Сміла

     Місто розташоване на берегах р. Тясьмину (при впадінні у неї Сріблянки), за 30 км від обласного центру, районний центр Черкаської області. У місті розташований найбільший залізничний вузол Черкаської області станція імені Тараса Шевченка.
     Територія сучасного міста та його околиць заселена здавна. На лівому березі Сріблянки, в районі ірдинських болот, в урочищах Юровій горі і Деренківці та в інших місцях виявлені пізньопалеолітичне поселення, яке існувало тут понад. 15 тис. років тому, поселення та майстерня крем'яних знарядь праці доби неоліту. У багатьох курганах розкопані поховання доби бронзи, доскіфських, ранньоскіфських та сарматських часів. За півтора км вище греблі, на р. Тясьмині знайдено ранньослов'янське поселення черняхівської культури. Біля Сміли виявлено скарб золотих речей, а також могильник давньоруських часів. Крім того, розкопано кілька кочівницьких курганів X—XII ст. н. ери.
     Перші дані про поселення на території Сміли знаходимо в документах XVI століття. Відомо, що 1536 року король Сигізмунд І передав землі на узгір'ї над Тясьмином та Сріблянкою якомусь Юську чи Яську Тимкевичу. Він заснував тут хутір, прозваний у народі Яцьковим над Тясмином. Хутір стояв при дорозі, якою татари ходили на Україну. Невдовзі він зник. Ймовірно, що його знищили кочівники. Лишилась тільки назва урочища — Яцькове. Тимкевичі, що ніяк не могли дійти згоди з боярами Жубриками (теж вважали хутір своєю власністю) передали права на свою землю черкаським міщанам. Черкаське староство довго вело боротьбу з Жубриками.
     Наприкінці XVI ст. на місці колишнього хутора нереєстрові козаки заснували слободу, яку назвали Тясьмине. На початку XVII ст. слобода перетворилася на поселення містечкового типу і в 1633 році перейшла у володіння польського магната С. Конецпольського. Відтепер вона стала містечком. Незабаром після загарбання Тясьминого Конецпольськими на нього напали татари і погнали в неволю багатьох мешканців. Якась дівчина провела козаків через важкопрохідне Ірдинське болото у тил ворога. «Воїни,— свідчить легенда,— здолали тьму-тьмущу татарви у січі кривавій, тільки дівчини не вберегли...». Поховали воїни героїню над Тясьмином і назвали її Смілою, а містечко Тясьмине на її честь перейменували на Смілу¹.
     Тяжко жилося смілянам під владою магната. Власник жорстоко експлуатував селян. Вони платили йому чинш, давали в одсип зерно, двічі на тиждень працювали в маєтку, а також виконували інші повинності, з яких особливо тяжким був постій війська. Місцеві козаки та селяни не раз піднімалися на боротьбу з гнобителями, 1631 року тут спалахнуло повстання під .проводом Івана Злого, а в 1637 році селяни приєдналися до повстання під проводом Павла Бута і Д. Гуні.
     У роки визвольної війни 1648—1654 рр. Сміла — сотенне містечко Чигиринського полку і один із опорних пунктів повсталих селян та козаків². У містечку жив син Богдана Хмельницького — Тиміш. Через Смілу до Чигирина у 1653 році проїжджали до гетьмана Богдана Хмельницького російські посольства А. Матвеева — І. Фоміна (у червні) й Р. Стрешньова — М. Бредіхіна (у грудні)³.
     У березні 1654 року потай від Богдана Хмельницького містечко з околицями випросив у російського царя переяславський полковник Тетеря, що очолював українське посольство у Москві. Побоюючись, що про це довідається військо і суворо його покарає, Тетеря не скористався дозволом. Дарчу грамоту царя на Смілу він закопав у землю⁴.
     Після Андрусівського перемир'я 1667 року Сміла залишилась під владою Польщі, містечко знову стало власністю Конецпольських. Володарі жорстоко помстилися його жителям за участь у визвольній війні. Часті в той час набіги турків і татар, які не раз облягали містечко, палили будівлі, грабували, брали в полон населення, змусили мешканців Сміли в 70-х роках XVII ст. покинути рідні місця і перейти на Лівобережну Україну. Там вони заснували поселення Сміле (тепер однойменне село Роменського району Сумської області). У червні 1674 року війська під командуванням воєводи Г. Ромодановського та гетьмана І.Самойловича розгромили на Тясьмині під Смілою великий загін ханського візира і загін турецького ставленика П. Д. Дорошенка.
     За умовами «Вічного миру» (1686 року) землі на правому березі Дніпра і на лівому березі Тясьмину, у т. ч. територія Сміли, мали бути незаселеними. Однак минуло небагато часу і містечко починає відроджуватися. Цьому сприяло наростання визвольної боротьби народних мас Правобережжя під керівництвом С. Палія.
     З листопада 1742 року Сміла перейшла у володіння польських магнатів Любомирських⁵. Щоб захищатися від селянсько-козацьких повстань, Любомирські збудували дерев'яний замок, в якому тримали військовий гарнізон⁶. Для зручності управління землі Любомирських («Побережне панство») поділялись на губернії або ключі. Сміла була центром ключа, що тягнувся над Тясьмином вздовж кордону з Росією.
     У XVIII ст. жителі Сміли займалися землеробством і рибальством. Закріпачені селяни відробляли панщину, яка влітку доходила до 6 днів на тиждень, сплачували численні податки і виконували різні повинності. За будь-яку провину, а часто і без причини, феодали катували кріпаків, морили голодом, підвішували за руки. Соціальний гніт доповнювався національно-релігійним. Жителям заборонялося розмовляти рідною мовою, виконувати православні обряди, їх приневолили приймати унію.
     Все це викликало люту ненависть до гнобителів. Протягом кількох десятиліть у районі Сміли діяли гайдамацькі загони. Збиралися вони в Чорному лісі, неподалік від Сміли. Населення міста брало участь у цих повстаннях, зокрема у виступі 1734 року під керівництвом Верлана, Медведя. Його вогонь перекинувся на Брацлавщину. В 1759 році кінний загін (200 чоловік) гайдамаків увірвався до Сміли, а наступного року — 360 повстанців здобули смілянський замок⁷. Та найширшого розмаху боротьба набула у 1768 році під час Коліївщини. 7 червня загін гайдамаків, очолюваний сподвижником Залізняка, осавулом Буркою, здобув містечко, спалив замок і знищив багато шляхти. Любомирським пощастило врятуватися.
     Наляканий могутнім народним рухом, царизм допоміг придушити повстання. Проте наприкінці того ж року у районі Сміли знову починають діяти гайдамацькі загони. Серед селян розповсюджувався універсал невідомої особи із закликом озброюватись і приєднуватись до гайдамаків. «Кидайте хати, жінок, улюблених дітей,— говорилося у ньому,— не тужіть за ними, бо скоро побачитесь. Дасть нам бог перемогу і будете собі панами вільними»⁸. Повстання проти польської шляхти на Смілянщині тривали і в 1769—1770 роках.
     Щоб послабити антишляхетські настрої, польський король 1773 року надав Смілі магдебурзьке право. Однак і після цього Ксаверій Любомирський, що володів Смілянщиною, не почував себе безпечно. Він вирішив збути містечко і навколишні землі. 1787 року за 2 млн. крб. сріблом їх купив російський князь Г. О. Потьомкін. З 1793 року Сміла стає власністю його племінника графа О. М. Самойлова.
     Після возз'єднання (1793 рік) Правобережної України з Росією два роки Сміла була повітовим містом, а з січня 1795 року ввійшла до складу Черкаського повіту. Граф Самойлов, прагнучи одержати у своїх економіях якомога більше зерна на продаж, нещадно визискував селян. Господарства його кріпаків були вкрай розорені.
     М. Г. Чернишевський в одній з своїх праць зазначав, що у 30-х роках XIX ст. у Смілі із 1031 господарства 864 були безкінними⁹. Щоб мати високі прибутки, панзапровадив місячину, тобто перевів безземельних і більшість безкінних селян на щоденну панщину. Селяни подали цареві скаргу на Самойлова (1834 рік). Але вона залишилася без відповіді¹⁰.
     З 1838 року містечко з навколишніми землями і селами переходить у власність графів Бобринських. Вони відомі як експлуататори-хижаки. В. І. Ленін писав, що зграя «Романових, Бобринських, Пуришкевичів... ганьбить нашу великоруську національну гідність»¹¹.
     За десять років (1838—1848) нові власники відкрили 6 цукроварень. Із них дві — на околицях містечка. 1840 року у Смілі почав працювати механічний завод, який виготовляв обладнання для цукроварень та сільськогосподарські машини.
     У зв'язку з розвитком цукрової промисловості в графських економіях з року в рік збільшувались посіви цукрових буряків. Проте вже в 50-х роках вони не могли задовольнити зростаючі потреби заводів у сировині, і власники цукроварень контрактують буряки в інших плантаторів. Не вистачало також робочої сили. Тому Бобринські купували або наймали посезонно кріпаків у поміщиків. 1846 року вони придбали тисячу кріпаків на Сумщині. Ще тисячу душ було привезено з Саратовської губернії. Куплених людей селили у бараках. За роботу на цукроварнях фабричні селяни одержували пайок і 6 крб. грішми на місяць. Ще нижчою була оплата праці сезонних робітників (3 крб.).
     Крім підприємств Бобринських, у 50-х роках XIX ст. діяли також два шкіряні заводи, три цегельні, дві винокурні, 10 млинів. Водночас тут розвивалися ремесла, торгівля. Свої вироби шевці, гончарі, бондарі збували на ярмарках, які відбувалися тут двічі на рік.
     На 1847 рік у містечку проживало 4,08 тис. чоловік, а на початку 60-х рр.— 12,6 тис. чоловік. Змінювався і його вигляд. Від центру до заводів пролягли рівні вулиці. В 1842 році при цукроварнях відкрилася лікарня, з 1851 р. почала працювати поштово-телеграфна контора, а з 1858 — парафіяльна школа. Відомо, що в 1821 році, їдучи до Києва, у Смілі зупинявся О. С. Пушкін.
     З 1861 року містечко стало волосним центром. Під час селянської реформи Бобринські, віднявши наділи, перетворили своїх селян у городників. Під загрозою голодної смерті колишні кріпаки змушені були працювати на цукроварнях та в економіях. Як свідчать уставні грамоти, у Смілі 1863 року з 407 селянських господарств тяглих було всього 7, піших — 196, а городників — 204¹². Під час реформи Бобринські до своїх земель долучили ще 14 тис. десятин і радо вітали «розкріпачення».
     Пограбовані реформою селяни Сміли у 1868 році повстали. їх підтримали у Васильківському і Звенигородському повітах Київської губернії. Царські власті ввели у містечко війська, які придушили виступ¹³.
     В кінці XIX століття зубожіння селян посилювалося, дедалі поглиблювалося класове розшарування. Особливо потворних форм воно набрало напередодні першої світової війни. 1912 року в Смілі (без призаводських селищ) налічувалося 699 господарств, з них 4 — зовсім не мали землі, 323 — мали по десятині, 112 — до 2-х десятин, а 366 господарств зовсім не мали худоби.
     В цей же час швидко зростає промисловість. Розширюється виробництво цукру, зростає машинобудування, стають до ладу нові підприємства для переробки шкіри і обробки деревини. Виключне значення для економічного розвитку Сміли мало відкриття у 1876 році залізниці Фастів—Знам'янка. У районі містечка тоді було споруджено станції — Бобринську (на околиці) і Смілу. Від станції Бобринська до Черкас також прокладено колію. Того ж року тут почали працювати Головні залізничні майстерні.  
     В. І. Ленін у своїй праці «Розвиток капіталізму в Росії» зараховує Смілу до числа найважливіших центрів фабрично-заводської промисловості в європейській Росії. На 9 фабриках і заводах Сміли, як зазначав В. І. Ленін, у 1879 році було вироблено продукції на 4070 тис. крб. (на 791 тис. крб. більше, ніж того ж року випустили її 76 фабрик і заводів Києва¹⁴).
     З 80-х років тут запроваджується найпрогресивніший для того часу дифузійний спосіб добування бурякового соку, а з 90-х років — з'явилися електромотори. Це сприяло значному збільшенню виробництва товарної продукції. Розбудовувалися машинобудівні майстерні, Бобринський залізничний вузол. І якщо 1898 року у містечку налічувалося 18 фабрик і заводів, то вже у 1910 році їх було ²³.
     До Сміли щороку прибували тисячі людей з надією заробити на шматок хліба. Проте Бобринські неохоче користувалися вільним наймом, бо, не витримуючи жорстокої експлуатації, вільнонаймані йшли в інші місця. Власники цукроварень вербували селян у Смоленській, Орловській, Могилівській та інших губерніях. В угодах між графськими конторами і волосними управліннями зазначалося, що за селян, які не вийдуть на роботу, а також за померлих або засуджених, одержані завдатки повинні відробити родичі чи односельці. Найнятим Бобринські видавали мізерний завдаток, і тому вони добиралися до Сміли тільки пішки. На самих цукроварнях через високу температуру і відсутність вентиляції «робітники працювали зовсім голими». За будь-яку провину їх штрафували, а то й били. Доведені до відчаю, трударі піднімалися на боротьбу.
     Спершу вона носила стихійний характер. Так, 1873 року черкаський повітовий справник доповідав губернським властям, що на заводах Бобринських навіть поліція безсила припинити втечі робітників¹⁵. З роками все відчутнішим ставав організований опір експлуататорам. 1891 року управитель смілянських цукроварень віддав до суду селян з Смоленської губернії — братів Васютиних, О. Грибова і П. Федосова,— бо вони «крім одвертого непослуху..., підбурювали цілі артілі робітників»¹⁶.
     Перші масові виступи трудящих мали місце у травні 1901 року. Тоді застрайкували залізничники Головних майстерень. Вони вимагали підвищити заробітну плату і звільнити з роботи начальника майстерень. Хоч страйк і не приніс перемоги робітникам, проте він послужив сигналом для дальших виступів трудящих.
     У жовтні того ж року відбувся великий страйк на цукрових заводах. Незадоволені оплатою праці і масовими штрафами, робітники припинили роботу. Майже чотири дні стояли піскова цукроварня і три дні — рафінарня. Виступом робітників керував слюсар В. Клочко. Бобринські викликали війська, виступ придушили, а Клочка засудили на довічну каторгу.
     Розвиток капіталізму зумовив зростання містечка. На 1910 рік тут проживало понад 29 тис. чоловік, або на 12,4 тис. жителів більше, ніж на час першого всеросійського перепису населення 1897 року¹⁶. Діяли 3 лікарні на 112 ліжок, 6 аптек. 1884 року відкрито технічні класи, що готували спеціалістів для цукрових заводів, 1909 — чоловічу і жіночу гімназії. У 3 середніх і 8 нижчих навчальних закладах того часу 57 учителів навчали 1658 учнів. У 1895 році уродженка с. Гречківки О. Ласкова (артистка Петербурзького Марийського театру) заснувала в Смілі українську трупу. Аматори ставили п'єси Т. Г. Шевченка, М. Л. Кропивницького та інших. «За шкідливий вплив на публіку» у 1906 році царські власті заборонили вистави. З 1900 року в місті працювали приватна бібліотека, друкарня.

1   Л.А.Бобринский. Записки о Смеле, СПб, 1899, стор. 3.
2   М.А.Максимович. Собрание сочинений, т. 1, стор. 669.
3   Воссоединение Украины с Россией, т. 3. стор. 301.
4   К.I.Стецюк. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50—70 роках XVII ст., стор. 112.
5   В.Головня. Смела, стор. 7.
6   Статистическое описание Киевской губернии, т. 1, стор. 476.
7   Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст., стор. 95, 308, 367.
8   В.О.Голобуцький. Запорізька Січ в останні часи свого існування, 1961, стор. 379.
9   Жури. «Современник», 1856, № 8, стор. 63, 64.
10 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 619, оп. 2, сир. 1, арк. 1.
11 В.І.Ленін. Твори, т. 22, стор. 81.
12 Київський облдержархів, ф. 4, оп. 99, спр. 925, арк. 1844, 1916.
13 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 274, on. 1, спр. 139, арк. 1.
14 В.І.Ленін. Повне зібрання творів, т. З, стор. 575.
15 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 619, он. 1, спр. 232, арк. 37, 45.
16 Список населенных мест Киевской губернии, стор. 1746, 1749—1752.

Населені пункти Черкаської області : Ватутіне • Городище • Жашків • Звенигородка ( Моринці ) • Золотоноша ( Гельмязів , Піщане ) • Кам'янка • Канів ( Прохорівка ) • Катеринопіль ( Мокра Калигірка ) • Корсунь-Шевченківський ( Стеблів ) • Маньківка ( Буки ) •  Монастирище ( Цибулів ) • Сміла ( Макіївка , Ротмистрівка ) • Тальне ( Вишнопіль ) • Умань ( Бабанка ) • Христинівка • Черкаси • Чигирин • Шпола