Умань

     Місто обласного значення, адміністративний центр Уманського району Черкаської області. Розташована на річці Уманці (басейн Південного Бугу) та автомагістралі Київ — Одеса, за 188 км на південний захід від обласного центру.
     На території сучасного міста та його околиць виявлено залишки поселень трипільської культури, доби пізньої бронзи, слов'янських — черняхівської культури, VII—VIII ст. та періоду Київської Русі. Поблизу Умані є кургани скіфського часу¹. Загалом тут досліджено понад 50 різноманітних археологічних пам'яток. Вони стверджують не тільки давне заселення уманської землі, але й стабільність основних видів занять населення, одним з яких було хліборобство.
     Уманщина протягом віків зазнавала нападів різних кочових народів, особливо монголо-татарів, перетворювалася у згарища та руїни. В другій половині XIV ст. вона була загарбана Литвою, а з 1569 року — опинилася під владою Речі Посполитої.
     Українські землі, що межували з Диким полем і не були власністю феодалів, польська шляхта вважала за пустині. 1609 року спеціальна комісія сейму Речі Посполитої, оглянувши «пустиню» Умань, описала її природні межі, зазначила існування тут населених пунктів, але жодного з них не назвала. Згідно з сеймовим актом ці землі, згодом названі Уманщиною, були подаровані польським урядом у вотчинне володіння брацлавському старості В.О. Калиновському. В судовому документі 1616 року згадується Умань. Назва поселення, очевидно, походить від назви річки Уманки, яку вбачають у згадуваній Супрасльським літописом 1497 року річці Умі. Можливо, що назва її пішла від втікачів з Полісся, де є невелика Уманка (притока Мостви). Магнат В.О. Калиновський прагнув назвати місто Калинградом, але ця назва не прижилася².
     1629 року в Умані налічувалося 1067 димів. У наступні роки залюдненість міста й усієї Уманщини помітно збільшилася за рахунок селян і ремісників, що тікали з західної та північно-західної України. Близько середини XVII ст. місто налічувало 9600 чоловік оподаткованого населення³.
     Умань, як і інші середньовічні міста, в XVII ст. була ремісничим і торговельним осередком. У передмістях жило хліборобське населення. Магнати здавали села й міста в оренду. 1638 року Умань опинилася в лабетах орендаря-купця з Гданська⁴, який дбав лише про те, щоб дістати з міста якнайбільше користі для себе, а тому діяв, як справжній хижак. Міщани, становище яких було особливо тяжким, вели боротьбу проти своїх гнобителів, що з роками посилювалася.
     Після розгрому селянсько-козацьким військом на чолі з Б. Хмельницьким у травні 1648 року шляхетського війська під Жовтими Водами і Корсунем на боротьбу піднялося й населення Уманщини. У червні повстанці під керівництвом І. Ганжі штурмом взяли Умань. Місто стало адміністративним центром Уманського полку, що займав територію на захід від Гірського Тікичу до Південного Бугу. В 1649 році полк складався з 14 сотень і налічував 2949 козаків⁵. Першими полковниками були сподвижники Б. Хмельницького І. Ганжа та Й. Глух. Уманські козаки вписали не одну славну сторінку в історію героїчної визвольної війни. Коронний гетьман М. Потоцький намагався всіма силами знищити Умань, сподіваючись цим приборкати населення значної частини Правобережжя. Проте шляхетські війська, хоч і захоплювали в 1654 році невеликі сусідні фортеці (Синицю, Ягубець, Христинівку, Мошурів тощо), Умані жодного разу здобути не змогли. Збудована козаками уманська фортеця в 50—70-х роках XVII ст. була однією з наймогутніших на Україні.
     Рішення Переяславської ради про возз'єднання України з Росією жителі Умані зустріли з великою радістю. Про це розповідав у посольському приказі в Москві грек М. Константинов, який проїжджав через Україну в січні—лютому 1654 року. Населення Умані прийняло присягу на вірність Росії⁶.
     Через рік козацька залога уманської фортеці, яку вінницький полковник І. Богун перетворив у неприступну, витримала наступ головних сил польсько-шляхетських військ. Разом з російськими військами під командуванням воєводи B. Б. Шереметева Б. Хмельницький рушив з українськими військами з-під Білої Церкви на допомогу обложеній Умані. Шляхта змушена була зняти облогу міста й попрямувати назустріч українсько-російським полкам. Шляхетське військо, зазнавши поразки під Охматовим (пізніше місце цього бою названо Дрижиполем), відступило на захід⁷.
     Визвольна війна вимагала від усього населення напруження сил і великих матеріальних видатків. Але й за цих умов Умань розвивалася, що засвідчували турецький мандрівник Е. Челебіта та П. Алеппський з Сірії. В 60-х роках XVII ст. місто мало добре укріплену фортецю, добротні будинки, кілька церков. Місцеві й заїжджі купці, вірмени, греки, татари та інші вели жваву торгівлю. Привозили сюди товари і купці з Росії. В Умані було багато ремісників-кравців, шапкарів, кушнірів, шевців, ковалів, зброярів⁸.
     Однак польсько-шляхетські війська й татари продовжували напади на Уманщину. На допомогу їй сюди не раз приходили козацькі і російські війська. В квітні 1664 року кошовий отаман Запорізької Січі І. Д. Сірко відрядив до Умані загін запорожців на чолі з наказним отаманом С. Туровцем. Разом з січовиками уманські міщани витримали облогу польського ставленика гетьмана П. Тетері. Героїчно оборонялись уманські козаки й міщани і 1665 року під командою полковника І. Сербина. Коли ж він поліг у бою, 11 червня містом підступно оволодів полковник
C. Опара. Уклавши угоду з татарами, він проголосив себе гетьманом Правобережної України⁹. Але через місяць з допомогою турків гетьманство на Правобережній Україні захопив П. Дорошенко.
     За Андрусівським перемир'ям 1667 року Умань залишилася під владою шляхетської Польщі. Проте населення міста продовжувало боротьбу проти польсько-шляхетських загарбників, відмовилося коритися П. Дорошенкові. 1670 року Умань захопив ставленик шляхетської Польщі гетьман Правобережної України М. Ханенко. На початку 70-х років під час навали військ султанської Туреччини на Правобережну Україну значна частина міського населення переселилася на Лівобережжя під захист Росії. Уманщина зазнала великих руйнувань.
     1686 року Умань лежала в руїнах, була безлюдною, тут кочувала татарська орда¹⁰. Проте багата земля не могла довго пустувати. В 90-х роках, визволена повстанськими загонами на чолі з С. П. Палієм, Умань стала сотенним містечком Брацлавського полку.
     Уманщина знову заселялася. Поверталися з-за Дніпра до рідних осель колишні її жителі. Продовжували тікати сюди кріпаки з підвладних Польщі українських земель.
     В 1726 році Умань належала польським магнатам Потоцьким. Власник Уманщини з 1732 року Ф. С. Потоцький володів 400 тис. кріпаків, 70 містами й містечками та кількома сотнями сіл. З усіх його маєтків найбільше прибутків надходило з Уманщини, села якої й саму Умань магнат здавав в оренду.
     Соціально-економічний гніт гальмував розвиток Умані. Населення міста у 1768 році не перевищувало 2200 чоловік. З них міщан і селян (українців), які жили в передмісті, налічувалося 1128 чоловік (188 господарств). Населення передмістя відробляло панщину у фільварку¹¹.
     В Умані щороку відбувалося 12 ярмарків. Один з них — червневий — тривав два тижні¹². Ярмарки збирали багато українських, російських та іноземних купців, які привозили сюди різні товари. Із Запорізької Січі доставляли коней, рибу, сіль, вовну, хутра тощо.
     Польське панство не тільки економічно пригнічувало український народ. Магнати намагалися покатоличити й ополячити населення Умані. З цією метою в 1765 році Потоцький заснував у місті уніатський монастир; наступного року відкрив католицьку базиліанську школу. Для українського населення шкіл не було. Губернатор Умані Младанович намагався витруїти з пам'яті народу його героїчне минуле і навіть заборонив співати українські історичні пісні. Уманський губернатор 1738 року підступно обеззброїв 102 запорожців, які заїхали в місто, і повісив їх; 1740 року тут було страчено ще трьох запорожців, які привезли на продаж рибу; 1749 року — закатовано вісім запорожців¹³.
     Українське населення боролося проти феодального гніту й сваволі, що дедалі все більше посилювалися. Гуртуючись в загони, месники-гайдамаки нападали на панські маєтки, зокрема 1737 року напали на Умань; 1749-го — проникли в замок і вбили трьох ксьондзів, а наступного року спалили місто, розправившись із шляхтою. Лише в 1755—1757 рр. народні месники завдали Потоцькому на Уманщині збитків на 120,8 тис. злотих¹⁴.
     Для охорони маєтків від нападу гайдамаків 1761 року в Умані відбудовано фортецю, де перебував полк надвірних козаків.
     Нестерпний економічний і національно-релігійний гніт викликав визвольне антифеодальне повстання. Найбільшого піднесення селянський рух на Україні досяг 1768 року. Його очолив запорізький козак М. Залізняк. Зібравши в Холодному Яру під Мотронинським монастирем, поблизу Чигирина, гайдамацький загін, що складався з кількох сот чоловік, він у травні очолив збройну боротьбу проти польської шляхти. Оволодівши рядом міст, М. Залізняк рушив на Умань — опору польських магнатів і католицького духівництва. Коли повстанці 9 червня підійшли до Умані, до них разом з селянами приєдналося понад 400 уманських надвірних козаків на чолі з сотником І. Гонтою. 10 червня об'єднаними силами вони здобули фортецю¹⁵, в якій ховалися від народного гніву економи, посесори, уніатські ченці, орендарі.
     Здобувши Умань, повстанці посилено готувалися до повного визволення українських земель і возз'єднання їх з Лівобережною Україною. Посланці М. Залізняка й І. Гонти з-під Умані розійшлися по Правобережній Україні і писаними відозвами та живим словом піднімали народ на боротьбу. Вони також звернулися з окремим універсалом до селян-поляків, закликаючи їх знищувати своїх панів. Гайдамаки захоплювали та спалювали поміщицькі маєтки і замки, розподіляли між собою панське майно.
     Величезний розмах, якого набуло селянське повстання, налякав не тільки шляхетську Польщу, а й правлячі кола царської Росії.
     По-зрадницькому, підступно загін царського полковника Гур'єва захопив М. Залізняка, І. Гонту та інших повстанців. Переданий до рук польсько-шляхетської влади, І. Гонта 14 липня 1768 року зазнав у Сербах (на Дністрі) найлютішої кари, яка тривала кілька днів. Але він мужньо терпів ті муки навіть тоді, коли нерви катів не витримували. Після найжорстокіших тортур йому відрубали голову, череп якої довго висів прибитий до брами в Могильові. Страшним мукам піддала шляхта інших борців за волю. За вироком польсько-шляхетських судів повстанців після мук і знущань карали на смерть, четвертували, саджали на палі, вішали, відрубували руки, ноги. Особливо люту розправу над повстанцями влаштували в Кодні під Житомиром. Ще й тепер існує прислів'я: «Бодай тебе Кодня не минула». Російських підданих — учасників повстання покарано батогами, затавровано й вислано до Сибіру. Такий вирок був і М. Залізнякові. По дорозі на заслання в слободі Котельві на Полтавщині М Залізняк утік, але незабаром його знову спіймали. В 1769 році, за свідченням російського поета Г. Р. Державіна, він сидів під арештом у Москві¹⁶, звідки, очевидно, і був відправлений до Нерчинська. Та про дальшу його долю немає певних даних. Є припущення, що М. Залізняк утік з каторги і брав участь у селянській війні під проводом О. І. Пугачова.
     Героїчна боротьба українського народу та його ватажків, зокрема здобуття Умані, яскраво оспівані Т. Г. Шевченком у поемі «Гайдамаки».
     Після придушення народно-визвольного повстання Умань залишилася центром маєтків Потоцького. Уманська комерційна компанія в 1772 році відновила торговельні зв'язки, зокрема із Запорізькою Січчю¹⁷. Уніатські ченці й ксьондзи знову кривавими насильствами насаджували унію.
     Після возз'єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Росії Умань була повітовим центром Вознесенського намісництва, а в 1797 році — стала центром Уманського повіту Київської губернії.
     Умань, як і раніше, залишалася власністю Потоцьких. Початок XIX ст. ознаменувався для Умані побудовою 1802 року в маєтку С.Щ. Потоцького дендрологічного парку, названого «Софіївкою» на честь його дружини Софії. У створенні парку чудово розкрився творчий геній талановитих місцевих кріпаків¹⁸. Парк став прикрасою міста і слава про нього розійшлася далеко за межами країни.
     Перебування повітового центру в приватній власності створювало певні труднощі для державної адміністрації. С. Потоцька протягом півтора десятка років провадила переговори про продаж Умані державі. Але в 1832 році царський уряд конфіскував Умань і всі інші маєтки О. Потоцького за участь у польському визвольному повстанні 1830—1831 рр. Чотири роки містом відала Київська казенна палата, а з 1836 року — військове міністерство. В 1838—1857 рр. Умань стала центром військових поселень Київської й Подільської губерній¹⁹. Населення міста зростало за рахунок кавалерійських частин і військової адміністрації. Забудовувалися нові передмістя — Солдатська слобідка, Міщанка; на околицю міста було переселено жителів сусіднього населеного пункту Полянецького, які після 1864 року повернулися до свого села. В 1854 році преса писала, що «Умань — це Київ у мініатюрі». Якщо 1827 року тут жило 5528 чоловік (без населення передмість, яке займалося сільським господарством), то в 1855 році — вже 7714. В Умані було 1806 житлових будинків, з них мурованих — 21. Перша бруківка в місті з'явилася 1853 року на вулиці Садовій, що з'єднала його з парком «Софіївка». З промислових підприємств у 1860 році діяли невеличкі кустарного типу шкіряний, 2 свічкових, медоварний, миловарний і цегельний заводи, 3 тютюнових фабрики²⁰.
     Після ліквідації 1858 року військових поселень Умань через два роки перейшла у відання Київського цивільного губернатора²¹.
     В першій половині XIX ст. Умань мала кілька медичних закладів: військовий госпіталь, 2 аптеки (одна з них існувала з початку XIX ст.). В місті працювало п'ять лікарів. 1846 року біля входу до «Софіївки» збудовано водолікарню. В місті часто лютувала епідемія холери (1830—1831, 1847, 1848, 1853 рр.)²².
     За час існування військового поселення в Умані не відкрито жодного навчального закладу. В 1831 році разом з уніатським монастирем ліквідовано й утримуване ним училище, в якому польською мовою навчалися тільки діти шляхти. В 40-х роках припинилося також навчання в двох пансіонах для шляхетних дівчат, що проіснували понад двадцять років. Діяли духовне училище, засноване 1818 року, початкова школа для дітей духівництва. Лише 1859 року на Івангородському передмісті в приміщенні волосної управи відкрито початкову школу, де навчалося 20 хлопчиків²³. Того ж року з Одеси було переведено Головне училище садівництва; його навчально-виробничою базою стала «Софіївка». З 1868 року училище почало готувати агрономів і садоводів. Серед учнів цього закладу дітей робітників і селян майже не було.
     1805 року на військовій службі в Умані перебував видатний український письменник І. П. Котляревський. Зупинявся в місті великий російський поет О. С. Пушкін, проїжджаючи в 20-х роках з Кам'янки до Тульчина. В Умані, очевидно, в дитячі роки бував Т. Г. Шевченко²⁴. Великого українського поета-революціонера можна вважати першим співцем героїчної історії цього міста.
     Після реформи 1861 року зростала роль Умані як одного з великих торговельних центрів губернії щодо збуту продукції поміщицьких і селянських господарств повіту. Коли в кінці 1890 року залізниця сполучила місто з Києвом, а в наступному році по другій новозбудованій колії — з Одесою, ринкові операції уманських купців значно розширилися. Розвивалися ремесла й кустарні промисли. 1870 року тут жив 831 ремісник; було 19 невеликих фабрик і заводів: костопальний, 2 свічкових, 4 тютюнових, шкіряний, пивоварний, 2 екіпажних, 3 цегельні та водяний млин. На цих підприємствах працювало понад 170 робітників. У місті діяли 2 друкарні, літографія і 2 фотографії²⁵.
     В наступні роки створювалися нові підприємства — чавуноливарний, 2 миловарні і пивоварний заводи, паровий і водяний млини. Найбільшими з них були чавуноливарний завод (88 робітників), гільзова фабрика (50 робітників), тютюнова фабрика (30 робітників), паровий млин (18 робітників). В усіх цих, переважно напівкустарних, підприємствах працювало близько 600 робітників. У лютому 1902 року почав діяти водогін. 1914 року стала до ладу електростанція. Зросла кількість кравецьких, капелюшних, палітурних та інших кустарних майстерень, що обслуговували побутові потреби населення. Невпинно зростала кількість населення Умані. В 1860 році його налічувалося 10 114, у 1900-му — 29 895, а в 1914 році було вже понад. 50 тис. чоловік. Чисельність робітників у промислових підприємствах Умані до 1914 року проти 1900-го майже подвоїлася. Крім того, багато трудящих працювало підмайстрами, вантажниками, візниками, прикажчиками в крамницях тощо. Широко використовувалася жіноча праця. На гільзовій і тютюновій фабриках працювали лише жінки; вони трудилися по 12—18 годин на добу у темних, вогких, здебільшого підвальних приміщеннях, без додержання мінімальних санітарних вимог. Дівчата-підлітки тут одержували всього по 2—4 крб. на місяць²⁶.
     Жорстока експлуатація та вигідні торговельні операції дали змогу уманській буржуазії нагромадити значні капітали. Яскравим свідченням цього було існування у 1900 році відділень двох банків (петербурзького торговельно-промислового й київського приватно-комерційного), а в 1914 році функціонували відділення семи банків та сім позичково-ощадних товариств і кас.  
     Тяжко жилося трудящим Умані. Незадовільне медичне обслуговування населення призводило до високої смертності. Земська лікарня мала всього 3 лікарі і 60 ліжок, обслуговувала жителів Умані та всіх сіл повіту. 1914 року в місті було 45 приватних лікарів, які подавали медичну допомогу за високу плату²⁷.
     За переписом 1897 року серед населення Умані неписьменні становили 63,1 проц. Крім церковнопарафіяльної школи, яка існувала з 1859 року, було відкрито ще три таких самих заклади та чотири приватні єврейські початкові школи. З 1869 року почало працювати міське двокласне училище для хлопчиків і дівчаток, з якого наприкінці XIX ст. виділилося окреме жіноче. 1908 року відкрито міське чотирикласне училище. 1913 року міські училища реорганізовано у вищі початкові школи. В 1883 році для привілейованих верств населення відкрито прогімназію; через 13 років вона стала гімназією²⁸. З часом кількість середніх навчальних закладів у місті зросла. В 1914 році тут уже було 3 гімназії, 5 середніх училищ (два комерційні, землеробства і садівництва, будівельно-технічне й духовне). В них навчалося близько 2300 дітей привілейованих верств населення. Близько 700 дітей робітників і селян, які жили в передмісті, здобували знання у 8 початкових школах. 1914 року освіту в 3 вищих початкових школах одержували лише 474 учні. На дворічних педагогічних курсах, що готували вчителів для сільських початкових шкіл, навчалося 35 юнаків²⁹.
     1896 року в Умані збудовано дерев'яне приміщення театру-цирку. Тут виступали колективи корифеїв українського театру — М. Л. Кропивницького, П. К. Саксаганського (1897, 1898 і 1907 рр.), М. К. Садовського (1914 р.), а 1908 року — молода ще тоді, народна артистка В. М. Пашенна³⁰.
     Жодного робітничого клубу в Умані не було. Зате існували 4 клуби, які обслуговували міську буржуазію. Єдину громадську бібліотеку, засновану 1897 року,, за наявність у ній творів Т. Г. Шевченка та І. Я. Франка, в травні 1914 року місцеві власті закрили. В місті діяли 7 церков, 19 синагог і молитовних будинків, костьол, кірха тощо.
     Дореволюційна Умань привертала увагу визначних людей. Мандруючи по Росії, влітку 1891 року місто відвідав О. М. Горький³¹. 1898 року бувала тут у своїх родичів і Леся Українка.

1   Материалы и исследования по археологии СССР, № 116. М., 1964, стор. 268; Археологія, т. 20, 1966, стор. 222.
2   ЦДІА УРСР у Києві, ф. 49, on. 1, сир. 1956, арк. 5; Новгородская и Киевская сокращенные летописи. Супрасльская летопись, 1836, стор. 144.
3   Архив Юго-Западной России, ч. 7, т. 2, стор. 406; О.С.Компап. Міста України в другій половині XVII ст., стор. 77.
4   Воссоединение Украины с Россией, т. 1, стор. 230—233.
5   Реестра всего войска Запорожского после Зборовского договора с королем Яном Казимиром, составленные 1649 г. стор. 131—155.
6   Воссоединение Украины с Россией, т. 3, cтоp.1551; Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, т. 10, стор. 295.
7   А.Крип'якевич. Богдан Хмельницький, стор. 493—494.
8   Э.Челеби. Книга путешествия, вып. 1, 1961, стор. 238; Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века, описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским, вып. 4, стор. 10—16.
9   Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, т. 5. СПб., 1867, стор. 199, 275— 276; О. М, Аланович. Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії, 1961, стор. 189.
10 Записки Історично-філологічногр відділу, кн. 11, стор. 37.
11 «Український історичний журнал», 1965, № 6, стор. 110; ЦДІА УРСР у Києві, ф. 49, on. 1, спр. 2256, арк. 1.
12 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 229, on. 1, спр. 80, арк. 24—27.
13 Газ. «Киевские епархиальные ведомости», 16 травня 1872 р.; ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, on. 1, спр. 11, арк. 58; Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст., стор. 133, 137, 140, 200.
14 Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст., стор, 97, 140, 141, 254; Архив Юго-Западной России, ч. З, т. З, стор. 444, 445.
15 «Український історичний журнал», 1969, № 5, стор. 104, 105.
16 «Український історичний журнал», 1968, № 6, стор. 102, 103.
17 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 229, on. 1, сир. 314, арк. 2.
18 Там же, ф. 49, on. 1, сир. 2292, арк. 87; оп. 2, сир. 2156, арк. 17; ф. 442, оп. 67, сир. 25, арк. 6.
19 Там же, ф. 49. оп. 2, сир. 1758, арк. 58—59, 123; ф. 445, on. 1, сир. 2, арк. 8; спо. 25, арк. 193; сир. 59, арк. 10.
20 Газ. «Киевские губернские ведомости», 16 січня 1854 р.; ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, он. 1, спр. 11, арк. 40; Київський облдержархів, ф. 35, он. 14, спр. 311, арк. 6.
21 Газ. «Киевские губернские ведомости», 11 березня 1861 р.
22 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, он. 1, спр. 636, арк. 1—4; газ. «Киевские губернские ведомости», 18 липня 1847 р., 10 січня 1853 р. і 16 січня 1854 р.
23 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 712, он. 2, спр. 107, арк. 3; газ. «Киевские епархиальные ведомости», 1 березня 1872 р.
24 Наукові записки Полтавського літературно-меморіального музею, 1958, стор. 75; М.М.Ткаченко. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка, 1961, стор. 10.
25 П.Н.Андреев. Иллюстрированный путеводитель по Юго-Западным казенным железным дорогам, 1898, стор. 51—53; Київський облдержархів, ф. 804, on. 1, спр. 1671, арк. 1, 2, 37, 38; Календарь Юго-Западного края на 1871 г., 1872, стор. 180.
26 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, он. 646, спр. 145, арк. 55—56, 94; И.Н.Гершенгорн. Календарь-справочник г. Умани и его окрестностей на 1914 год. Умань, 1914, стор. 45—47; журн. «Вестник Европы», 1905, № 9, стор. 292; Київський облдержархів, ф.35, oп. 14, спр. 311, арк. 1; Список населенных мест Киевской губернии, стор. 1551.
27 И.Н.Гершепгорн. Календарь-справочник г. Умани и его окрестностей на 1914 год, стор. 25.
28 Журн. «Киевская старина», 1904, № 12, стор. 344; Список населенных мест Киевской губернии, стор. 1552.
29 Київський облдержархів, ф. 347, on. 1, сир. 2440, арк. 2—3.
30 Газ. «Киевское слово», 11 січня 1897 р.; газ. «Жизнь и искусство» (Київ), 17 липня 1897 р. і 17 червня 1898 р.; газ. «Рада» (Київ), 28 січня 1907 р.; газ. «Провинциальный голос» (Умань), 7, 9 і 22 березня 1914 р.;Вера Пашенная. Искусство актрисы, 1954, стор. 73—75.
31 Летопись жизни и творчества А.М.Горького, вып. 1, 1958,,. стор. 79.

Населені пункти Черкаської області : Ватутіне • Городище • Жашків • Звенигородка ( Моринці ) • Золотоноша ( Гельмязів , Піщане ) • Кам'янка • Канів ( Прохорівка ) • Катеринопіль ( Мокра Калигірка ) • Корсунь-Шевченківський ( Стеблів ) • Маньківка ( Буки ) •  Монастирище ( Цибулів ) • Сміла ( Макіївка , Ротмистрівка ) • Тальне ( Вишнопіль ) • Умань ( Бабанка ) • Христинівка • Черкаси • Чигирин • Шпола