Городок

     Місто, адміністративний центр Городоцького району Львівської області, розташоване над річкою Верещицею, лівою притокою Дністра, за 25 км від Львова.
     Місто виникло в період Київської Русі і розвинулося за часів  Галицько-Волинського князівства (XI—XIV століття).
     Городок вперше згадується літописцем Нестером у 1213 році як поселення  Галицько-Волинського князівства. У літописі говориться, що місто відоме далеко на схід як центр торгівлі сіллю, а тому мало назву «Городок солоний» або «Соляний Городок». З часом слова «солоний» і «соляний» втратили своє значення і вийшли з ужитку.
     На території міста збереглися залишки земляних укріплень колишнього древньоруського городища, на місці якого пізніше було побудовано замок¹.
     Княжий Городок було споруджено за зразком інших міст  Галицько-Волинського князівства, він мав вигляд фортеці, оточеної річкою Верещицею, ставами, важкодоступними болотами. Місто складалося з двох частин: внутрішньої, найбільш укріпленої, т. зв. дитинця, і зовнішньої — «острога» (передмістя). Навколо  Городища був частокіл з воротами, вали і рови. У центрі містилися будинки бояр, воїнів, духівництва. В передмісті мешкав простий люд, переважно ремісники, які займалися промислом і сільським господарством.
     У Городку жили також князівські селяни (смерди). Влада була в руках воєводи, який мешкав у княжому замку². Ще в XIV столітті в актах городоцьких воєвод  зустрічаються такі імена, як «Іоан малий-воєвода з Городка» (1384 р.), «Георгій — городоцький воєвода» (1386 р.).
     У XIII столітті Городок відігравав значну роль в економічному і політичному житті Галицького князівства. Річка Верещиця, яка впадає у Дністер, була в ті часи судноплавною. Місто лежало на важливому торговельному шляху, який зв’язував схід із заходом, південь з північчю.
     У Галицько-Волинському літописі про Городок згадується в 1227 і 1235 рр. у зв’язку з вторгненням польсько-угорських феодалів у Галицьке князівство та  боротьбою Волинського князя Данила Романовича за Галицький трон. У 1227 році князь Мстислав Удалий стояв із своїми військами в Городку. Йому на допомогу  прибули війська Данила і його брата Василька, а також князя Гліба; вони  запропонували Галицькому князеві Мстиславу виступити проти угорського короля³. Але галицький боярин Судислав Бернатович, маючи прихильників у Городку, підтримував угорських інтервентів і перешкодив організувати похід проти угорських військ Лешка. Волинські князі повернулися у Володимир.
     У 1235 році у Городку став табором князь Данило Галицький. На цей час він міцно закріпився на князівському галицькому троні, підкорив бояр і успішно боровся проти польських інтервентів. Брат Данила — Василько Романович — із своїми боярами завдав польським військам поразки, а полонених ворожих воєвод привів до Данила в Городок⁴.
     Після загарбання Галичини шляхетською Польщею у XIV столітті Городок за адміністративним поділом входив до складу Львівської землі Руського воєводства як окреме королівське містечко, а пізніше став центром Городоцького староства.
     У XIV—XVIII століттях місто складалося з центральної частини — ринку, де були житлові квартали іноземних патриціїв, та двох передмість — Львівського і Черлянського, де мешкали в основному селяни.
     Король Ягайло у 1389 році перевів городоцьких міщан на магдебурзьке право, надавши місту 100 ланів. Він звільнив міщан від данин і повинностей на 12 років, заборонив стороннім ставити корчму, а займатися ремеслом можна було лише за 1 милю від міста⁵.
     До міського самоврядування в Городку входили війт, лавники, писар та ряд чиновників у справах торгівлі, промислу тощо. Ще у 80-х рр. XIV століття на території городища, яке згадується в літописі, побудували королівський замок, де призначений королем староста здійснював нагляд за міським самоврядуванням. У XIV— XVIII століттях юридично місто мало своє управління, проте адміністративні функції виконував староста (війт). В письмових актах у 1389 році згадується Микола Ульриків, який купив городоцьке війтівство за 30 гривень. За привілеєм короля Ягайла із 100 міських ланів війтові виділялось 4. Йому дозволялося також мати млин на річці Верещиці, двох рибалок і стягати штрафи. Крім того, йому належала половина доходів з м’ясних яток (крамниць) і весь зиск (прибуток) від лазні, пекарських та інших лавок.
      Щороку обиралось міське самоврядування — 4 радники, які допомагали війту виконувати адміністративні та судові функції⁶ в місті. За даними люстрації 1564—1565 рр. міщани і передміщани мали в особистій власності 53 і 1/4 ланів, за які платили грошовий чинш та відбували повинності. В передмісті жили 4 загородники, які платили 30 грошей чиншів, і 8 різників, що давали замку по 6 каменів лою, а дохід від пекарів і шевців йшов на користь війта. Міщани, які держали в лісах вулики, давали 3 півмірки меду⁷. Міська влада і королівський замок одержували щорічно значні доходи з Городка. Якщо в 1564 році вони становили 164,5 злотих, то в 1578 році — 186,5 золотих⁸. У середині XVIII століття прибуток з Городоцького староства дорівнював на рік 120 тис. злотих.
     У XV і на початку XVI століття місто зазнало великої шкоди від татарських нападів. У 1504 році король дозволив міщанам за власні кошти відбудувати Городок, знищений і спалений турками, а також звільнив його мешканців від сплати деяких податків⁹. Поступово Городок відбудовується, в ньому розвивається торгівля і промисли. В 1469 році місто дістало право на 2-річні ярмарки і торг щочетверга, на які прибували купці не лише з Городоцького староства, але й з усього Руського воєводства.
     Городку було також надано право тримати склад солі, сюди з Прикарпаття приїздили чумаки і розвозили сіль на схід і північ. В 1454 році король передав в оренду перемишльські й дрогобицькі солеварні та львівське і городоцьке мито двом іноземцям. Місто стало центром соляних складів. Водночас воно було одним із головних пунктів торгівлі волами. Лише наприкінці XVI—на початку XVII століття шляхта пригнала з Поділля на продаж у Городок 45 партій (5 тис.) волів¹⁰.
     Головним предметом експорту з міста Городка була риба, яку з давніх-давен розводили в навколишніх ставах. Городоцьке староство передало Городоцькі, Черлянський і Дроздовицький стави в оренду львівським купцям, які один раз на три роки виловлювали тут рибу, упаковували її в бочки і перевозили на львівські торговельні склади. Звідти рибу вивозили в різні міста Речі Посполитої, а також за кордон. Торгували тут також поташем, залізною рудою, пиломатеріалами.
     Торгівля в Городку могла б розвиватися ще швидше, коли б її не гальмувала митна станція, створена наприкінці XIV століття. Право стягувати митні збори виорендували спершу багаті молдавські купці. В гонитві за доходами вони швидко збагачувалися, ставали найбагатшими патриціями міста. Так, митник Городка Криштоф за короткий час (середина XVI століття) став власником маєтку в селі Великий Любінь.
     У XIV—XVII століттях Городок був і ремісничим містом. У 1578 році тут налічувалось 38 ремісників, у т. ч. олійників — 20, ковалів — 2, шевців — 4, рибалок — 4, ткачів — 4, кравців — 4.¹¹ Ремісники були об’єднані в 12 цехів. Добре розвивались деревообробні та шкіряні промисли, а цехові організації бондарів та інших ремісників були настільки сильними, що конкурували з львівськими. Частина ремісників з Городка переселялась до Львова. Проте львівські ремісники приймали їх вороже. В 1616 році городоцькі бондарі, токарі, гончарі та інші ремісники скаржилися, що, незважаючи на королівські привілеї, цехмайстри львівських цехів після навчання в Городку не приймають ремісників у свої цехи і примушують їх повторно складати екзамени. З свого боку, львівські ткачі у 1-й половині XVII століття вели судові процеси з городоцькими ткачами за рівні права в ремісничих ткацьких цехах¹².
     Користуючись з необмеженої влади в місті, старостівська адміністрація у XV— XVI століттях посилила гніт міщан і передміщан: змушувала їх виконувати різні роботи, ув’язнювала і судила. Міщани протестували. Король, під тиском скарг, у 1547 році, підтвердивши їх привілеї, заборонив староству знущатися з міщан¹³.
     Насаджуючи католицизм, уряд позбавляв прав інші народності. У 1555 році українці могли займатись ремісництвом лише на відстані милі від міста. Цехмайстри кушнірського цеху в 1616 році скаржились урядові, що нецехові ремісники («партачі») виступають проти міського і замкового уряду, оселяються в місті, але не подають ніякої допомоги місту¹⁴.
     Надійною опорою іноземного патриціату і королівського уряду в Городку була католицька церква. Католицькі ксьондзи захопили кращі поля міста, млини в Добростанах, Великому Любіні, міські лани в Кам’яноброді і 2 корчми на передмістях. Убогі українські передміщани (комірники, халупники, чиншовики) були зобов’язані виконувати надмірні феодальні повинності на користь костьолу¹⁵.
     В 1420 році король Ягайло поселив у місті 6 католицьких монахів з ордена францішканів. Королівський уряд побудував для них костьол і монастир біля замку. У 1431 році монахам було надано 2 лани грунту «від границь пасовища до Черлянського передмістя». Тут вони заснували фільварок, за яким було закріплено 35 передміщан — українців. У народі називали цей маєток-фільварок «монаше»¹⁶.
     Найбільшого соціального і національного гніту зазнавали українці, що становили основну масу мешканців Городка. Їх витіснили на Львівське, Вишнянське, Заставське передмістя, переслідували з боку міського католицького патриціату і старости.
     Відстоюючи свої права, українське населення Городка створило у 1591 році братство — громадську організацію українських міщан, яка виступала проти національного гніту. У 1592 році городоцьке братство прийняло статут і розгорнуло широку діяльність по розвитку освіти у місті. Було створено школу, викладання в якій проводилося рідною мовою. Братство вело також активну боротьбу проти національних та релігійних утисків.
     Братство підтримувало тісний зв’язок з Львівським ставропігійським братством. Вплив городоцького українського братства зріс до того, що київський митрополит Михайло Рогоза в 1593 році запросив його членів до участі в Соборі¹⁷.
     В середині XVI століття у Городку проживав і працював маловідомий в історії української літератури «вчений муж» — Єремія. В хроніці А. Петрушевича згадується, що в церкві Пилипа у Хишевичах (15 км від Городка) зберігалось рукописне євангеліє з 1546 року, в якому записано, що воно створене «працею і пильністю вченого мужа малого і меншого в дияконах Єремея, мешкаючого в то время у Городку Солоном»¹⁸.
     Спираючись на братство, українці Городка обстоювали свої права на участь у самоврядуванні міста, організовано виступали проти міської влади. В львівській гродській актовій книзі за 1611 рік збереглася велика скарга міського католицького уряду Городка на українських міщан за їх «бунти» проти католицьких патриціїв¹⁹.
     Керівниками цього руху були Курилович, Маляр, Кунаїцик, Кравець, Кривецький, Захарчів. Вони, за старовинними звичаями, займали посади в міському уряді і, як і їхні попередники, захищали права українського населення міста.
     На початку XVII століття у Городку виникла велика пожежа, внаслідок якої згоріло багато будинків, а також привілеї українських міщан. Скориставшись з цього, католицький патриціат усунув з міського уряду Маляра та Кунащика.
     Проти незаконних дій міських властей виступило все українське населення Городка. Міські патриції скаржилися, «коли ми тільки двох не визнали..., а не всіх..., як за тими вийшли всі...»²⁰, тобто інші представники українців в магістратському уряді, і цим продемонстрували своє незадоволення.
     За свідченням керівників уряду в цьому русі взяло участь «усе братство і православна громада». Католицькі урядовці з страхом заявили королю, що українці, будучи досі в поверховій своїй покорі, таючи жорстокий свій гнів і яд, як звикли здавна, так і тепер, навмисно приготувавшись запальчиво та добре і використавши нагоду останнього спалення нашого міста, при якому згоріли якісь їх права, вбачаючи в цьому своє покривдження, а в дійсності виступили проти міських прав²¹.
     Повстанці спочатку провели «нічні сходи, підпільні ради» у своїх домах, а потім відмовились виконувати наказ міського уряду. При зустрічах з його представниками погрожували розправою. Центром організації повсталих стало львівське передмістя Городка, де зосереджувалось найбільш опозиційне українське населення.
     Події 1611 року в Городку найбільш яскраво показують гостру боротьбу українських міщан Галичини за право участі в міському самоврядуванні, за незалежність.
     Коли в 1648 році козацький полковник Капуста із своїм загоном підійшов під Городок, українські міщани примусили міських багатіїв дати грошовий викуп²², а також, озброївшись косами, сокирами, розгромили шляхту, допомогли козакам здобути місто і скинути шляхетську верхівку. Львівський патрицій С. Кушевич писав у листопаді 1648 року: «Городок взятий, уряд католицький знесений, український встановлений, замок козаками осаджений, монахів і світських ксьондзів з деякими католиками порубано, став спущений, гумна до цього часу молотять і збіжжя продають»²³.
     Після відходу козаків почалися переслідування повсталих міщан. Католицькі патриції вимагали відшкодування збитків, хоч місто було дуже зруйноване²⁴.
     В середині XVII століття Городок став ареною драматичних подій. Під час облоги Львова українсько-російськими військами восени 1655 року стратегічне значення мала битва під Городком.
     Перед наступом військ Богдана Хмельницького польський коронний гетьман Станіслав Потоцький створив укріплений табір польських військ недалеко від Львова, під Городком²⁵. Зважаючи на те, що на північному заході від Городка був став (Городоцько-Дроздовицький), а на півдні міста — болота річки Верешиці, він відвів свої війська від ставу і розмістив на полях села Дроздовичів. Табір мав форму квадрата і був розташований у вигідному місці — між болотами на шляху від села Кам’яноброду і Городка. На єдиному шляху до польського табору — греблі між ставом і річкою Верещицею — гетьман Потоцький поставив сторожові пости. Городок був укріплений валами і мурами.
     Потоцький вирішив тут дати битву українсько-російським військам. Мемуарист Т. Юзефович пише: «Гетьман Потоцький думав, що став, який містечко обливає, і багато джерел води розлитої є достатнім для охорони війська, і менше обсадив греблю, міркуючи відкинути нападаючих ворогів, а коли б виникла потреба вдатися до битви»²⁶. Польська армія налічувала тоді 40 тис. чоловік.
     Війська Хмельницького, підійшовши з Бутурліним до Львова, оточили місто, але, довідавшись про розміщені під Городком польські загони, вирішили ліквідувати їх, щоб забезпечити вільне маневрування військ у Галичині.
     Російсько-українським військам 30 вересня вдалося несподівано вдарити по ворогові з тилу. Цього не передбачав Потоцький і не укріпив цей фланг. Сучасник-шляхтич пише про цю подію: «Наші зпереду чекали нападу, а козаки і росіяни іззаду несподівано напали»²⁷. Селянство навколишніх сіл і городоцьке міщанство всіляко сприяли визвольним військам, повідомляли їх про розташування польських військ, показували дорогу через болота, допомагали форсувати багнисті бар’єри тощо²⁸.
     Полки київського воєводи Замойського і чернігівського воєводи Тишкевича вдарили на центр шляхетських військ. Шляхті вдалося стримати натиск російських рейтарів і навіть відтиснути їх, але козацька піхота, очолювана полковником Лісницьким, зупинила поляків і, як згадував шляхетський мемуарист М. Ємйоловський, польським військам «було трудно пройти»²⁹.
     До того ж, частини визвольних військ почали раптово наступати і на фланги польського табору, знищуючи багато шляхти, а надвечір (30 жовтня) в результаті успішного наступу здобули перемогу.
     Українсько-російські війська в битві під Городком знищили значну частину польської армії, а ще більше взяли в полон. Серед них — і виногородського старосту Гулевича, 3 ротмістрів, брацлавського воєводу Яна Потоцького, шляхтичів Гулевича, Маховського та багатьох інших. Від повного розгрому поляків врятував вечір. Мемуарист М. Ємйоловський пише: «Коли б не настала вечірня пора, ще більше заслужених людей потовкла б та нещасна оказія».
     Після перемоги під Городком українсько-російські війська приступили до облоги Львова. Гетьман Б. Хмельницький у листі до магістрату Львова від 3 жовтня вимагав здати місто, підкреслюючи, що його війська «повністю розгромили коронне військо»³⁰.
     Звістка про блискучу перемогу визвольних військ під Городком швидко поширилася на Україні, в Польщі і Росії. Під впливом визвольного походу українсько-російських військ на західноукраїнські землі в 1655 році в Городку почав розгортатись народний рух проти польської шляхти, за свої права і незалежність.
     Польський уряд вжив ряд заходів, щоб запобігти виступам селян і міщан. Після придушення Коліївщини під проводом Максима Залізняка й Івана Гонти, яка знаменувала найбільше піднесення гайдамацького руху, шляхетський уряд Речі Посполитої привів у Галичину 73 ув’язнених гайдамаків, яких страчував групами в містах. З них 4 було привезено у Городок — Василя Швеця із села Вербків, Авсея Надлєчиненка з села В’язівки, Степана Берлячика з села Вільшаної, Артема Скупенка із села Терупина³¹. Засуджених було страчено на міському ринку і поховано на околицях міста.
     У другій половині XVII — на початку XVIII століття місто занепало. За описом королівської люстрації 1662 року, в Городку налічувалось усього 22 будинки на 10 міських вулицях — на 60 менше, ніж було тут на початку XVII століття. «Замок,— пише люстратор,— спалений, знищений і так зруйнований, що тільки земля під ногами залишилась».
     Великої шкоди завдала Городку, зокрема в 70-х рр. XVII століття, навала турецьких військ. У 1672 році турецький паша Омер-Алі захопив місто, зруйнував його вщент, а багатьох міщан погнав у неволю.
     У XVIII столітті Городок відбудували. За люстрацією 1755 року, в ньому вже було 135 будинків, а на передмістях жило 348 грунтових передміщан і 30 загородників³².
     Більшість земель Городка в середині XVII століття належала шляхті і духівництву. Поля, що були їх власністю, мусили обробляти незаможні верстви населення міста, переважно жителі Львівського, Черлянського і Заставського передмість. З метою наживи і збагачення духівництво на своїх грунтах організувало броварні, корчми, шинки, в яких розорене, бідне селянство пропивало свої мізерні заробітки. Корчмарі і лихварі обплутували міських бідняків нестерпними боргами, за які вони мали розплачуватись останнім майном³³.
     Городоцьке староство збагачувалось щорічно за рахунок доходів міста. За інвентарним описом 1748 року, сума річного доходу для королівського замку становила 13 793 злотих і 25 грошів. Основною повинністю міщан були чинші. Їх збирали за вказівкою староства залежно від категорій населення: «християн» (католицького і православного віросповідання) і «євреїв» (іудейського віросповідання). Кожний «християнин» (міщанин) платив з чверті свого наділу, у т. ч. ремісники-різники 106 злотих чиншу. Передміщани здавали 56 півмір вівса³⁴. Чинш з єврейського населення за будинки, площі, божницю становив 616 злотих, не враховуючи доходів з міста, млинів тощо.
     Крім королівського замку, який виконував адміністративні функції Городоцького староства, шляхта, щоб мати від всіх своїх маєтків якнайбільше прибутку, заснувала на околиці Городка фільварок і 2 корчми. На околиці Городка був панський фільварок і дві корчми³⁵.
     У 2-й половині XVII — середині XVIII століття міський уряд, а також Городоцьке староство, підвищивши митні повинності шляхом різних утисків, призвели до занепаду торгівлі в Городку. Місцеві торгівці, особливо ремісники (кушнірського і кравецького цехів), скаржились на митні утиски. З купців, що приїздили на Городоцькі ярмарки, здирали подвійне мито. Королівський комісар, обстежуючи в 1755 році Городоцьке староство, змушений був спеціальним розпорядженням заборонити місту збирати мито від «проїжджаючих купців»³⁶.
     Становище городоцьких міщан у середині XVIII століття лишалось тяжким, їх гнітила замкова старостинська адміністрація. Не витримавши соціально-економічного гніту і знущань, міщани Городка в 1752 році надіслали скаргу до королівського уряду, в якій виклали все своє горе, терпіння і нечуване пригноблення. «Староство,— писали міщани,— має підданих, грунти до сіяння, луки під сіножаті, ліс, господарство і всілякі протекції, а ми, мізерні сироти, не маємо нізвідкіль порятунку в остаточній нашій убогості»³⁷.
     Провідну роль у боротьбі за свої права відіграло і братство. Воно було таким впливовим, що королі змушені були за період з 1643 року по 1753 рік надати і поновити 17 привілеїв. За привілеєм від 10 травня 1663 року дозволялося організовувати при братстві не тільки церкву, лікарню, а й школу³⁸. В датованому 1663 роком акті про маєток братства при церкві Івана на городоцькому передмісті відзначено, що земельні володіння цій церкві були надані ще руськими князями, очевидно, в період існування Галицько-Волинського князівства³⁹.
     Після загарбання Галичини Австрійською монархією всі маєтки Городоцького староства — 25 королівських сіл (у т.ч. й Городок) — перейшли у власність держави в 1785 році.
     Але австрійський уряд вважав за недоцільне господарювати на фільварках колишньої Городоцької королівщини і в 1824—1832 рр. продав усі села польським і німецьким поміщикам за 537 тис. злотих⁴⁰. На землях Городоцького староства оселилися німецькі колоністи, які в 1786 році утворили колонію «Фордерберг».
     У 1867 році Городок став повітовим центром, де до 1918 року працювали повітовий суд, податкове управління, шкільна окружна рада. В 1890 році у місті було 2870 будинків. В них мешкало 10 116 чол. З них у сільському господарстві працювали 4 264 чол., займалися ремеслом — 3 677, торгівлею — 856, розумовою працею — 342. Крім того, було 292 наймити⁴¹.
     Місто не мало великих промислових підприємств. Наприкінці XIX — на початку XX століття тут діяли гарбарня, млин, миловарня, 3 олійниці, фабрики соди і сільськогосподарських добрив та вапнярка. Це були дрібні приватні підприємства, на яких працювали робітники міста і навколишніх сіл⁴². Крім дрібних ремесел, наприкінці XIX століття в місті розвивалось шевство. 96 майстрів-шевців, з допомогою челядників, виготовляли взуття для селян і продавали його в сусідніх містах⁴³.
     Тяжке економічне становище трудящих Городка погіршувалось внаслідок національного гніту. Австрійська імперія не дбала про українську культуру. Перший навчальний заклад (українська початкова школа) був відкритий лише в 1842 році. Зате школа з німецькою мовою викладання в місті існувала значно раніше — з 1789 року. В українській початковій школі в 1856 році навчалося лише 236 учнів⁴⁴. У наступні роки в Городку діяли чотирикласні жіноча і чоловіча школи. Але, незважаючи на існування у місті кількох учбових закладів, за офіційною статистикою в Городку у 1890 році налічувалось понад 80 процентів неписьменних, а решта мешканців уміла тільки трохи читати й писати та розписатися⁴⁵.
     У 1897 році реорганізували 4-класну жіночу і чоловічу школи в шестикласні. Українські навчальні заклади міста були в особливо тяжкому становищі. Про них майже не дбала окружна шкільна рада, що містилася в Городку⁴⁶.
     Господарське товариство у 1883 році організувало в Городку рільничу школу, але вона давала мало користі, хоч на неї витрачалися значні кошти. «От так-то працюється у нас,— писав І. Франко з приводу цього факту,— для піднесення добробуту народного, для виобразування розумних і вміючих ремісників і т. д. Великі суми грошей ідуть марно, користі для краю не приносять ніякої, а за панські експерименти мусить платити — хлоп»⁴⁷.
     В період першої світової імперіалістичної війни у 1914 році (24—29 серпня) на околицях Городка відбулась відома в історії Городоцька битва між російськими і австрійськими військами. Поразка австрійських військ дала змогу російській армії завершити битву в Галичині, підійти до Карпат і оточити перемишльську фортецю. Городок було визволено від австрійців. Російські війська вступили у місто.
     З поверненням австрійців до Городка тут почалися переслідування українського населення. Було арештовано 30 мешканців міста. Після тортурів кількох із них повісили на деревах центрального майдану та вулиць Львівської і Перемишльської. «Ось бачите на цих деревах,— згадували очевидці,— перед нами висіли... Так прямо на деревах вішали. Добу повисів, знімуть і других вішають. Тут поламана гілка. Повісили одного, обламалася гілка, підтягли вище. А тут за рогом учителя розстріляно. Поставили під стіною, а проти нього 5 австрійських солдатів. Два рази дали залп, хоч він упав»⁴⁸,— розповідає очевидець цієї дикої розправи австрійських «утихомирювачів» з городоцькими міщанами.
     Інших ув’язнених міщан Городка австрійські власті вислали до концтаборів у Талергоф і Зітцендорф, де вони і загинули. Так, в Талергофі померла у січні 1915 року Ганна Дилай, а Миколу Вергуна замучили в Зітцендорфі.
     Внаслідок воєнних дій і розгулу каральних експедицій половину міста було спалено, значної шкоди зазнало передмістя⁴⁹. Понад 90 мешканців через переслідування австрійськими властями змушені були тікати до Росії.
     У період панування буржуазно-поміщицької Польщі 1918—1939 рр. Городок був відсталим провінціальним містечком. Тут діяли 2 цегельні заводи, на яких працювало 100 робітників, вапнярка, тартак, олійниця, 2 млини.
     Крім промислових підприємств, у місті було багато ремісничих цехів, які об’єднували 100 шевців і кравців, 5 столярних майстерень тощо. Більшість ремісників жила бідно на передмісті, де було брудно, вулиці не освітлювалися.
     На підприємствах міста —цегельних заводах, тартаку, вапнярці —умови праці були надзвичайно важкі. Чотирнадцятигодинний робочий день, низька оплата праці викликали протест і незадоволення. Багато робітників, не знайшовши роботи, покидали рідне місто і виїжджали в інші країни. Тільки за вересень — жовтень 1923 року з Городка емігрувало за океан понад 30 чоловік⁵⁰.
     З культурно-освітніх закладів у місті був лише клуб українського товариства «Поміч» на 100 місць, кінотеатр на 120 місць, клуб товариства «Сокіл» на 150 місць. Місто, де, за даними перепису 1935 року, жило близько 13 тис. населення, не мало жодної бібліотеки.

1   О.О.Ратич. Древньоруські археологічні пам’ятки на території західних областей УРСР,1957, стор. 21.
2   Газ. «Kurjer Lwowski», 6 червня 1904 р.
3   А.І.Генсьорський. Галицько-Волинський літопис,1958, стор. 92.
4   Волынско-Галицкая летопись, стор. 55.
5   М.Baliński, Т. Lipiński. Starożytna Polska, t. II, cz. II, Warszawa, 1845, стор. 569.
6   M.Baliński, T. Lipiński. Starożytna Polska, стор. 569—670.
7   Жерела до історії України-Руси, Львів, т. III, стор. 413—414.
8   Źródła dziejowe, t. 18, cz. II, Warszawa, 1902, стор. 61.
9   Matricularum Regni Poloniae Summariae, t. III, Warszawa, 1859, стор. 67.
10 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 17, т. 145—150.
11 Жерела до історії України — Руси, т. III, стор. 413—414.
12 Газ.«Kurjer Lwowski», 28 серпня 1903 р.
13 М.Ва1іnskі, Т.Lipiński, Starożytna Polska, стор. 570—571.
14 М.Baliński, Т. Lipiński. Starożytna Polska, стор. 570—571.
15 Газ.«Kurjer Lwowski», 11 червня 1903 p.
16 Газ.«Kurjer Lwowski», 23 червня 1903 p.
17 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 9, т. 354, стор. 2215.
18 А.С.Петрушевич. Сводная Галическо-русская летопись с 1600 по 1700 г. Львов,1878, стор. 11.
19 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 9, т. 365, стор. 2451—2460.
20 Там же, ф. 9, т. 365, стор. 2454.
21 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 9, т. 365, стор. 2459—2460.
22 Керела до історії України—Руси, т. IV, Львів, 1898, стор. 220—221.
23 Там же, стор. 8—9.
24 Там же, стор. 8—9, 75—177, 188.
25 Там же, стор. 123.
26 Т. Józefowicz. Kronika miasta Lwowa, Lwów, 1854, стор. 176.
27 Там же, стор. 176.
28 Є.Яцкевич. Визвольні походи Богдана Хмельницького на західні землі України,Львів, 1954, стор. 28.
29 Pamiętnik Mikołaja Jemiołowskiego, 1850, Lwów, стор. 62.
30 Документи Богдана Хмельницького 1648—1657 рр., 1961, стор. 444.
31 Вестник Юго-Западной и Западной России, т. І,1863, сентябрь, стор. 68.
32 М.Baliński, Т.Lipiński. Starożytna Polska, стор. 570—571.
33 ЛДНБ, відділ рукописів, ф. Чоловського, № 2430/ІІІ, арк. 7.
34 Там же, ф. архіву Бурштинського замку, № 18/11, арк. 44. ,
35 Там же, відділ рукописів, ф. Чоловського, № 2430/111, арк. 7.
36 Там же, арк. 17.
37 Там же, архів Бурштинського замку, N° 18/11, арк. 9.
38 Там же, відділ рукописів, архів Бурштинського замку, № 18/1II, арк. 31.
39 Бібліотека народова у Варшаві, рукопис, II, 5512, арк. 12. стор. 146—149.
40 К.Czemerynski. О dobrach koronnych, Lwów, 1875, стор. 146.
41 Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego, t. 2, Warszawa, 1881, стор. 820—822.
42 Там же.
43 Львівський облдержархів, ф. 47, оп. 2, спр. 228.
44 ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 146, оп. 85, спр. 1903, арк. 113.
45 Шематизм народних школ и учителей в архієпархии Львовской, Львов, 1866, стор. 10—11.
46 Газ. «Діло», 29 травня 1892 р.
47 Газ. «Діло», 24 грудня 1883 р.
48 Талергофський альманах. Вип. І, Львів, 1924, стор. 40.
49 Шематизм Львівської митрополичої архієпархії, Львів, 1918, стор. 4.
50 Львівський облдержархів, ф. 25, оп. 1, спр. 79, арк. 58.

Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • Жовква • Золочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · Львів • Миколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • Червоноград • Яворів ( Івано-Франкове , Немирів )