Піщане

     Cело в Золотоніському районі Черкаської області, центр сільської Ради, розташоване при злитті річки Коврайця з Супоєм (притока Дніпра), на автотрасі Київ—Кременчук, за 16 км на північний захід від районного центру і за 18 км від залізничної станції Золотоноша.
     Ще на початку XX ст. навколо Піщаного височіло 38 курганів різних епох¹. В одному з них виявлено поховання людини, череп якої пробитий бронзовим наконечником стріли скіфського типу IV—III ст. до н. е. 1961 року в старому руслі Супою знайдено унікальний скарб — набір грецького бронзового посуду для вина. V ст. до н. е., човен-однодеревку близько 5 метрів завдовжки та рештки кістяка людини², а на території села — уламки кераміки X—XIII ст.
     Перші писемні звістки про Піщане (Пісочен) припадають на третю чверть XII ст. Під 1169 роком у Іпатіївському літописі розповідається про таку подію: «Приде множьство Половець: разделившеся на двое, одни придоша къ Переяславлю и сташа у Пъсочна, а друзии придоша по одной стороне Днепра и сташа у Корсуня»³.
     Вигідне географічне місцезнаходження на перетині Супою і шляху Переяслав— Жовнине визначило стратегічне значення Піщаного від самого початку існування. Воно відігравало роль міцного вузла оборони в системі Надсупійської стратегічної лінії на південних кордонах давньоруської держави. Часті наскоки половецьких збройних загонів спустошували містечко і загрожували його жителям щоденною небезпекою.
     1239 року монголо-татари обложили і знищили Пісочен. Відтоді сліди його на деякий час загубилися.
     Наприкінці XVI ст. поселення згадується вже як Піщане або Піщана. Мешканці його зазнавали утисків від феодалів, що ворогували між собою. Не раз вони терпіли від т. зв. наїздів, тобто грабіжницьких набігів сусіднього панства. 1604 року переяславські слуги князів Острозьких учинили напад на «містечко Піщана», пограбували людей, забрали їхню худобу.
     У 40-х роках XVII ст. Піщане було одним з укріплених пунктів середньої Наддніпрянщини і відігравало значну роль у політичному житті краю. На Боплановій карті його позначено як місто. 1649 року воно стало адміністративно-територіальним центром сотні Черкаського полку.
     Піщанці брали участь у Переяславській раді 6 січня 1654 року і прийняли присягу на вірність Росії. 1667 року Піщанська сотня ввійшла до складу Переяславського полку. На той час Піщане було незначним містечком. Майже єдиний промисел тут складало млинарство.
     Нові податки, запроваджені на Лівобережжі після перепису 1666 року (з 19 родин податкових станів Піщаного лише подимного було стягнуто більш як 17 крб.)⁴ викликали протест селян і козаків. Не стерпівши гноблення, козацькі сотні Переяславського полку, що стояли в Богушковій Слобідці, 1666 року повстали. Після бою в Переяславі вони, переслідувані царським військом, відступили до Піщаного, яке стало одним з опорних пунктів антифеодального Переяславського збройного повстання. У липні тут точилися значні бої, під час яких частина козаків гетьмана Брюховецького, співчуваючи повстанцям, не тільки не допомагала урядовим військам, а й повертала зброю проти них. До Піщаного було стягнуто значні каральні сили.
     Козацька старшина та царські воєводи, зосередивши значні військові сили, придушили повстання. Проте населення Піщаного продовжувало боротьбу. 1672 року київське духовенство зазначало, що в містечках за Переяславом, зокрема в Піщаному, «великие шатости»⁵.
     У той час піщанці зазнавали багато лиха від татарських набігів. 1672 року кочовики, що з'явилися біля містечка, «людей багато в полон забрали і худобу відняли». 1678 року Білогородська орда, вдершись на лівий берег Дніпра, підійшла до Піщаного. У бою, що зав'язався, козаки взяли кілька полонених⁶. 1692 року татари напали на південну Переяславщину, але їх відбили козацькі полки, серед яких були і піщанці на чолі з сотником Іваном Джеджелієм. З припиненням татарських набігів Піщане втратило оборонне значення. Укріплення занепадало: вал обсипався, а брама поламалась.
     У 1729—1731 роках 22 козацькі двори у Піщаному були закріплені за гетьманом. Козаки, крім несення військової служби, виконували численні повинності: давали підводи на різноманітні потреби, сплачували місячні «датки» на утримання компанійців. Старшинська верхівка прибирала до рук кращі землі, греблі та млини. Наприклад, священик, сотник і писар завели собі власні хутори. 1764 року один водяний млин належав сотенному писарю Мелецькому й обозному компанійського полку С. Гайворонському, другий—кантакузенським маєтностям. Багаті козаки одержували чималі прибутки з промислів й торгівлі. Піщанський сотник С. Кандиба, наприклад, маючи гуральню, збував вино навіть у Василькові.
     Посилення соціального гніту загострювало боротьбу між заможними козаками й селянами. 1767 року піщанські посполиті скаржилися генеральній комісії, що їхні предки користувалися «степком» спільно з козаками. Але останні не допустили посполитих до степу. Селяни ледь животіли і «дійшли до такої крайності, що й денної їжі позбудуться»⁷.
     Дедалі гіршало економічне становище й бідного козацтва. 1767 року козаки — найчисленніший стан у Піщаному — налічували 167 дворів і 12 бездвірних хат, або 392 родини чи 1166 чоловік. З них виборні становили 66 дворів, на кожний з яких пересічно припадало 7,7 вола, 5,2 коня і 44 дні оранки (один день дорівнював 3/4 дес.), у підпомічників —2,7 вола, 0,7 коня, 17 днів оранки. У 1767—1768 рр. було 179 бездвірних хат посполитих та підсусідків. Піддані вдови піщанського сотника С. Кандиби відбували 2 дні панщини на тиждень⁸.
     1767 року, зі створенням поштової лінії Київ—Кременчук, у Піщаному відкрилася поштова станція, 1781 року, в зв'язку з ліквідацією решток автономного устрою на Лівобережній Україні, Піщане ввійшло до Гельмязівської волості, в другій половині XIX ст. стало волосним центром.
     1834 року тут проживало 1149 козаків і 72 державних селян, з них 10 ремісників. Працював 31 млин. Розвитку набуло чумакування.
     У другій половині XIX ст. в селі поглиблювалося класове розшарування. За подвірним переписом 1885 року, на 954 господарства припадало 4276 десятин орної землі та 827 десятин сінокосу. 14 господарств зовсім не мали землі. 403 — лише по 1—3 десятини. 453 селянам доводилось орендувати 1613 десятин орної землі. 337 господарств обробляли землю своєю худобою, 150 — найманою, 227 — супрягою. Шукаючи засобів існування, біднота продавала свої робочі руки. 16 чоловік ходили на далекі заробітки, 47 наймитували у піщанських куркулів, 347 займалися кустарництвом⁹. Сільські багатії прибрали до своїх рук 105 вітряків, 11 олійниць, кілька шинків. З 1885 по 1900 рік кількість безземельних бідняцьких господарств зросла з 14 до 25, а тих, що не мали орної землі, — з 174 до 176, що мали менше 1 десятини, з 70 до 90.¹⁰.
     Бідняків знесилювали численні податки і платежі. Лише за 1900 рік було сплачено 7393 крб.— державного поземельного податку, повітового й губернського земського, волосного і сільського мирського зборів та страхових платежів¹¹.
     Аж до XX ст. знахарки і шептуни тримали в своїх руках медичне обслуговування в Піщаному. Лише 1901 року повітове земство обладнало в сільському будинку громади медичну амбулаторію. Але через чотири роки приміщення, за свідченням земців, «прийшло в майже нежилий стан. Межу існування старого приміщення давно вже переступлено».
     Царський уряд зовсім не дбав про освіту народу. Тільки 1865 року тут відкрилася початкова парафіяльна, 1878 року — міністерська школи. 1885 року на все село з 4 тис. мешканців лише 208 чоловіків і 3 жінки вміли читати й писати. Серед дітей шкільного віку кожний восьмий був за порогом школи.
     Неминучість подальшого зубожіння, поміщицько-куркульське ярмо і безправ'я штовхали селян на активну боротьбу проти гнобителів. 1905 року піщанці збиралися на сходки за селом в урочищі Лахнівщині, читали й обговорювали прокламації. Куркулі презирливо звали їх «лахнівцями».
     Навіть у роки реакції жителі села відкрито виявляли своє незадоволення самодержавством. 14 квітня 1908 року на обіді, влаштованому місцевою знаттю, піп виголосив промову за «здравіє государя імператора й усієї августійшої фамілії». У цей час учитель місцевої міністерської школи разом з кількома селянами з Піщаного й ближніх сіл, що стояли неподалік, освистали царських посіпак. За «неблагонадійними» Полтавське губернське жандармське управління встановило нагляд.
     У роки  реакції посилився процес обезземелення і зубожіння селянства. За переписом 1910 року, з 996 господарств 37 були безземельні, тоді як дворянин М. П. Кандиба володів 100 десятинами землі, паровим млином і гуральнею. Як і раніше, біднота користувалася примітивним реманентом. Вона мала лише 47 плугів. У господарствах багатіїв працювало 5 сівалок, 12 кінних та 1 парова молотарка. Крім того, заможні хазяї володіли 98 вітряками, 7 кузнями, 3 олійницями, 2 паровими млинами, 3 дрібними промисловими підприємствами, 9 крамницями¹².
     Злидні гнали піщанців з рідного села. 86 чоловік ходили на заробітки. 43 убогі родини не мали своїх домівок і бідували в чужих хатах¹³.
     Частина населення жила з ремесла. Так, 1910 року тут було 34 теслярі, 33 кравці, 13 шевців, 9 столярів, 23 ткачі, 11 візників, 8 ковалів¹⁴.
     На 1 січня 1915 року в піщанській школі навчалося 103 хлопчики і 14 дівчаток. Сільська бібліотека мала всього 204 книжки. Зате в селі було 7 шинків.

1   Л.В.Падалка. Прошлое Полтавской территории и ее заселение, стор. 152.
2   О.Д.Ганіна. Античні бронзи з Піщаного, стор. З—4, 95—97.
3   Полное собрание русских летописей, т. 1, 1962, стор. 357.
4   Переписні книги 1666 року, 1933, стор. 233.
5   Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, т. 6. СПб., 1869, стор. 417, 754.
6   Там же, т. 13. СПб, 1884, стор. 754.
7   Журн. «Современник», 1882, № 3, стор. 12.
8   Н.Арандаренко. Записки о Полтавской губернии, т. 2. Полтава, 1849, стор. 110.
9   Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. 6. Золотоношский уезд, стор. 10—12, 16, 31.
10 Список населенных мест Полтавской губернии за 1910 год, стор. 188—189.
11 Материалы подворной переписи Полтавской губернии в 1900 году. Золотоношский уезд, стор. 135.
12 Третья подворно-хозяйственная земская перепись в Полтавской губернии 1910 г. Золотоношский уезд. Полтава, 1913, стор. 129.
13 Свод нормальных оценок крупных промышленных заведений Полтавской губернии. Полтава, 1913, стор. 10.
14 Список населенных мест Полтавской губернии за 1910 год, стор. 272.

Населені пункти Черкаської області : Ватутіне • Городище • Жашків • Звенигородка ( Моринці ) • Золотоноша ( Гельмязів , Піщане ) • Кам'янка • Канів ( Прохорівка ) • Катеринопіль ( Мокра Калигірка ) • Корсунь-Шевченківський ( Стеблів ) • Маньківка ( Буки ) •  Монастирище ( Цибулів ) • Сміла ( Макіївка , Ротмистрівка ) • Тальне ( Вишнопіль ) • Умань ( Бабанка ) • Христинівка • Черкаси • Чигирин • Шпола