1681) вів боротьбу опришківський загін, очолений колишнім пастухом Андрієм Дзигановичем.
     З покоління в покоління передаються перекази про перебування у Славському та його околицях легендарного ватажка опришків Олекси Довбуша. За цими переказами, на горі, що височить поблизу селища, в печері знаходили притулок опришки Олекси Довбуша (звідси і нинішня назва гори — Довбушанка). Розповідається також, що в самому селі польські шляхтичі катували, а потім живцем спалили двох впійманих ними опришків, один з яких — Лука Головко, був жителем Славського.
     Верховинці чинили польській шляхті і пасивний опір, відмовляючись виконувати окремі повинності, або виконуючи їх навмисно погано. Не дарма серед шляхти поширеним був афоризм: «З бойка слуги не буде».
     Після першого поділу Польщі Галичина входить до складу Австрійської імперії. З 1820 року Славське належить польському графу Потоцькому, який посилює нещадну експлуатацію селян.
     Доведені до відчаю злиднями, безправ'ям та панською сваволею жителі Славського та інших навколишніх сіл взяли активну участь у антифеодальному повстанні 1824—1826 рр. на Сколівщині, яке привернуло увагу ще Івана Франка та М. Устияновича¹². Славчани включились у цей антикріпосницький виступ у 1825 році, коли разом із селянами Рожанки, Тухлі та Либохори відмовились відбувати панщину. Висланий на придушення виступу загін регулярних військ чисельністю 80 солдатів не досяг успіху. Тоді на Сколівщину із значно більшими силами (120 чоловік піхоти та 30 гусарів) відправляється начальник Стрийського округу Мільбахер¹³. Його солдати заарештували багатьох чоловіків і вчинили над ними дику розправу на очах їх рідних. Але придушити виступу не вдалось і відомому своєю жорстокістю Мільбахеру. У відповідь на репресії, весною 1826 року заворушення розгорілося з новою силою. Селяни вигнали шляхетських управителів, категорично відмовившись відбувати панщину. Ні каральні загони під командуванням барона Штрауха, ні відділ гусарів, ні, нарешті, загони шляхтичів не змогли придушити виступу¹⁴. Тоді на Сколівщину направляється сам командуючий австрійськими військами в краї. Він змінив ненадійні військові підрозділи новими, значно чисельнішими, яких кидає проти селян. Микола Устиянович, який довгий час жив у Славську, писав, що селян «ловлено, мов яких собак по зимівках, по версіх і бито, бито, як бубен, доки не підписалися на панщину»¹⁵. Пізньої осені 1826 року селянський виступ було придушено, однак окремі заворушення відбувалися ще й в 1827 році¹⁶. Хоча селяни після повстання й надалі змушені були відбувати, як і до цього часу, по 12 днів тяглої або пішої панщини на рік, власники маєтків пішли на ряд поступок. Громадам обіцяли подарувати всі недоїмки за невиконану панщину та половину грошових недоїмок станом на 1 липня 1826 року, видавати безплатно будівельний ліс¹⁷.
     Боротьба селян тривала і далі, тільки в дещо інших формах. Напружена обстановка склалася на 1846 рік, коли мало не вибухло нове повстання. Та на цей раз справа закінчилась скаргою імператору. Тільки тепер селяни не просто жалілися на важку панщину, а вимагали її скасування і відмовлялись її виконувати. Нестатки та злиденне життя селян Славського раз у раз спричиняли до голоду. Голодували верховинці у 1846 та 1847 роках¹⁸, не обминув їх і голод 1866 року¹⁹. Венедикт Площанський зазначає, що в селі Славському, «як і по всій Верховині, внаслідок голоду, що виник із-за гниття картоплі, вимерла майже п’ята частина населення»²⁰.
     Укорочували селянам вік і епідемії, як це сталося у 1863 році²¹. Тим більше, що в ті часи по суті справи неможливо було одержати медичну допомогу.
     Напередодні скасування панщини селяни Славського (як і інших володінь Станіслава Потоцького), змушені були, незалежно від площі наділів, щороку відробляти на користь поміщика 12 тяглих, або піших днів (звичайно роботи в полі тривали від сходу до заходу сонця). Проте панщина складала тут лише незначну частину селянських повинностей. Як і в інших гірських селах, основна сума ренти припадала тут на чинші з худоби (карбове і рогівщина). Напередодні скасування панщини вони становили 62 проц. вартості селянських повинностей²². Крім того, селяни платили грунтовий податок, безплатно виконували роботи по ремонту шляхів (шарварки).
     Після реформи 1848 року становище селян не набагато поліпшилось. Вони одержали право власності лише на невеликі наділи. Значна ж частина землі залишилась у поміщиків. Так, лише у Славському у володінні графа Потоцького залишилось 459 моргів землі.
     Після скасування кріпацтва прискорюється майнове розшарування селянства. В 1848—1852 рр. у Славському було 192 господарства, які володіли 1757 моргами землі, в тому числі 15 господарств мали по 20—39 моргів кожне, 56 господарств — по 10—19 моргів, 117 господарств — по 1—9 моргів і 4 господарства мали менше чверті морга кожне²³. Більшість господарств села відчувало гостру нестачу землі. Користуючись цим, поміщики за високу ціну здавали землю в аренду. Поширеними були також відробітки та оплата готівкою за використання поміщицького лісу.
     В останній чверті XIX століття через Славське було прокладено залізницю, яка з’єднала Сколе із Мукачевим. Перший поїзд по цій лінії пройшов 4 квітня 1887 року²⁴.
     Населення Славського зростає. Якщо в 1787 році у селі було 148 дворів, в 1820— 173, то в 1880— 237, а число населення досягло 1280 чоловік²⁵. У 1900 році кількість дворів зросла до 302, а населення — до 1672 чоловік.
     Залізниця дещо прискорила розвиток села. Поліпшився зв’язок з містами (Сколим, Стриєм, Львовом, Мукачевим), де можна було продати сільськогосподарські продукти та придбати промислові товари. З цього часу до села стала швидше і в дещо більшій кількості доходити преса і художня література. Сюди приїжджає на відпочинок чимало визначних діячів української культури, які поширювали передові, прогресивні для свого часу ідеї, сприяли пробудженню самосвідомості селян.
     Перебування у Славському багатьох українських письменників, художників, вчених — одна з найцікавіших сторінок його історії. У Славському в 1835 році народився український письменник і журналіст Федір Заревич (виступав також під псевдонімом Юрко Ворона) — автор популярної в свій час повісті «Хлопська дитина»²⁶.
     Більше чверті століття прожив у Славському письменник Микола Устиянович (народився 1811 року в місті Миколаєві на Львівщині). Вперше він жив тут з 1842 по 1848 рік. У Славському він написав у 1843 році великий поетичний твір «Згадка про Маркіяна Шашкевича». Тут же він переклав з польської на українську мову драму Коженьовського «Karpaccy górale», назвавши її «Верховинці Бескидів». Саме до неї він написав вірш «Верховино, світку ти наш», який став популярною піснею. Вдруге Микола Устиянович приїхав до Славського в 1850 році, після того як редакцію «Галицко-русского Вестника», де він був редактором, перенесено до Відня. Згадуючи цей переїзд Миколи Устияновича до Славського, Іван Франко писав, що Микола Устиянович «пішов... в убоге гірське село Славське, звідки пильно дописував до своїх тодішніх руських видавництв»²⁷. У Славському письменник жив до 1870 року. Тут він написав свої найкращі твори, в тому числі «Месть верховинця» та «Страсний четвер».
     У другій половині XIX століття до Славського не раз приїздив поет Володимир Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), найяскравіший представник так званого другого покоління «Руської трійці».
     Незабутньою подією культурного життя славчан стало перебування в селі Івана Франка. Славське він відвідав у 1904 році, досліджуючи етнографію Бойківщини. Того року з метою всебічного обстеження Бойківщини Великий Каменяр організував експедицію, яка пройшла маршрутом Мшанець—Лютовиська—Локоть—Бориня—Сможе—Лавочне—Славське—Тухля —Гребенів—Сколе—Верхнє- і Нижнє Синьовидне та Крушельниця²⁸. Бував письменник у Славському і в інші роки.
     У Славському жили і творили не тільки майстри слова, але й багато талановитих художників.
     Чимало часу провів у Славському Корнило Устиянович (син Миколи Устияновича), відомий художник-монументаліст і живописець, графік-ілюстратор і карикатурист, а також прозаїк, поет, драматург, публіцист, вчений і громадський діяч. Найціннішим в його багатогранній спадщині є твори живопису. Глибокий слід у його творчості залишили саме враження дитячих років, проведених серед мальовничої природи Славського. Сюди приїздив художник і в час розквіту свого таланту. У Славському Корнило Устиянович створює портрети, пейзажі і картини на побутові та історичні теми²⁹. Багато часу забрала у художника праця над оформленням церков, чим він змушений був заробляти на життя³⁰. У Славській церкві й понині збереглися деякі його роботи.
     У 1901 році у Славському працював талановитий майстер пензля Модест Сосенко. Він, як і Корнило Устиянович, змушений був багато часу витрачати на розпис церков, але й тут художник широко використовував зразки світського українського народного орнаменту. Про це зокрема свідчать виконані ним розписи стін славської церкви.
     У роки першої світової війни у Славському деякий час проживали і творили відомі художники Йосип Курилас та Лев Гец. Не обминули Славського і творчі шляхи Івана Труша та видатної художниці О. Л. Кульчицької, яка бувала тут ще перед 1939 роком.
     Нарешті, наприкінці минулого сторіччя в Славському побували відомі етнографи Володимир Гнатюк і Осип Роздольський.
     Проте, якщо говорити про розвиток освіти і культури в цілому серед населення, то не можна не бачити, що довгі сторіччя національного і соціального гноблення набагато затримали його. Село животіло в темряві і злиднях. Іван Франко мав усі підстави називати Славське «убогим гірським селом».
     До середини XIX століття населення Славського залишалось майже поголовно неписьменним. У описах земельних площ Славського за 1787 рік знаходяться десятки прізвищ селян, в основному заможніших господарів, яких було залучено до визначення границь Славського та сусідніх сіл, проте жоден з них не умів навіть підписатись.
     Вперше школа була відкрита тут тільки в 1853 році, в ній тоді навчалося 30— 40 дітей³¹, і це тоді, як у селі було 84 хлопці і 68 дівчат шкільного віку. Хоча офіційно навчання велося українською мовою, нерідко траплялися спроби нав’язування учням польської мови. Були випадки, коли на посаду вчителя призначали людину, яка зовсім не знала української мови. Так, трапилось, наприклад, у 1905 році, коли вчителькою Славської школи стала Ядвіга Шонівна, яка, за її визнанням, не розуміла жодного слова українською мовою.
     Славчани вимагали не тільки навчання дітей рідною мовою, а й ведення на цій мові справ представниками адміністрації. І діяли рішуче. Так, коли на початку 1901 року до Славського прибув із староства комісар для проведення перепису населення і почав вести його польською мовою, славчани спочатку запротестували, а побачивши, що їх вимога не виконується, прогнали його з села³².
     На початку XX століття заходами товариства «Просвіта» в селі була відкрита перша читальня з невеликою бібліотекою. Однак загальний рівень освіти і культури населення і надалі залишався низьким.
     В роки першої світової війни біля Славського досить тривалий час проходила лінія фронту, зокрема хребтами гір Кливи і Тетерівки, що знаходяться на північних околицях селища. Місцеве населення зазнавало безжальних грабунків. Багатьом славчанам довелося воювати в складі австрійської армії за зовсім чужі українському народові інтереси. Люди літнього віку пам’ятають пісеньку, яку співали рекрути-українці, відправляючись у австрійську армію:
     Служи, сину, у цісаря,
     Заслужиш си ласку,
     Заслужиш си жовтий ремінь,
     І на чоло бляшку.
     І дійсно, верховинець крім військового одягу та ненависного австрійського герба, який влучно називав «бляшкою», за службу в цісарській армії нічого не мав.
     Бурхливий 1917 рік сколихнув і населення Славського, яке взяло активну участь у боротьбі проти польських окупаційних військ, що її вів у цій місцевості загін Федора Бекеша. У Славському в ніч з 22 на 23 серпня 1920 року бекешівці разом із славчанами напали на обоз караульної роти польських військ, солдатів розігнали, а відібране майно використали для повсталого загону³³.
     Панування буржуазно-поміщицької Польщі затримувало економічний і культурний розвиток західноукраїнських земель, у тому числі й Славського.
     Жителі Славського займалися на той час примітивним сільським господарством. Вирощували овес, озиме і яре жито, ячмінь, а також льон та коноплі. Важливу роль відігравали картопля та біб. Значне місце в господарстві займало тваринництво. Відгодовували овець та свиней. Як тяглову силу найбільше використовували коней, рідше — волів. Роздрібленість і технічна відсталість селянських господарств зумовлювали дуже низький рівень продуктивності сільськогосподарського виробництва. Так, у 1934 році врожайність ярої пшениці і озимого жита становила 4 цнт з га, ярого жита — 3, гороху — 4, вівса і ярого ячменю — 6 центнерів³⁴.
     На 1939 рік у власності населення було 226 коней, 1048 голів великої рогатої худоби, 265 свиней, 500 овець³⁵. Якщо врахувати, що в 1931 році в Славську було 465 дворів, то видно, що більша половина господарств не мала тяглової сили. На більшість дворів припадало в середньому по одній корові і одній вівці. У 1930 році у Славському був млин, 2 лісоторгові склади, торгово-збутова кооперація, одна їдальня, 2 корчми та три крамниці змішаних товарів.
     В селі була тільки початкова школа з українською мовою навчання, в якій працювало 2 вчителі.
     При низькій продуктивності сільського господарства, обумовленій складними природними умовами, та натуральному характері селянських господарств, у верховинських селах з давніх часів успішно розвивалися домашні промисли. Ще Венедикт Площанський, характеризуючи гірські села, писав: «Крім одного коваля немає тут ремісників, бо кожен верховинець сам собі тесляр, ткач і колесар»³⁶. Ця характеристика повністю відносилась і до Славського. Тут важко було знайти чоловіка, який не вмів би сам виготовляти дерев’яний посуд, дерев’яні господарські знаряддя праці тощо. Виправка шкір і пошиття взуття робилося майже у кожній славській хаті. Верховинські будівельники створили свій оригінальний архітектурний стиль, який влучно поєднує матеріал з особливостями природних умов.
     Неабиякі здібності виявляли і верховинки. Славські жінки і дівчата в зимовий період ткали найрізноманітніше за своїм призначенням полотно, сукно, шили одяг, який прикрашували своєрідними вишивками.

1  Я.Пастернак. Коротка археологія західноукраїнських земель. Львів,1932, стор.12.
2  В.М.Площанский. Некоторне села Галицкой Руси. Литературный сборник, издаваемый Галицко-русской матицею,1870,стор.87.
3  М.Устиянович. Примітки. Письменники Західної України 30—50 років XIX ст.,1965, стор.606.
4  Akta grodskie і ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej, t.XVIII, Lwów,1903,стор.259.
5  F.Рарее. Skole і Tucholszczyzna. Lwów,1891, стор.57—59.
6  F.Рарее. Skole і Tucholszczyzna, стор.60.
7  Wł.łоzіnskі. Prawem i lewem. Obyczaje na Czerwonej Rusi za panowania Zygmunta III, Lwów, 1903, стор.527—528.
8  Там же, стор.3.
9  A.Czołowski. Tatarzy w Karpatach w 1594 r. Stanisławów,1939,стор.19.
10 F.Papee. Skole i Tucholszczyzna, стор.118—121.
11 M.Устиянович. Страсний четвер. Твори Миколи Устияновича і Антона Могильницького,1913,стор.258—259.
12 і.Франко. Панщина та її скасування 1848 року в Галичині. Твори, т.XIX,1956,стор.593.
13 F.Рарее. Skole і TucJiolszczyzna, стор.105.
14 Газ. «Радянське слово», Дрогобич, 21 вересня 1956р.
15 М.Устиянович. Месть верховинця. Львів. 1874, стор.8.
16 Ф.І. Стеблій. Боротьба селян Східної Галичини проти феодального гніту в першій половині XIX cт.,1961, стор.139.
17 ЦДІА УРСР у м.Львові, ф.146, оп.87, спр.501, арк.13—14.
18 Газ. «Слово», 17(29) березня 1862 р.
19 Газ. «Слово», 29 жовтня (10 листопада) 1866 р.
20 В.М.Площанский. Некоторше села Галицкой Руси, стор.88.
21 Газ. «Слово», 30 жовтня (11 листопада) 1863р.
22 ЦДІА УРСР у м.Львові, ф.488, оп.1, спр.388, 389.
23 ЦДІА УРСР у м.Львові, ф.488, спр.389.
24 F.Рарее. Skole і Tucholszczyzna, стор.110.
25 Słownik geograficzny, X, стор.793.
26 «Правда». Місячник для словесности, науки і політики. Вип.II. Львів,1879,стор.141.
27 І.Я.Франко. Твори, т.XVII, K., 1955, стор.198.
28 K.І.Матейко. До історіографії етнографічного дослідження Бойківщини. «Матеріали з етнографії та мистецтвознавства», вип.VII—VIII,1962,стор.139.
29 Я.Й.Нановський, K.М.Устиянович, K., 1963, стор. 7—11.
30 Там же, стор. 14, 16.
31 Литературный сборник, издаваемый Галицко-русскою матицею, Львів, 1870, стор.88.
32 Газ. «Діло», 23 грудня 1900 р.
33 Під прапором Жовтня. Львів, 1957, стор.294,299—300.
34 Івано-Франківський облдержархів, ф.2, оп.13, спр.615, арк.12.
35 Івано-Франківський облдержархів, ф.2, оп.9, спр.785, арк.93.
36 В.М.Площанский. Некоторые села Галицкой Руси, стор.88.

Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • Жовква • Золочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · Львів • Миколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • Червоноград • Яворів ( Івано-Франкове , Немирів )