Бориня

     Бориня — селище міського типу у Карпатах, на Бойківщині, Турківського району Львівської області України, лежить за 14 км на південь від райцентру і за 6 км від залізничної станції Яблунька Нижня, в східній частині Карпатських Бескидів.
     Неподалік протікає ріка Стрий (система Дністра). З Боринею межують села Риків, Нижнє Висоцьке, Нижній Турів, Ільник.
     Поблизу села пролягає шосейний шлях Львів—Ужгород, що перетинає Карпати на Ужоцькому перевалі. Дорога прокладена на початку XIX століття, до того часу давній шлях проходив з Борині на південь понад рікою Стриєм і перетинав вододільний хребет Карпат на перевалі Руський путь. Про те, що цей шлях був здавна важливою торговою артерією, свідчить знахідка в Борині у 70-х роках XIX століття скарбу римських монет — 100 динарів — з кінця II століття від Траяна до Коммода1. З етнографічного погляду Бориня — одна з найтиповіших місцевостей Центральної Бойківщини.
     Першу згадку про неї зустрічаємо в архівних документах за 1552 рік, коли за королівським привілеєм війтом села став дрібний шляхтич Височанський2. Роком 1563 датований привілей Сігізмунда Августа на попівство в с. Борині Височанського деканату, даний попові Василеві3.
     Село належало до т. зв. Ільницької країни, яка входила до складу Самбірської економії — тобто належало до королівських маєтків. Бориняни здавна займалися землеробством і випасом худоби, сиділи на т. зв. «волоському праві» — сплачували грошові чинші і віддавали натуральні данини. За даними люстрації королівщини у 1565 році в Борині на той час було 65 господарств (кметів) і 4 «підсадки», які мали 19 1/4 ланів землі (лан — 25 га)4. Така значна кількість освоєної землі уже в середині XVII століття в гірських умовах і число господарств дає підставу вважати, що село виникло раніше.
     У 1648 році в Борині числиться вже 30 ланів землі5. На той час тут був укріплений шляхетський двір. У червні 1648 року на цей двір вчинили напад озброєні групи селян з навколишніх сіл. Челядь і шляхту, що чинили опір, побито, двір розгромлено. Докладний опис цієї події знаходимо в скарзі шляхтича Височанського від 6 серпня 1649 року до сяноцького гродського суду6.
     Боротьба селян-кріпаків проти феодального гніту тривала і в другій половині XVII століття. Виступи в Борині проти панів-державців, які орендували село, проти військових постоїв переходили навіть у збройні сутички. Вони стають об’єктом обговорення шляхти Руського воєводства на Вишенському сеймику в липні 1696 року7. Сеймик визнав, що селяни в Борині так активізувалися, що для місцевої шляхти тут небезпечно жити. Для «утихомирення» і ліквідації повстанців сейм наказав послати каральні загони смоляків8.
     У 1698 році селяни Борині звернулися до Львівського гродського суду зі скаргою на комісію, яка в суперечці пана з громадою, навіть не вислухавши останньої, вирішила справу на користь феодала9.
     Різні утиски, важкі феодальні повинності, всякі зловживання панів-державців і особливо необмежене свавілля військових постоїв, що часто бували в цих місцевостях (у 1658 році, наприклад, село і двір були пограбовані польськими драгунами, у зв’язку з чим була навіть подана відповідна скарга10), далися взнаки селянам. Цією обставиною, а може й якимись епідеміями чи іншими злигоднями можна пояснити те, що кількість населення Борині не збільшувалась, а навпаки, зменшувалась. У збережених записах люстрації 1692 року констатується, що в селі є заселених лише 30 хат, інші пусті. Тут зазначено також, що село розміщене над потоком, має два млинки і корчму11.
     У 1711 році село було майже цілковито спустошене пожежею і епідемією12.
     Після того, як Галичину захопила цісарська Австрія, Бориня разом з іншими 24 селами Ільницької і Либохорської країн Самбірської королівської економії була в кінці XVIII століття приєднана до цісарських столових маєтків. Управління цього ключа (фервальтерія) розміщалося в Борині13. На той час припадає також заснування тут невеличкої німецької колонії. Кращі землі, що були відібрані від селян, одержали колоністи, їх звільнено від податків, надано їм всякі інші пільги14. За горішньою частиною села ще й досі зберігається назва «Колонія», хоч німецьких сімей тут уже майже немає.
     Напередодні скасування панщини в Борині 123 селянські господарства мали 1837,5 моргів землі (з них 22 господарства мали по 21—34 морги, 76— по 10—19 моргів, 25— по 3—9 моргів), 30 безземельних халупників (таких, що мали хату, але не мали землі) і 70 комірників (тих, що не мали ні хати, ні землі). Крім усяких землеробських робіт (тяглових і піших), у панщизняні повинності селян входили і роботи в лісі (вирубування, вивіз, обробка деревини, очищення зрубів, засадження лісу тощо). Сума викупу боринських селян від панщини була встановлена 25 177 золотих ринських15. Це, як і скрізь, була «голодна воля», бо майже всі ліси і кращі землі залишились у руках держави, чи вірніше, панів-державців.
     У 1868 році Бориню й інші села держава продала акційній спілці барона Лібіга16. В другій половині XIX століття населення Борині зростає. За даними перепису 1869 року, тут було 199 дворів і 1223 чол. населення17, у 1900 році числиться вже 290 дворів і 1754 чол. З усіх 3643 га землі (в т. ч. 1517 га орної, 276 га лук, 314 га пасовищ, 1462 га лісу і 74 га всяких неужитків) баронові Лібігу належало близько половини — 1595 га, майже весь ліс — 1352 га, 141 га орної землі, 88 га лук і пасовищ і 14 га інших угідь18.
     Як і в давнину, бориняни займалися здебільшого випасом овець і волів, сіяли на своїх маловрожайних нивках овес, шукали принагідних заробітків у лісі і дворі. Більшість селян терпіла майже хронічний голод, переносила страшні переднівки. Коли кінчалася остання картопля, виміталася із засіка остання жменя вівса, а до нового врожаю залишалося ще кілька місяців, тоді доводилося йти до куркулів і лихварів, брати позики за високі проценти або на кабальних умовах відробляти їх. Закабалення гірського населення лихварями набрало особливо загрозливого розмаху. Наприкінці XIX — на початку XX століття в руках лихварів опинилися і випаси худоби, і торгівля вівцями та волами, і фактичний контроль над дрібним кустарним промислом.
     У Борині, як і в інших навколишніх гірських селах, панували злидні. Люди жили в курних хатах, носили здебільшого одяг і взуття власного виробу. Чоловічий і жіночий одяг шили з домотканого льняного і конопляного полотна, з грубого саморобного сукна виготовлялися свити, а з овечих шкірок заможні селяни могли пошити кожушки. Взуттям служили виплетені з соломи «солом’яники», а також видовбані з дерева «баганчі» («дерев’яники») — в них ходили і дорослі і діти. Постоли із шкіри — «ходаки» — були святковим взуттям і то не для кожного, чоботи і черевики могли придбати лише багатші господарі.
     Як польські, так і австрійські правителі зовсім не дбали про економічне і культурне піднесення гірського населення. «Світом, забитим дошками», називали колись цю частину краю. Тут доходили до свого зеніту безправ’я і свавілля влади, суцільна неписьменність була сприятливим грунтом для процвітання найрізноманітніших форм визиску. Особливо привільно почували себе тут усякі лихварі, спекулянти, крамарі і перекупники. Користуючись потуранням, а то й прямою підтримкою влади, вони нерідко прибирали до своїх рук цілі села, ставали в них справжніми господарями і володарями.
     Корчма і церква були вірними помічниками дідичів і влади у визискуванні і одурманюванні селян. Ці інституції віддавна існували в Борині. Уже в документах XVII століття значиться, що тут було аж дві корчми. Зате про школу в Борині влада потурбувалася лише наприкінці XIX століття. У 1884 році заснована однокласна школа, але й цю дату годі твердо вважати за початок шкільництва в Борині. Слід не забувати, що організація шкіл в гірських місцевостях була з різних причин (а найчастіше при прямому потуранні властей) звичайною фікцією. Типову картину організації шкільництва в горах реалістично відобразив І. Франко у п’єсі «Учитель», дія якої відбувається саме в одному із сіл поблизу Борині. Ситуація, в якій діє герой твору, це реальний життєвий матеріал, він підтверджується численними свідченнями преси кінця XIX і початку XX століття, а також офіціальними статистичними даними.
     Перед першою світовою війною однокласну школу перетворено на двокласну; вона розміщалася в темному тісному приміщенні, що не відповідало найелементарнішим вимогам шкільної гігієни.
     Під час першої світової, війни чоловіки віком від 21 до 45 років, а згодом — від 19 до 50 років були мобілізовані в австрійську армію. Перебування в Борині російських солдат у 1914—1915 рр. переконало населення в безпідставності фантастичних вигадок австрійської пропаганди про жорстокість і звірства росіян. Під час відступу російської армії з Карпат село опинилося в зоні боїв, на його території розривалися снаряди, горіли будинки, були і людські жертви.
     За часів польської буржуазно-поміщицької влади триває процес зубожіння населення, зростає у Борині число малоземельних і безземельних сімей. За даними перепису, в 1931 році тут числилося 389 дворів — 2276 чоловік населення19. Але з усіх 3643 га землі 1744 га належало фільваркові, 84 га—церковві, 71 га — громаді і лише 1744 га належало селянам20. І знову ж з того лише менша частина орної землі — переважна більшість її опинилася в руках куркулів, колоністів і спекулянтів21.
     Позбавлена землі боринська біднота намагається поправити своє економічне становище дрібним домашнім ремеслом. На початку 1939 року в Борині зареєстровано 150 кустарних ткацьких майстерень, які виготовляли льняні і вовняні тканини для власного вжитку і на продаж22. Шукаючи заробітків, селяни покидали рідні домівки і мандрували в чужі далекі країни. Лише в 1938 році з Борині завербувалося 38 селян на роботу до Латвії23.
     У 1936 році барон Лібіг продав фільварок у Борині фірмі Годуля, яка в цій околиці мала тисячі гектарів лісу, орної землі і кілька тартактів. Напівдармовими селянськими руками, що жадібно шукали заробітків, нещадно знищувалося зеленекарпатське багатство і наповнювалися золотом бездонні сейфи капіталістів. Нужда, злидні і безпросвітність панують у більшості селянських хат. А санаційні правителі турбуються лише про регулярне здирання численних податків та про безумовну лояльність населення.
     Як і раніше, культура землеробства залишалася на дуже низькому рівні. Буржуазно-поміщицька влада зовсім не дбала про ремонт вкрай занедбаних шляхів, укріплення берегів рік і річок, які щорічно під час весняних повеней завдавали селянам величезної шкоди. Майже без змін залишається становище населення щодо освіти і культури. Для влади вигідною є темнота і затурканість селян: турківський повітовий староста у своїх звітах для воєводства навіть у 30-х роках цинічно підкреслював, що безграмотність і нужда є основною передумовою покірності і політичної лояльності населення.


1  М.Ю.Брайчевський. Римська монета на території УРСР, Київ. 1959, стор.128.
2  W.Polnarwicz. U zrodel Sanu, Stryja і Dniestru, Turka, 1929, стор.99.
3  ЦДІА УРСР у м.Львові, ф.129, оп.1, спр.36.
4  Джерела до історії України—Русі, т.1, Львів, 1895, стор.239—240.
5  Akta grodzkie і ziemskie, t.XXI, стор.23.
8  ЦДІА УРСР у м.Львові, ф.15, оп.1, спр.161, стор.44—52.
7  С.Томашівський. Народні рухи в Галицькій Русі 1648р. ЗНТШ, т.23—24, 1898,стор.8—9; В.Грабовецький. Рух карпатських опришків напередодні і в роки визвольної війни 1648—1654рр.— 3 історії західноукраїнських земель, т.1, 1957, стор.32.
8  В.В.Грабовецький. Селянський рух на Прикарпатті (XVII—XVIII ct.),1962, стор.139.
9  ЦДІА у Львові, ф.9, оп.1, спр.411, стор.109—111.
10 Akta grodzkie і ziemskie, t.XXI, стор.122.
11 ЦДІА УРСР у м.Львові, ф.14, оп.1, спр.258, стор.4, 14.
12 Akta grodzkie і ziemskie, t. XXII, стор. 484—485.
13 К.Czemerynski, O dobrach koronnych, стор.182; ЦДІА УРСР у м.Львові, ф.146,оп.86, спр.1186, стор.11—12.
14 W.Pulnarowicz. U zrodel Sanu, Stryja і Dniestru, стор.99.
15 ЦДІА УРСР, у м.Львові, ф.168, спр.2607.
16 W.Pulnarowicz. U zrodel Sanu, Stryja i Dniestru, стор.99.
17 Orts—Repertorium..., Wien, 1874, стор.236,237.
18 Gemeindelexikon von Galizien, 1907, стор.722.
19 Skorowidz gmin Rzeczypospolitej Polskiej, Warschawa, 1933, стор.53.
20 Ogolne zestawienie gruntow wojewodztwa Lwowskiego.
21 Статистичні дані про загальну площу орної землі, лук, пасовищ, лісів громади Бориня на 1929р. Філіал Львівського облархіву у м.Самборі, ф.36, оп.1. спр.395.
22 Львівський обласний державний архів, ф.35, оп.5, спр.269, арк.65.
23 Філіал Львівського облдержархіву в м.Самборі, ф.36, оп.1, спр.467, арк.1.


Населені пункти Львівської області : Белз • Бібрка • Борислав • Броди ( Пониква , Ясенів ) • Буськ ( Красне , Олесько ) • Великі Мости • Винники • Глиняни • Городок ( Комарно ) • Добромиль • Дрогобич ( Нагуєвичі , Меденичі , Стебник ) • Дубляни • Жидачів ( Бортники , Ходорів ) • ЖовкваЗолочів ( Глиняни ) • Кам'янка-Бузька ( Батятичі ) • Комарно · ЛьвівМиколаїв ( Велика Горожанна ) • Мостиська ( Судова Вишня ) • Моршин • Новий Калинів • Новий Розділ • Новояворівськ • Перемишляни ( Бібрка , Свірж ) • Пустомити ( Звенигород , Щирець ) • Рава-Руська • Радехів • Рудки • Самбір ( Чайковичі ) • Сколе ( Славське ) • Сокаль ( Белз ) • Соснівка • Старий Самбір ( Добромиль , Нижанковичі ) • Стебник • Стрий ( Дашава ) • Судова Вишня • Трускавець • Турка ( Бориня ) • Угнів • Хирів • Ходорів • ЧервоноградЯворів ( Івано-Франкове , Немирів )