Монастирище

     Місто в Україні, районний центр Монастирищенського району Черкаської області. Розташоване за 250 км на південний захід від обласного центру та 6 км від залізничної станції Монастирище.
     На території селища виявлено знаряддя праці доби пізньої бронзи. Вперше згадується в літописах другої половини XVI ст. як укріплене містечко¹ Брацлавського воєводства, що в той час перебувало під владою шляхетської Польщі. Його назва походить від монастирів, розміщених на території поселення².
     З-під гніту шляхетської Польщі Монастирище визволене у 1648 році повстанським військом під керівництвом М. Кривоноса. Збереглися руїни укріплень, біля яких 20—21 березня 1653 року 4-тисячний козацький загін І. Богуна, активно підтриманий місцевими жителями, наголову розбив 15-тисячне польське військо с. Чарнецького. «Наші, як ошпарені, кинулися тікати, залишивши не тільки місто з усією здобиччю, але навіть свій обоз, поранених і хворих, так що за цю ніч сім миль пробігли»,— писав про панічну втечу з поля бою шляхтич Твардовський³. За постійну боротьбу проти польсько-шляхетського гніту Монастирище як бунтарське містечко в 1664 році було розорене каральним військом польських феодалів⁴. За Андрусівським перемир'ям 1667 року воно знову відійшло до Польщі.
     Населення Монастирища брало участь у народних повстаннях під керівництвом брацлавського полковника В. Дрозденка проти зрадників українського народу — гетьманів П. Тетері, С. Опари, П. Дорошенка, у визвольній боротьбі народних мас Правобережної України XVIII ст. під проводом С. Палія, С. Самуся, 3. Іскри, А. Абазина, М. Залізняка. 1768 року в Монастирищі і на його околицях шляхта була розгромлена загоном гайдамаків на чолі з Паралюшем⁵.
     Після возз'єднання Правобережної України з Росією в кінці XVIII ст. Монастирище 1797 року ввійшло до Липовецького повіту Київської губернії. Воно значилося містечком у ревізьких реєстрах 1795 року і офіційно затверджене в 1811 році⁶.
     Населення переважно займалося хліборобством. Земельні відносини характеризувалися великим поміщицьким і вкрай незначним селянським землеволодінням. Так, після реформи 1861 року власнику містечка Л. Ф. Кальм-Подоському належало 6824 десятини землі, а також гуральня. Коли 1862 року селяни одностайно відмовилися прийняти уставну грамоту, для приборкання було викликано військо⁷.
     За даними 1900 року, власнику маєтку належало 3020 десятин, церквам— 301 і лише 4118 десятин землі припадало на 9503 жителів. Причому розподілялася вона вкрай нерівномірно. Значну частину угідь зосередили в своїх руках куркулі. У деяких їхніх господарствах налічувалося понад 200 десятин землі, а на селянський двір в середньому припадало по 3,3 десятини⁸. В той же час значна частина селян мала землі менше, ніж складав середній наділ, або була безземельною. Селянські наділи примітивно оброблялися, тому і врожай ледве сягав 8—9 цнт зерна з десятини. Щоб прогодувати сім'ю, вести господарство та сплачувати податки, біднота змушена була йти в найми до місцевих поміщиків і куркулів. Але й тут на них чекала важка праця і низький заробіток. В економії платили взимку 20—25, а в гарячу пору польових робіт на бурякових плантаціях — 50—60 копійок в день⁹. Крім хліборобства, населення займалося садівництвом і бортництвом (бджільництвом).
     У 1897—1898 рр. побудовано цукровий завод, на якому 1900 року працювало 420 робітників. Крім нього, діяли гуральня і цегельня, що належали власникові містечка, миловарний завод та понад два десятки млинів і кузень¹⁰.
     Становище трудящих було скрутним. Робочий день тривав 12 годин. Розміри штрафів становили близько третини заробітку. Працюючі були позбавлені елементарних прав. Так, у правилах внутрішнього розпорядку цукрозаводу зазначалося, що всі скарги робітників подаються безпосереднім начальникам і лише тоді, коли вони залишалися без відповіді, можна було скаржитись управляючому заводом, але не інакше як словесно і поодинці¹¹.
     Сезонний характер виробництва ще більше погіршував умови життя. Влітку робітники змушені були найматися на різні сільськогосподарські роботи або йти на відхожі промисли.
     Безземелля селян, низька оплата праці робітників, нестерпні умови життя і політичне безправ'я піднімали трудящих на боротьбу проти гнобителів. Перші революційні виступи почалися в 1904 році як протест проти очікуваної тут мобілізації на війну з Японією. Власник цукрозаводу спішно телеграфував генерал-губернатору, вказуючи на вкрай неспокійний час і постійні погрози з боку місцевих селян, і просив надіслати військо для охорони його власності та спокою сім'ї¹².
    Хвиля революційних заворушень у Монастирищі та прилеглих селах прокотилася весною і влітку 1905 року, набравши форми боротьби за підвищення оплати праці. 23 травня страйкували селяни, що працювали на бурякових плантаціях поміщика Подоського¹³. Особливо посилився страйковий рух влітку 1906 року. Виступи не обмежувалися висуненням економічних вимог і відмовою від роботи, а часто закінчувалися сутичками з поліцією. 7 червня знову застрайкували сільськогосподарські робітники, обурені тим, що поміщик зменшив їм денну плату і збільшив на півтори години робочий день. Двотисячний людський потік попрямував до управителя, а частина страйкуючих рушила на плантації, щоб позбавитися штрейкбрехерів. Власті викликали загін кінної поліції. В кінці червня 1906 року страйковий рух вилився в криваву сутичку з поліцією¹⁴.
     Після столипінської реформи ще більше посилилося розшарування селянства. На 259 селянських господарств Завалля (околиця Монастирища) припадало лише 522 десятини землі. 25 господарств були безземельні, 23 — мали менше десятини, 152 —до 3 десятин. Малоземельні господарства становили 67,5 проц. від загальної кількості селянських господарств. У більш ніж третини бідняцьких господарств (36,2 проц.) не було ні коней, ні великої рогатої худоби¹⁵.
     Доведені до відчаю злиднями, безпросвітно важким життям, селяни нерідко продавали свої убогі наділи і йшли на відхожі промисли в Таврію, на Херсонщину.

1   С.Величко. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке, т. 1, 1848, стор. 127—130.
2   Л.Похилевпч. Сказания о населенных местностях Киевской губернии, стор. 334.
3   І.П.Крип'якевич. Богдан Хмельницький, стор. 192.
4   Літопис Самовидця, стор. 93.
5   Я.Шульгин. Начерк Коліївщини. Львів, 1898, стор. 80—81.
6   Городские поселения в Российской империи, т. 2, стор. 481; Географическо-статистический словарь Российской империи, т. 3, стор. 302.
7   Л.Похилевич. Сказания о населенных пунктах Киевской губернии, стор. 335.
8   Список населенных мест Киевской губернии, стор. 953—955.
9   Аграрное движение в России в 1905—1906 гг., ч. 2. СПб., 1908, стор. 197.
10 Список населенных мест Киевской губернии, стор. 955.
11 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 574, on. 1, сир 108, арк. 3.
12 Революция 1905—1907 гг. на Украине, т. 1, стор. 589.
13 Жури. «Комунар» (Київ), 1925, № 13, стор. 61, 63.
14 Газ. «Киевская заря», 7 червня 1906 р.; Аграрное движение в России в 1905—1906 гг., стор. 196—199.
15 Итоги переписи скота у сельского крестьянского населения Киевской губернии в 1912 году, стор. 249.

Населені пункти Черкаської області : Ватутіне • Городище • Жашків • Звенигородка ( Моринці ) • Золотоноша ( Гельмязів , Піщане ) • Кам'янка • Канів ( Прохорівка ) • Катеринопіль ( Мокра Калигірка ) • Корсунь-Шевченківський ( Стеблів ) • Маньківка ( Буки ) •  Монастирище ( Цибулів ) • Сміла ( Макіївка , Ротмистрівка ) • Тальне ( Вишнопіль ) • Умань ( Бабанка ) • Христинівка • Черкаси • Чигирин • Шпола