Корсунь-Шевченківський

      Місто в Україні (до 1944 року — Корсунь), районний центр Корсунь-Шевченківського району Черкаської області.
     На території сучасного міста виявлено поселення трипільської культури, доби бронзи та скіфських часів, могильник і 4 поселення черняхівської культури. В урочищі Замчищі при впадінні Корсунки в Рось височить городище — залишки стародавнього Корсуня — могутньої фортеці, збудованої, очевидно, 1032 р. князем Ярославом Мудрим. Про те, що в небезпечному пристеповому районі Поросся в той час проживав місцевий люд, свідчать не тільки два давньоруські поселення, виявлені в Корсуні та Гарбузині, але й залишки оборонних укріплень — «змійових валів» поблизу Корсуня.
     Згідно з легендою назва міста пішла від Кримського Корсуня (Херсонеса). Його вихідці після хрещення Русі були священиками Київської десятинної церкви. Отримавши від князя Володимира право збирати данину на Пороссі, вони нібито і дали назву поселенню над Россю, яке своєю чарівною природою нагадувало їм рідний південний Корсунь.
     1240 року Корсунь зруйнували монголо-татари. У XV—XVI ст. на ці землі стали тікати з північних і західних областей від покріпачення селяни. Місто знову відродилося. Щоб використати втікачів для боротьби проти татаро-турецьких нападів, польський король Стефан Баторій 1580 року звелів побудувати в Корсуні замок і надати корсунцям значні привілеї.
     1584 року Корсунь отримав магдебурзьке право. Скоро місто стало центром староства. Та з часом привілеї корсунців почали обмежуватись, а покріпачення посилюватися. Це призвело до народного невдоволення. У лютому 1596 року, коли ватажок антифеодального селянсько-козацького повстання С. Наливайко відступав із Брацлавщини, багато корсунців пішло з ним на Білу Церкву. Свідками перебування тут легендарного народного ватажка залишились урочище, ліс і шлях, що називаються Наливайковими.
     1605 року жителі Корсунщини повстали проти шляхти. їх підтримали невдоволені порушенням своїх привілеїв міщани і козаки, заявивши, що захищатимуться до останнього. Коли ж польський уряд направив у Корсунь своїх комісарів, повстанці не пустили їх у місто, оголосили, що відмовляються виконувати військові повинності і не визнають влади коронного старости Яна Даниловича. За все це та за неявку зачинщиків повстання на королівський суд на жителів Корсуня було накладено величезний штраф — 10 тис. кіп литовських грошей¹.
     Наприкінці XVI — в першій половині XVII ст. на Україні різко посилився феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніт. Так, якщо люстрація 1616 року занотувала в Корсуні (крім 1300 хат козаків) 200 міщанських господарств, «які ні чинша не платять, ні повинностей ніяких не відбувають», то 1622 р.— 262 міщанина, які щорічно платили чиншу 178 злотих, а також давали осип. Люстрація 1616 року відбиває соціальний склад жителів: кількість «послушних» димів — 200, «непослушних» — 1300.
     В 20-х роках XVII ст. Корсунь був значним містом середньої Наддніпрянщини і за кількістю населення випередив Черкаси, Білу Церкву та інші міста, поступаючись лише перед Чигирином².
     Він став одним з центрів українського козацтва. Тут часто відбувались козацькі ради. На одній з них 1632 року представники козацьких полків і міст вирішили захищати свої права від зазіхань польської шляхти³.
     Основним населенням тут були козаки, які займались землеробством. Козацька старшина і заможні реєстрові козаки, крім земель у місті й на його околицях, мали свої хутори. В Корсунському старостві сіл не значилося, а «тільки хутори міські, козацькі». На хуторах заможних козаків, крім орної землі, були луки, сіножаті, ставки, пасіки, гаї, навіть ліси. Козацька біднота, безземельні селяни і міське «поспільство», яких глузливо називали «гультяями», «голотою», «безхатниками», шукали заробітку у заможних козаків. З часом козацька верхівка все більше віддалялася від основної козацької маси і поступово перейшла до табору польсько-української шляхти. Козацька голота й бідні міщани 4 квітня 1630 року, коли місто оточило військо гетьмана Тараса Федоровича (Трясила), підняли в Корсуні повстання. їх підтримали реєстрові козаки. Польсько-шляхетське військо не витримало удару з фронту і тилу й поспішно втекло в місто Бар.
     Після придушення повстання польський уряд заборонив козакам тримати свою артилерію в Корсуні, наказавши перевести її в Черкаси. Але через деякий час козацька «армата», як і раніше, була в Корсуні. Феодально-кріпосницький гніт став 1637 року причиною повстання під проводом гетьмана нереєстрового козацтва П. Павлюка. Коли він вступив у Корсунь, його радо зустріло населення. У відповідь на універсал Павлюка 1637 року із закликом об'єднатися для боротьби проти польської шляхти корсунські козаки і «поспільство» поповнили повстанські сили, що гуртувалися в Мошнах. Гетьман Потоцький зайняв залишений козаками Корсунь і спустошив його. Багато жителів міста втекло на територію Росії⁴.
     Особливого значення набуває Корсунь у роки визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування 1648—1654 рр., зокрема у відомій битві між селянсько-козацьким військом під проводом Богдана Хмельницького і польсько-шляхетськими силами гетьманів М. Потоцького та М. Калиновського. Дізнавшись про розгром своїх авангардних загонів під Жовтими Водами, Потоцький поспішно відступив під Корсунь, якого віддав на пограбування військам, а потім наказав вщент спалити⁵. Під час пожежі шляхта мучила й убивала старих і малих, жінок і немовлят. Вранці 16 травня 1648 року біля Корсуня з'явилися передові загони козацької кінноти. Корсунський полк на чолі з Кривоносом зупинився в березовому гаю, в урочищі Горохова Діброва. Козаки перекопали шлях глибокими ровами, завалили стовбурами дерев, у хащі поставили гармати.
     Опівдні польсько-шляхетська армія підійшла до Горохової Діброви. Козаки і повстанці, пропустивши її, самі пішли слідом, не вступаючи в бій. Але тільки-но вороже військо стало спускатися з гори — вдарила артилерія. Одночасно з обох боків шляху козаки відкрили нищівний вогонь з мушкетів та самопалів. У ворожому таборі все змішалось. Польська армія, затиснута як у мішку, зазнавала величезних втрат і після 4-годинного бою була повністю розгромлена. Лише в полон потрапило 9 тис. чоловік разом з гетьманами М. Потоцьким і Калиновським. Решта ворожого війська втекла.
     Козаки Корсунського полку прославились у цій битві винятковою мужністю і стійкістю. За Зборовським договором 1649 року він був більшим від будь-якого з інших 16 полків і налічував 3472 чоловіка. За роки народно-визвольної війни кількість козаків зросла до 5105. Полковому місту підпорядковувалось 18 міст і містечок: Богуслав, Стеблів, Мліїв, Вільшана, Лисянка, Звенигородка та інші, де розміщувались козацькі сотні. Всього в полку було 19 сотень, 11 з яких — у самому Корсуні⁶.
     З Корсунського полку вийшли відомі тогочасні військові керівники. Першим полковником за гетьманства Богдана Хмельницького був Шингирей, потім Лук'ян Мозиря, його змінив Григорій Гуляницький, потім сотник Корсунської полкової сотні Іван Золотаренко, на сестрі якого Ганні 1651 року одружився Богдан Хмельницький. Після призначення Ніжинським полковником Іван Золотаренко виявив себе талановитим воєначальником, хоробрим воїном, який вніс чималий вклад у справу визволення України від іга панської Польщі⁷. 1655 року в Білорусії, де Золотаренко на чолі 20-тисячного загону козаків вів успішні бої проти польських військ, він був смертельно поранений. Похований Іван Золотаренко в Корсуні.
     В роки визвольної війни Богдан Хмельницький проводив у Корсуні ради, збирав тут військо для нових походів, приймав іноземних послів.
     Коли в січні 1654 року загальнонародна рада в Переяславі ухвалила рішення про возз'єднання України з Росією, 5105 козаків і 1027 міщан Корсунського полку скріпили це своєю присягою⁸. Але історичні обставини склалися так, що Корсунь, як і більша частина Правобережної України, за Андрусівським перемир'ям, ще майже на 126 років (до 1793 року) залишився під владою панської Польщі.
     Безперервні війни, набіги турків і татар, соціальний, національний і релігійний гніт, міжусобна боротьба і зрада інтересів народу з боку козацької старшини призвели до цілковитого розорення і спустошення краю.
     Але народ не припиняв боротьбу проти чужоземних загарбників. На початку березня 1674 року до Корсуня підійшов гетьман І. Самойлович з козаками лівобережних полків. Ставленики зрадника українського народу гетьмана Дорошенка втекли з міста. На короткий час Корсунський полк у числі 10 інших Правобережних полків возз'єднався з Лівобережною Україною в складі Російської держави. Коли Самойлович повернувся на Лівобережну Україну, Корсунь спалили польські війська.
     В кінці XVII — на початку-XVIII ст. Корсунщину знов охопило полум'я народного повстання. В 1702—1704 рр. його очолив корсунський полковник Захар Іскра. Відмовившись від шляхетства, наданого йому польським урядом 1701 року, він був палким поборником політики возз'єднання України з Росією і разом з С. Палієм неодноразово звертався про це з проханням до царя Петра І. Після придушення повстання перейшов 1704 року на Лівобережну Україну.
     1711 року, в зв'язку з підписанням Прутського трактату, за яким російський уряд зобов'язувався не втручатись у справи Правобережної України, на Лівобережжя перейшло з своїм рухомим майном майже все населення Корсуня.
     Польські магнати, знову повернувшись у свої володіння, давали переселенцям з західних областей пільги, але, як тільки минали пільгові роки, накладали на них тяжкі кріпосні повинності. Якщо 1765 року жителі Корсуня платили чиншу 1772 злотих, то 1789 року — 5453⁹.
     Особливих переслідувань і утисків зазнавали козаки, яких шляхта силоміць перетворювала в кріпцків. Люстрація 1765 року в Корсунському старостві налічувала тільки 88 господарств козаків. Люстрація 1789 року про них уже зовсым не згадує. Із значного козацького міста Корсунь перетворився в невеличке містечко, 1765 року в ньому була лише 191 хата, де животіли міщани і селяни під тягарем неймовірно великих податків.
     1766 року уповноважений Радомишльської консисторії уніат Григорій Мокрицький зробив Корсунь своєю резиденцією, звідки його озброєні люди здійснювали розбійницькі набіги на навколишні православні церкви й монастирі. Корсунський замок був перетворений у катівню, де мордували прихильників православної віри¹⁰.
     Становище поневоленого народу ставало нестерпним. Коли вибухнуло всенародне повстання — Коліївщина, корсунська біднота стала її активним учасником. 1768 року М. Залізняк, ідучи на Умань, захопив Корсунь, розгромивши в ньому польський гарнізон.
     12 травня 1780 року воєвода К. Рогалинський передав володіння Корсунським староством племіннику польського короля — Станіславу Нонятовському, який протягом 1785—1789 рр. збудував на високому березі Росі пишний палац.
     Після возз'єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії Корсунь увійшов до Київського намісництва. 1799 року корсунський маєток купив у Понятовського за 100 тис. крб. сріблом російський цар Павло І і подарував міністру юстиції генерал-прокурору Росії П. В. Лопухіну. Новий володар запровадив тяжкі кріпосницькі порядки. Міщани і селяни, протягом п'яти років наполегливо борючись проти закріпачення, доводили свої вольності, посилали скарги до Петербурга. 1804 року сюди прибула спеціальна урядова комісія із каральним загоном і привела корсунців до покори. Організаторів виступу К. Тетянченка і Г. Калюжного було заслано на вічне поселення до Сибіру, 29 чоловік кинуто до богуславської в'язниці, решту покарано канчуками і різками так нещадно, що, за свідченням сучасників, каміння навколо палацу почервоніло від крові¹¹.
     Гнів народний дедалі зростав і 1855 року новий виступ злився з одним з найгостріших проявів класової боротьби перед реформою 1861 р.— т. зв. Київською козаччиною, що охопила 16 губерній. Корсунські селяни, сподіваючись звільнення від кріпосницької залежності, рішуче записувались «у козаки», відмовлялися працювати на панщині. Понад 4 тис. жителів Корсуня, Ситників, Моринців, Виграєва, Киченців, Корнилівки, Гарбузина, Бровахи рушили до панського палацу, вимагаючи оголошення царського маніфесту про волю. Та їм перетнула дорогу шеренга солдатів. Підполковник Афанасьев наказав розійтися, заявивши: «Волі вам не буде». Виникла сутичка. Було вбито 13, поранено 27 селян. Пани вчинили жорстоку розправу: 60 чоловік віддали військово-польовому суду, решту — покарали шомполами й різками¹².
     На той час Корсунь налічував 8238 жителів. У місті була лише однокласна парафіяльна школа. Прагнення простого люду до освіти і культури це не могло задовольнити. Маючи багату на події історію, корсунці складали і співали пісень про народних ватажків та їх героїчні вчинки: «Дума про Богдана Хмельницького», «Максим, козак Залізняк», «Яром, хлопці, яром», «Гей, був у Січі старий козак» та інші.
     28 червня 1859 року до Корсуня прибув Т. Г. Шевченко і жив тут до 8 липня у свого названого брата Варфоломія. Великий поет спілкувався з учасниками Київської козаччини, зокрема з дідом революціонера П.К. Запорожця — І. Д. Запорожцем, якому подарував свого «Кобзаря» з власноручним написом: «Івану Запорожцю з синами на пам'ять. Т. Г. Шевченко». Тарас Григорович відвідував також землеміра Толкунова у с. Гарбузині, там зустрічався з кріпаками Чуприною, Чалапою, Ріпою¹³.
     Реформа 1861 року по суті нічого не дала жителям Корсуня. Всі найродючіші землі — 21 940 дес.— залишились у князя Лопухіна, а кріпакам відійшли мізерні найгірші наділи, за які треба було платити щорічно по 14 крб. 85 коп. з кожного двору. До затвердження вимушених угод вони мали відробляти по 90 днів панщини¹⁴. Корсунці рішуче відмовились виконувати повинності і виказали непокору місцевій поліції. Земський справник поспішив викликати війська, і хоча з їх допомогою йому вдалося придушити виступ, селяни продовжували боротьбу з ненависним поміщиком і в наступний період¹⁵.
     Після реформи в Корсуні розвивалась промисловість, а також , сільськогосподарське виробництво на ринок. Втрачаючи свої наділи, біднота йшла працювати до князя Лопухіна. Ще 1815 року він збудував у Корсуні суконну фабрику. В рік тут перероблялося 2400 пудів вовни, половина якої надходила з власних економій, де випасалось 14 тис. овець-мериносів. За каторжну працю в хмарах їдкої куряви від зорі до зорі 150 робітників одержували по 15—30 крб. на рік¹⁶.
     Новий поштовх до будівництва промислових підприємств дала залізнична лінія Київ—Катеринослав, що пройшла через Корсунь. У 80-х роках тут діяли чавуноливарний, цегляний та пивний заводи, тютюнова фабрика, 10 водяних млинів та ряд дрібних майстерень. 1903 року Лопухіни-Демидови (1873 р. єдина спадкоємиця Лопухіна одружилася з підприємцем Демидовим) будують один з найбільших у Росії заводів для виготовлення фарб, що 1909 року виробив 40 тис. пудів сухих і 10 тис. пудів олійних фарб на 120 тис. карбованців.
     Жорстока експлуатація і свавілля поміщиків, фабрикантів та царської адміністрації загострювали класові суперечності, прискорювали назрівання революційної бурі. В 1905—1906 рр. страйки охоплюють підприємства Корсуня і всі економії Лопухіних-Демидових. Селяни розбирали солому і сіно, рубали дрова в лісах, палили князівські скирди і комори. Лише з 5 серпня до 26 вересня 1906 р. було 6 пожеж. Коли влітку 1906 року в корсунських економіях зовсім припинилась робота, Лопухін-Демидов телеграфував губернатору: «Місцева поліція не має достатніх засобів, щоб відвернути безпорядки. Рух не економічний, а політичний. Необхідно прислати кінноту»¹⁷.
     Після придушення революції Лопухіни-Демидови запровадили ще жорстокіші умови праці. Кожний рік прискорював процес розорення селянства, яке поповнювало собою ряди робітників по містах і наймитів у селах. 1912 року в Корсуні на 744 двори тих, що мали до 2 дес. землі, було 185, до 6 — 500. Того ж року з Корсуня і сіл волості пішли на заробітки 1669 чоловік¹⁸.
     1911 року в Корсуні на 9530 жителів була тільки парафіяльна та двокласна земська школи. З 829 дітей шкільного віку 182 не вчилися. Тут налічувалося дві церкви, монастир, 19 шинків, 84 лавки купців.

1   Архив Юго-Западной России, ч. 8, т. 5, 1907, стор. 346—350.
2   М.А.Алекберли. Хотинская война (1621 г.), Черновцы, 1957, стор. 32.
3   Воссоединение Украины с Россией, т. 1, стор. 129.
4   Воссоединение Украины с Россией, т. 1, стор. 183, 206.
5   А.Голобуцкий. Запорожское казачество, стор. 268.
6   I.П.Крип'якевич. Богдан Хмельницький, стор. 129, 130, 307.
7   М.А.Максимович. Собрание сочинений, т. 1, стор. 737, 738.
8   Воссоединение Украины с Россией, т. 3, стор. 536.
9   Архив Юго-Западной России, ч. 7, т. 3, стор. 33—42.
10 Там же, ч. 1, т. 2, стор. 162—170, 271—297.
11 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, oп. 788, спр. 100, арк. 81, 82.  
12 Там же, ф. 223, oп. 1, спр. 583, арк. 1, 8; ф. 4, on. 99, спр. 608, арк. 12.
13 П.Жур. Третя зустріч, 1970, стор. 108.
14 Київський облдержархів, ф. 4, оп. 99, спр. 608, арк. 2, 20, 41.
15 Н.Н.Лещенко. Крестьянское движение на Украине в связи с проведением реформы 1861 года, стор. 153, 154.
16 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 707, оп. 209, спр. 60, арк. 1—4.
17 Там же. ф. 574, oп. 1, спр. 1194, арк. 7, 8.
18 Черкаський облдержархів, ф. 18, oп. 1, спр. 361, арк. 82; спр. 469, арк. 7.

Населені пункти Черкаської області : Ватутіне • Городище • Жашків • Звенигородка ( Моринці ) • Золотоноша ( Гельмязів , Піщане ) • Кам'янка • Канів ( Прохорівка ) • Катеринопіль ( Мокра Калигірка ) • Корсунь-Шевченківський ( Стеблів ) • Маньківка ( Буки ) •  Монастирище ( Цибулів ) • Сміла ( Макіївка , Ротмистрівка ) • Тальне ( Вишнопіль ) • Умань ( Бабанка ) • Христинівка • Черкаси • Чигирин • Шпола