Нагуєвичі

     Нагуєвичі (з 1951 по 2009 — Івана-Франка) — село Дрогобицького району Львівської області. Знаходиться за 10 км від Дрогобича.
     Нагуєвичі стали відомі далеко за межами Галичини ще наприкінці XIX століття. Тут у 1856 році народився славний син українського народу письменник-революціонер Іван Франко.
     Розташоване село в мальовничій долині невеличкої річки Збір (басейн Дністра), між відрогами Карпатських гір, порослих густими хвойними та змішаними лісами.
     Іван Франко всім серцем любив свої Нагуєвичі. Багато творів письменника народилося на матеріалах і фактах історії рідного села. До них належать повісті«Великий шум» і «Гутак», драма «Украдене щастя», оповідання — «У кузні», «Лесишина челядь», «Грицева шкільна наука» та інші.
     Великий Каменяр старанно вивчав історію свого села, збирав цікаві факти і залишив багатий матеріал про життя і боротьбу своїх земляків за часів австрійського колоніального гніту.
     Перші згадки про село під назвою Нагуєвичі зустрічаються в офіційних документах, датованих 1424 роком¹. Виникло воно на місці стародавнього слов’янського поселення і спочатку мало назву Сольне, оскільки тут були знайдені значні запаси соляної ропи, з якої жителі видобували сіль. На околицях села також знайдено 2 кам’яні сокири та інші примітивні знаряддя, які відносяться до часів неоліту, що детально описав І. Франко у своїй статті «Неолітичні знахідки в околицях Нагуєвичів і їх сучасне уживання».
     Під час татаро-монгольської навали багато жителів села загинуло в боротьбі із завойовниками, інші кинули згарища. Згодом частина селян повернулась і поселилася на місці сучасного села.
     Нове поселення, що виникло на місці стародавнього Сольного, стало називатися Башів. Під цією назвою воно зустрічається і в записах Франка, зроблених на основі переказів його земляків. З розповідей свого батька про давню історію рідного села письменник зазначав: «Давніше на тім сугорбі стояв укріплений замок, котрий так само, як і ціле село, звався Башево чи Дашево»².
     Після загарбання в XIV столітті галицьких земель польськими феодалами Башево деякий час було королівською власністю. Пізніше король подарував його панові С. Нагуєвському. Щоб увічнити власне ім’я, той перейменував Башево в Нагуєвичі. Однак до середини XVI століття село згадується в документах поперемінно під обома назвами. Так, у матеріалах 1443 і 1471 рр. говориться про Башеву Жупу сольну³, а в одному з документів 1566 року зазначалося, що піджупник самбірський Станіслав з Кожелова одержав у Самарському старостві 2 пателі, або
черуни, в жупі Нагуєвичі, яка звалась Башева⁴.
     Імена, які зустрічаються в документах найдавнішого періоду, свідчать про те, що споконвічними жителями села були українці.
     Економічне становище Нагуєвичів у період феодалізму в основному залежало від розробки соледобувних промислів. У XVI столітті в селі, крім приватних солеварень, було 4 великих пателі, або черуни, які належали королеві і в яких видобувалася значна кількість солі⁵. У книзі ревізій Перемишльської землі за 1692 рік зазначається, що в селі є 89 хат, королівська корчма і королівська жупа, а біля неї 30 хат зваричів-виварювальників солі, які не сплачують громадських податків⁶.
     Після першого поділу Польщі, на околиці Нагуєвичів у 1779 році було закладено присілок «Слободу», або «Нове село», що належало панам Туркулам. Про виникнення слободи І. Франко писав: «В кінці села на горбі, оточенім з заходу і півдня річкою Бар, є присілок «Слобода», або «Нове село». Постало це поселення за австрійських часів. На горбі стояв укріплений замок, у якому сиділи пани Туркули. Шість осадників Слободи одержали землю на розвиток господарства і були вільні від панщини».
     З історією заснування Слободи пов’язана поява роду Франків у Нагуєвичах. Коли і при яких обставинах в Слободі оселився рід Франків, невідомо. «Моя вітцівська хата,— писав Франко,— була під солом’яною стріхою, пошита китицями житньої соломи. Вона була збудована, правдоподібно, ще при кінці XVIII ст. в часи першого оселення Нагуєвської Слободи, а мати мого вітця десь у 20-х рр. XIX століття купила її з усім обійстям, з 12 прутами поля та з усіма господарськими приладами»⁷.
     Син письменника Тарас Іванович, вивчаючи громадські документи, встановив, що наприкінці XVIII століття в Слободі ще не було селян з прізвищем Франків. Він висловив припущення, що цей рід переселився до Нагуєвичів з села Озимини Дрогобицького району.
     Наприкінці XVIII століття солеварня та інші промисли навколо Нагуєвичів були привласнені казною. Так, в «Описі галицьких солеварень за 1771—1773 рр.»⁸ зазначається, що солеварні, які були поблизу Нагуєвичів, стали власністю королівської економії. В 1818 році малопродуктивні промисли в Нагуєвичах закрили. На тих солеварнях, що залишилися, умови праці були дуже важкими. На черунах, що були власністю королівської економії, залежно від якості ропи, щотижня зварювали по 30—40 бочок солі, а протягом року — до 1300 невеликих бочок. Їх продавали від злотого і 12 грошів до 5 злотих і 18 грошів.
     Виснажлива праця солеварів оплачувалась погано. Через це на солеварнях більшість робіт виконували кріпаки, які жили в страхітливих злиднях.
     Громада Нагуєвичів мала щотижня привозити до солеварні 11 сягів дров і одержувала по злотому і 10 грошів за кожен привезений сяг. Хто не мав тягла, той рубав дерево і робив в’язанки хмизу.
     За свідченням Йосифінської і Францисканської метрик, орною землею користувалася більшість жителів села, хоч розподіл її був дуже нерівномірний. Більша частина придатної землі, в т. ч. пасовиськ, належала кільком багатіям і державній економії⁹.
     Особливе місце в економіці села посідали маєтності уніатської церкви, якій належали великі земельні наділи. В руках попа була не тільки орна земля, а й луки та пасовища.
     У 30-х рр. XIX століття в Галичині лютували голод і хвороби. Підвищилися ціни. Народ харчувався гірчицею і кропивою. Хліб пекли з висівок, дубової кори,сушеного пирію. Діти їли траву, а старі вживали в їжу дубове листя. Люди продавали своє майно і йшли на Поділля. Не випадково в цей період в народі була складена пісня про те, що за миску вареників можна було виміняти хату.
     Про минуле Галичини, і зокрема Нагуєвичів, І. Франко писав, що в 30-х рр. XIX століття тут вимирало від 50 до 100 чол. у рік. Найбільша пошесть охопила Самбірський та Стрийський округи, де на холеру захворіли 12 проц. усіх жителів, тоді як число хворих у всій Галичині становило 6 проц. Таке страшне народне горе породжувало відчай і страх. Люди не знали, як боротися з лихом. Пробудились до життя різні забобони. У розпалі епідемії страх селян за своє життя призвів до жорстокої розправи над кількома своїми односельчанами: на терновому багатті спалили 7 чол., які нібито були упирями і наслали на село пощесть¹⁰.
     Матеріал до цієї статті зібрала Ольга Федорівна Франко, дружина письменника, зі слів очевидців цієї події — А. Лялюка і С. Будяка. У селі і до цього часу зберігся холерний цвинтар. Після холери 1832 року склалися важкі умови, посилені ще й голодом. Вмерло багато людей, а поміщик примушував працювати і за померлих. Тоді кріпаки виступили проти пана. Цю подію описав І. Франко¹¹.
     Скасування панщини не змінило долі більшості селян, які немало терпіли і від місцевого духівництва. З 1855 по 1860 рік священиком у селі був Йосиф Левицький.
     Йосиф Левицький був освіченою людиною, він — автор першої в Галичині граматики української мови, виданої в Перемишлі в 1834 році, та кількох шкільних підручників. Левицький активно втручався в мовні суперечки, виступав проти латинізації церковних обрядів, писав оди й панегірики, перекладав Шіллера і Гете. Проте його світогляд був реакційний, «аристократично-попівський». До селян він ставився з погордою, побоювався, щоб, мовляв, мужик не заплямував «його панської руки своїми брудними лапами». Ставши нагуєвицьким парохом, він відразу ж утроє підвищив плату за церковні відправи, вимагав від селян, щоб вони безплатно обробляли його поля, завозили з лісу паливо, доглядали сад, носили йому курей, яйця, рибу. Громада не любила Левицького, називала його «грубим ксьондзом»¹².
     Становище селянства в 2-й половині XIX століття мало чим відрізнялось від часів панщини. Більшість селянських господарств розорилася, і їх землі потрапили у власність кількох куркульських сімей. Так, на 1880 рік 367 дворів були бідняцькими. Власники місцевих багатств за будь-які «провини» штрафували селян. Навіть за збирання хмизу, грибів, жолудів, листя, горіхів вони здирали з селян штрафи. Лише за 1875—1882 рр. відбулось більш як 50 процесів за лісові шкоди, до яких було притягнуто 680 чол., що становило 60 проц. загальної кількості населення, головним чином бідняків¹³.
     Ще більшим лихом для селян була урядова заборона 1875 року випасати худобу в лісах. Через відсутність пасовиськ вони пасли худобу на невеликих перелогах. Тому багато селян змушені були продавати корів. У зв’язку з цим гірше угноювалася земля, зменшувалися врожаї. З приводу цього І. Франко писав: «І справді в послідніх часах нема такого року, щоби на передновинку навіть 16-и морговий господар не мусив жити кукурудзяним (купованим у місті) хлібом та чиром, а обідність, що воно й казати»¹⁴. Крім того, селян, навіть тих, що мали лише хату, примушували, підкреслював І. Франко, платити на рік 4 ринські загального податку, хоч це було їм не під силу. Так, у 1881 році з усіх 550 сімей, обкладених податком, розрахувалися вчасно лише 29 чоловік.
     На початку 80-х рр. XIX століття в селі було виявлено родовища нафти і поклади озокериту. Сюди нахлинули шукачі легкої наживи. Почалася спекуляція земельними ділянками, що призвело до нових селянських заворушень. У 80—90-х рр. Пани Федорович і Щепанський вирішили законтрактувати у селян землю і розпочати видобуток нафти. Власникам грунту давали 30 злотих завдатку, а в разі виявлення нафти зобов’язувалися виплачувати 5 проц. доходу. 40 селян погодились на це. Але коли Федорович привів нотаріуса, щоб завірити письмову згоду, то селяни, зрозумівши, що вони обмануті, вирішили відмовитись від контракту. Зібралось у канцелярії сільської громади багато люду. Федоровичу з війтом вдалося вийти, а нотаріуса селяни не пустили, погрожуючи, що його задушать. Наступного дня в село прибули жандарми. Двох селян заарештували. Почалося слідство, яке закінчилося тим, що в селян було відібрано землю.
     Запаси нафти та озокериту виявилися незначними і швидко втратили промислове значення. Щоб не вмерти з голоду, багато розорених селян змушено було наприкінці XIX — на початку XX століття лишати рідні домівки і поповнювати ряди пролетаріату Дрогобича, Борислава, інші емігрували до Канади, США, Аргентіни.
     З дуже великими труднощами розвивалась культура. Крім боротьби проти онімечування і полонізації, доводилося боротися й проти реакційної політики місцевого духівництва. Так, сільський піп М. Єднаний довго перешкоджав будувати в селі читальню, проводити освітню роботу. Люди збиралися в хаті І. А. Бадинського, де читали книжки та журнали. В 1907 році селянин М. Тимишин дав свою ділянку землі під будівництво читальні. Урядовці запротестували. Тоді селяни почали збирати будівельні матеріали для читальні на подвір’ї в Бадинського. Згодом вони звезли їх вночі на відведену ділянку і до ранку зруб будинку був доведений до даху, після чого урядовці і піп не могли стати на перешкоді. Особливо активно діяла молодь, яка, долаючи опір реакціонерів, взялася за організацію хорового та драматичного гуртків. Ініціатором створення бібліотеки був І. Франко¹⁵. Драматичний гурток незабаром здобув велику популярність. Активними його учасниками були Г. Франко, С. Дум’як, М. Хруник, М. Франко, В. Риб’як, Г. Хруник. На сцені почали ставити п’єси Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, І. К. Карпенка-Карого. Іноді гуртківці брали дозвіл на одну п’єсу, а ставили іншу, більш близьку за настроями до інтересів трудящих.
     Однак місцева реакція була непримиренною. Особливо перешкоджав роботі читальні піп Єднакий.
     Коли І. Франко надіслав для бібліотеки свої книги, сільський війт за пропозицією попа заховав їх у будинку Єднакого на горищі. Довідавшись про це, сільські парубки, очолені С. Добрянським, викрали книги. Потім вони потай зберігалися по домівках селян, як найдорожчі реліквії і як пам’ять про свого великого земляка. Про мракобіса і покровителя темряви Єднакого в 1916 році І. Франку писав його брат Захар Якович Франко: «Велике підгірське село Нагуєвичі було досі занедбане в просвіті головне тому, що противник був їй довголітній місцевий парох М. Єднакий».

1   Słownik geograficzny, t. 6, стор. 880; Akty grodzkie i ziemskie, t. 8, стор. 38.
2   Записки наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка, Львів, 1911, т. 103, кн. З, стор. 10, 11.
3   Akta grodzkie і ziemskie, t. 13, стор. 146; t. 27, стор. 55.
4   Matricularum Regni Poloniae summaria, t. 5, Lwów, № 3448.
5   Жерела до істориї України—Руси, 1903, т. II, стор. 51.
6   ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 258, оп. 1, спр. 225, арк. 7.
7   І.Франко в спогадах сучасників, Львів, 1956, стор. 535.
8   Бібліотека Осолінського у Вроцлаві, збірка Чоловського, № 635.
9   ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 19, оп. 14, спр. 240, арк. 78.
10 И.Франко. Сожжение упырей в с. Нагуєвичах в 1831 г., Журн. «Киевская старина»,1890, кн. 4, стор. 107—108.
11 І.Франко. Панщина та її скасування в 1848 р., 1913, стор. 102—120.
12 І.Франко. Твори в 20 томах, т. 8, стор. 77.
13 І.Франко. Лісові кари і шкоди в с.Нагуєвичах., Журн. «Світ», № 18-—19, Львів, 1882,стор. 326.
14 І.Франко. Збірник статей і матеріалів, № 7, Львів, I960, стор. 50.
15 Журн. «Жовтень», 1966, № 2, стор. 92.

Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • Жовква • Золочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · Львів • Миколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • Червоноград • Яворів ( Івано-Франкове , Немирів )