Дрогобич

     Місто обласного підпорядкування, центр Дрогобицького району Львівської області, Розташований на межі Наддністрянської рівнини і Карпатського Передгір’я вздовж річки Тисменниці та її притоки Побуку (басейн Дністра).  
     Дрогобич — старовинне українське місто. Археологічні пам’ятки свідчать про те, що тут існувало укріплене поселення ще в період Київської Русі¹. Документальні джерела про місто збереглись лише за останні десятиріччя XIV століття². У роки правління в Галицькому князівстві Володислава Опольського (1372—1379 рр.) Дрогобич уже був одним з найбільших центрів солеваріння на Підкарпатті. Це дає підстави вважати, що розвиток міста почався раніше, ще в XI—XII століттях.
     Як вважають філологи, спочатку місто називалося Дорогобич від імені Дорогобит. Оскільки воно було засноване поблизу зруйнованого татаро-монгольською навалою села Бич, то під впливом народної легенди про це пізніше місто стали називати Другобичем, тобто «другим Бичем». Від форми Другобич й утворилася сучасна назва Дрогобич.
     Після захоплення Галицько-Волинського князівства польськими феодалами Дрогобич скоро став центром королівських маєтків дрогобицького староства, яке передавалось у пожиттєве володіння великим феодалам-старостам.
     Структура управління містом була складною. З кінця XIV століття ним управляв магістрат, який обирали заможні міщани. Йому підпорядковувалися обведена валами центральна частина міста, а також передмістя Завіжне, Задвірне, Лішнянське. Передмістя Зварицьке та Війтівська гора залишались під владою старост і призначених ними управителів. Мешканці передмістя Плебанії були підданими католицьких ксьондзів. Кожне передмістя мало свого війта, що, як правило, обирався з числа найбагатших передміщан³.
     Солеварні промисли в Дрогобичі притягали сюди велику кількість купців, а це сприяло розвиткові ремісничого виробництва. Так, у 1508—1536 рр. у центрі міста на ринковому майдані було 8 шевських яток, тобто майстерень, які одночасно були і крамницями. Ятки мали також пекарі, які платили за це щокварталу значний чинш міському війтові. Різники в 1508 році мали 6 яток. У наступні роки кількість різницьких яток подвоїлась: у 1530—1536 рр. їх було вже 20.
     Цехи в Дрогобичі виникли в першій половині XVI століття. В другій половині XVII століття їх було 8, а в XVIII столітті — 9. Окремі з них розвивались нерівномірно. Так, у XVI столітті було досить розвинене ткацтво, яке пізніше стало занепадати. Постійно розвивались бондарський та ковальський цехи, що обслуговували солеварний промисел. Кравецький цех виробляв селянські сіряки, які користувались великим попитом на ярмарках у навколишніх містечках. Шевський цех протягом другої половини XVII — першої половини XVIII століття збільшив кількість яток з 12 до 32⁴.
     Важливе місце в економіці міста посідало солеваріння. В перших десятиріччях XVI століття тут було запроваджено значні удосконалення. Крім невеликих сковорід («черенів»), конструкція яких зберігалась ще з часів Київської Русі, для виварювання солі використовували великі «панви» (чани), які обслуговувалися найманими солеварами (зваричами). Крім королівської жупи, в XVI столітті в Дрогобичі було 45 солеварних веж, які належали дрібним виробникам-міщанам та передміщанам. У XVII столітті кількість «черінників» зменшилась, а в першій половині XVIII століття всіх їх змусили за безцінь продати свої вежі феодалові — старості.
     Мешканці міст і навколишніх сіл здавна вивозили сіль у різні частини України, а до Дрогобича приїжджали за сіллю чумаки з Наддніпрянщини, купці із Закарпаття, Волині, Холмщини, а також з Білорусії. Щороку в Дрогобичі проводились 4 великі ярмарки, а щопонеділка збирались «тижневі торги». Розвиток торгівлі сприяв зростанню кількості населення. Наприкінці XVIII століття тут було 6,5 тис. мешканців, з них близько 4 тис. українців⁵.
     Боротьба населення міста проти соціального гноблення перепліталась з виступами українського населення і проти національного гніту. В другій половині XV і в XVI століттях вся «міська громада» Дрогобича активно виступала проти спроб королівських старост поставити під свій контроль міське управління. Протягом багатьох років відбувались масові виступи українського населення, яке вимагало збільшення свого представництва в магістраті, протестувало проти національно-релігійних утисків. Зокрема, в 1578 році українці, як говориться в матеріалах  
розпочатої того ж року судової справи проти них, «влаштовували збори... і ухвалювали постанови, що порушують громадський спокій..., піднімаючи бунт проти жителів римської віри»⁶, тобто проти польсько-католицького патриціату та його прислужників.
     Немало біднота міста терпіла і від українських багатіїв-патриціїв. Так, у другій половині XVI століття українці Онисько та Грицько Синиці, довголітній член ради міста Захарко і деякі інші разом з польськими патриціями Войтехом і Станіславом Пугачами, Войтехом Жилкою та іншими, прибравши до своїх рук управління містом, привласнили все міське господарство. У зв’язку з цим проти міської верхівки біднота вела систематичну боротьбу.
     Славні сторінки вписав трудовий народ Дрогобича в літопис героїчної боротьби українського народу в часи визвольної війни 1648—1654 рр. Восени 1648 року в самому Дрогобичі та його околицях повстале населення вступило в рішучу боротьбу проти шляхти. Скориставшись тим, що в листопаді 1648 року поблизу Дрогобича проходив козацький загін, городяни запросили його до міста. 27 листопада біля 3000 повстанців спільно з козаками приступом взяли сильно укріплений костьол, який відігравав роль фортеці. В штурмі проти шляхетських військ, що засіли в костьолі, відзначилися міщани Яць Пищимуха, Василь Ратуський, Савка Римар, Панас Римар, Ярема Білас та інші.
     Два тижні дрогобичани гостинно приймали козаків. Однак, після їх відходу, переважаючі сили добре озброєних шляхетських військ знову захопили місто. Побачивши, що своїми силами з ворогом не впоратися, міщани Тимофій Михайлович, Лесь Чучвара, Яцько Сідельник і Степанчук зібрали з навколишніх сіл новий загін повстанців і з їх допомогою вдруге звільнили місто⁷. Проте сили були не рівні. Шляхетські війська знову оволоділи містом. Розпочалися нечувані грабунки і здирства. Лише протягом січня—лютого 1649 року вони награбували різного майна і продуктів більше ніж на 5000 злотих. Після пограбування місто спалили.
     Пам’ять про славні подвиги козацтва довго жила серед міщан, і надихала їх на подальшу боротьбу за соціальне і національне визволення навіть в часи найбільшого засилля шляхти. У 40-х роках XVIII століття дрогобичани гаряче співчували опришкам, які зі зброєю в руках героїчно боролися проти нестерпного гніту. Ім’я славетного народного героя Олекси Довбуша, що стало символом визвольної боротьби серед пригнічених, наводило жах на експлуататорів. Орендар маєтків Зельман Вольфович, що відзначався жорстокістю, для власної охорони викликав з Перемишля 20 кінних драгунів і 12 піших солдат. Однак, незважаючи на розправи і залякування, жителі міста продовжували чинити опір. Внаслідок боротьби проти Зельмана і його
прислужників, що набрала особливо гострого характеру в 1753—1755 рр., жителі міста домоглися усунення його з посади управителя староством⁸.
     Незважаючи на довготривалий соціальний і національний гніт, якого жителі міста зазнавали від польської шляхти, українське трудове населення в упертій боротьбі відстоювало свої національні традиції, збагачувало рідну культуру і мову. Вже в XV столітті Дрогобич був значним культурним центром. Тут народився і, очевидно, одержав початкову освіту відомий вчений, педагог і письменник професор Краківського, в 1481—1482 рр. ректор Болонського університету Юрій Котермак. У 1483 році у Римі він видав латинською мовою книгу «Прогностична оцінка»
під псевдонімом Юрій з Дрогобича⁹. Ця книга є першим друкованим твором вітчизняного автора.
     Значну роль в боротьбі проти засилля католицької церкви та за розвиток національної культури відігравали дрогобицькі братства. Перші відомості про їх діяльність відносяться до початку XVII століття¹⁰.
     Братствами у місті було відкрито кілька шкіл. Ще у XVIII столітті тут діяло 3 школи, в тому числі Юріївська і Чеснохреська. Дітей навчали бакалаври (учителі) рідною мовою, користуючись
книгами, надрукованими у Києві і Львові. Окремі вихованці шкіл продовжували навчатися в Києво-Могилянській академії та в університетах Західної Європи¹¹.
     Після загарбання в 1772 році Галичини Австрійською монархією Габсбургів, управління містом потрапило під контроль австрійських урядовців, які стягували з населення податки за  
допомогою великої бюрократичної машини.
     Однак, незважаючи на панування нових завойовників, між Дрогобичем і багатьма містами Східної України підтримувалися тісні економічні зв’язки. Так, в описі Дрогобича, що був складений
австрійськими урядовцями в 1774 році, зазначалося:«Положення міста дуже сприятливе для торгівлі: тижневі торги багатолюдні і відвідуються купцями з Поділля і України»¹².
     Справжнім лихом стала рекрутчина. Щороку десятки і сотні міщан мусили покидати рідний край і йти на багаторічну військову службу, найчастіше далеко від батьківщини. Важкою була доля цісарського солдата. Не дивно, що в 1831 році від рекруччини в Дрогобичі ухилилось 145 юнаків, а в 1848—1849 рр.— 400¹³.
     Навесні 1848 року в Австрійській імперії вибухла буржуазно-демократична революція. Революційні події охопили й Галичину. В Дрогобичі відбулись демонстрації під гаслом боротьби за демократичні перетворення, за скасування феодальних обмежень. У місті було створено комітет з представників української буржуазної ліберальної інтелігенції. Комітет, до якого увійшли також письменники Йосип Левицький і Рудольф Мох, висунув вимогу припинити політичну дискримінацію українського населення. Сили демократичних кіл в цей період були ще дуже малочисленні.
Вони не мали чітко виробленої політичної програми і внаслідок цього не змогли досягти успіху. Проте правлячі кола змушені були піти на скасування панщини.
     Селянська реформа 1848 року сприяла швидкому розвитку капіталістичного виробництва. На Дрогобичіні виникло кілька підприємств по видобутку нафти та озокериту, зокрема нафтовидобувне підприємство Клегера, нафтоперегінне підприємство Щрайнера і Герца. В 1863 році почав працювати великий нафтоперегінний завод Готліба і в самому Дрогобичі, на якому працювало до 200 робітників.
     У зв’язку з розвитком промисловості швидко зростало населення міста. За офіційними даними 1869 року з 16880 чоловік в промисловості було зайнято 3958 робітників¹⁴. Проте в культурному відношенні майже не було ніяких зрушень. Заснована в 1775 році василіянська гімназія вже в 1783 році була перетворена в німецьку «народну» школу, при якій до 1830 року діяла українська початкова школа. В 50—60 роках у місті працювало лише 3 початкові школи та одна гімназія, заснована в 1858 році. Протягом 1864—1867 рр. в так званій «нормальній школі» монахів-василіян навчався І. Франко. Школа містилась у будинку монастиря.
     З 1867 і до 1875 року І. Франко навчався в Дрогобицькій гімназії. Згадуючи про тодішнє місто, він писав: «В часи моїх гімназійних студій Дрогобич був містом дуже багатим на негативні прикмети... Не було майже нічого того, що характеризує хоч наполовину європейське місто. Не було навіть води, крім домашньої соленої, якої сторонні люди не могли пити. Більшість вулиць без тротуарів та без освітлення, а широко розкинені передмістя, особливо Задвірне, Завіжне та Війтівська гора, були собі прості села з солом’яними стріхами, огороджені плотами, з захованням зовсім сільського характеру¹⁵.
     У Дрогобицькій гімназії також навчалися видатні українські письменники Василь Стефаник і Лесь Мартович, а викладачем природознавства в ній був відомий український філолог, письменник і вчений природознавець Іван Верхратський.
     У 1870—1880 рр. економічне життя Дрогобича дещо пожвавилось. Поштовхом до розвитку було будівництво та введення в експлуатацію 31 грудня 1872 року залізничної колії, що з’єднала місто з Бориславом і Стриєм. Споруджуються завод для переробки озокериту, парафіну та нафти, паровий млин, 4 цегельні, 2 шкіряні та інші промислові підприємства.
     В пошуках заробітку обезземелене населення з навколишніх сіл почало осідати в Дрогобичі. У 1880 році тут проживало 17 600 чол.¹⁶. Крім того, близько 8 тис. безземельних селян приходило до міста на заробітки.
     У 80-х роках XIX століття Дрогобич почав перетворюватися в центр нафтовидобувної промисловості в Західній Україні. Сюди, як за золотом у Каліфорнію, прибувало багато ділків, серед яких було немало авантюристів, що мріяли лише про те, як би швидше збагатитись за рахунок визиску місцевого населення. З’явились перші іноземні капіталісти. Так, союзу виробників Гартенберг-Гольдгамер біля Дрогобича належало 18 шахт. Капіталіст Дінглер з Моравської Острави мав 8 шахт, Роберту Домсу з Прусії належало кілька фабрик по топленню земляного воску та нафтоперегінна фабрика¹⁷.
     Дрогобич набував рис типового капіталістичного міста. В центрі, обабіч брукованих вулиць, з’явилися розкішні котеджі, в яких жили фінансові, промислові та торговельні ділки.
     На околицях, в маленьких халупках з солом’яними стріхами, тулилися тисячі робітників та дрібних ремісників і кустарів.
     У 1896 році, згідно указу австрійського цісаря, в Дрогобичі створюється міське самоуправління. Проте адміністративно-політична влада в місті, як і раніше, зосереджувалася в руках повітового старости, який був підпорядкований галицькому намісництву і відстоював інтереси панівної верхівки. У місті почали виходити буржуазні газети: «Газета Наддністрянська» польською мовою та «Тугблат» (Ранкова газета) єврейською мовою. Перед першою світовою війною стала виходити газета «Прикарпатська» та нафтові бюлетені.
     З розвитком капіталістичних підприємств зростав пролетаріат. До міста прибувало все більше і більше селян, які шукали роботи. Умови праці на солеварних, цегельних, шкіряних, нафтопереробних та інших підприємствах були жахливими. Особливо важкою була праця при добуванні земляного воску. Щоб добути віск, копали вузькі ями розміром 1,5 X 2 метри, в яких робітники, з відрами та короткими джаганами-восківками в руках, повзали в темних поперечних штольнях. їх часто засипала земля, або так звана матка, тобто велика кількість воску, що раптово, ламаючи дошки, наповнювала ями. Спочатку добутий віск дівчата і діти очищали тупими ножами від глини, а потім перетоплювали в казанах. При перетопленні виділялося багато газів, які викликали сльозотечу і отруєння.
     Не кращими були умови праці робітників на нафтоочисних заводах, солеварнях та деревообробній промисловості. Взагалі за період від 1886 до 1900 рр. при добуванні воску сталось 213 смертних і 326 тяжких нещасних випадків, а при добуванні нафти відповідно 48 і 270¹⁸. За тяжку і небезпечну працю робітники одержували мізерну плату, яка була значно меншою, ніж в інших містах Австро-Угорщини. Вона становила 18—24 гульденів на місяць. Поширеною системою пограбування робітників були штрафи за спізнення, неповагу до начальства, за зіпсований  
інструмент тощо.
     Пролетаріат Дрогобича не мирився з своїм нестерпним становищем і підіймався на боротьбу проти гнобителів. Внаслідок стихійних виступів, що мали місце в 1868, 1871, 1873 роках, робітники знищували продовольчі магазини, затоплювали копальні, псували обладнання і машини на підприємствах. Разом з стихійними виступами виникали організовані страйки.
     Робітники механічних майстерень, а потім нафтоперегінних заводів організували «Робітничі братства». Такі братства виникли на підприємствах «Французького акціонерного товариства», фірми «Гартенберг» та інших. Метою братств була економічна взаємодопомога робітникам під час страйків¹⁹.
     У кінці XIX — на початку XX століття Дрогобич і його околиці стали центром великого нафтового басейну, який майже повністю був у руках французьких і німецьких капіталістів. Тут діяло «Галицько-Карпатське акціонерне нафтове товариство», Акціонерне товариство «Східниця», «Ганноверсько-Карпатське акціонерне товариство», «Галіція», «Євроойлакціонгезельшафт» («ДЕА»), «Преєер» та інші. Якщо у 80-х роках XIX століття дрогобицькі і бориславські підприємства давали тільки 5 проц. всієї нафти, що видобувалась в Галичині, то в 1904 році — 66 процентів.
     В кінці XIX століття в Дрогобичі, як і в інших містах Галичини, виникали нові підприємства, пожвавилась робота на солеварному заводі, у хімічній, шкіряній, харчовій та швейній промисловості. Але головну роль в господарському житті міста відігравали ремісничі та кустарні майстерні, які давали до 70 проц. всього промислового виробництва.
     Промислове пожвавлення на нафтодобувних і солеварних промислах, у хімічній, шкіряній, харчовій та швейній промисловості було тимчасовим явищем. Уже наприкінці літа 1900 року всю Галичину, в тому числі і Дрогобич, охопила економічна криза. Діючих підприємств зменшилось до третини. На трьох нафтопереробних заводах і деревообробних підприємствах адміністрація звільнила більшу частину робітників. Скоротили виробництво два цегельні заводи. Близько тисячі робітників залишилось без роботи. Економічна криза тривала майже п’ять років.

1   О.О.Ратич. Древньоруські археологічні пам’ятки на території західних областей УРСР,1957, стор. 17.
2   Я.Д.Ісаєвич. З історії Дрогобича XVI—XVIII ст., Наукові записки Інституту суспільних наук, 1961, стор. 8.
3   3 історії західноукраїнських земель, кн. 6—7, 1962, стор. 3.
4   Я.Ісаєвич. З історії Дрогобича XVI—XVIII ст., стор. 4—15.
5   Я.Д.Исаевич. Город Дрогобич в XVI—XVIII вв., Автореферат, Львов, 1960, стор. 10.
6   ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 13, оп. 1, спр. 295, арк. 99—102, 423—431.
7   Жерела до історії України—Руси, т. 4. Львів, 1898, стор. 221.
8   3 історії західноукраїнських земель, вип. 4,1960, стор. 38.
9   «Український історичний журнал», 1960, № 4, стор. 79—86.
10 Я.Д.Ісаєвич. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI—XVII1 ст.,1966, стор. 83.
11 Журн. «Народна творчість і етнографія», 1963, № 4, стор. 94.
12 Львівська державна наукова бібліотека, відділ рукописів, ф. Козловського, спр. 76, арк. 1.
13 Dodatek tygodniowy do Gazety Lwowskiej, 1831, N 50, 56; Dziennik urzędowy, 1849, N 42.
14 J.Karpiniec. Ilość osad miejskich byłej Galicji, Rocznik dziejów społecznych i gospodarczych, t. II, 1932—33, стор. 30.
15 І.Франко, Твори в 20 томах, т. 4,1952, стор. 200.
16 Słownik geograficzny, t. V, стор. 151.
17 Я.Хонігсман. Проникнення іноземного капіталу в нафтову промисловість Західної України,1958, стор. 15.
18 Statistisches Jahrbuch des Ackerbauministeriums, Wien, 1902, стор. 7.
19 Я.Хонігсман. Проникнення іноземного капіталу в нафтову промисловість Західної України,1958, стор. 69—70.

Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • Жовква • Золочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · Львів • Миколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • Червоноград • Яворів ( Івано-Франкове , Немирів )