Мокра Калигірка

     Село в Катеринопільському районі Черкаської області. Відстань до обласного центру — 90 км, до найближчої залізничної станції Шпола — 20 км.
     На території сучасного селища виявлено залишки поселення доби міді.
     В історичних джерелах Мокра Калигірка згадується на початку XVIII ст., тоді вона належала панам Любомирським.
     1793 року, після возз'єднання правобережних земель з лівобережними у складі Росії, містечко перейшло до російських поміщиків Лопухіних. 1804 року тут налічувалося 512 кріпосних лише чоловічої статі¹.
     У першій половині XIX ст. в містечку з'явилися перші невеликі промислові підприємства. 1845 року стала до ладу суконна фабрика, продукція якої реалізовувалася в м. Златополі². У 1848 році побудовано цукровий завод, який виробляв понад 45 тис. пудів цукру-піску на рік. На цих підприємствах працювало місцеве населення та безземельні селяни навколишніх сіл.
     На основі законодавчих актів 1861 року 170 селянських дворів Мокрої Калигірки одержали 656 десятин землі, за яку протягом 49 років мали сплатити 28841 крб. 61 коп. (враховуючи 6 проц. річних, ця сума збільшувалася втричі)³.
     Привільно жилося поміщикам на родючих землях, широким потоком пливли до їх кишень капітали, створювані селянами, що гнули спини в тяжкій підневільній праці. На сільськогосподарських роботах у мокрокалигірських економіях дуже низько оплачувалася праця поденників та наймитів. Косар, наприклад, за день роботи отримував 40 коп., сіяч — 30 коп., а молотник—25 коп. За «хазяйські харчі» щоденно відраховувалося 15 коп. Отже до виплати належала половина зароблених грошей⁴.
     Малоземелля, низька оплата праці в поміщицьких економіях часто спричинювали обурення мешканців містечка. 1893 року воно вилилось у масові порубки поміщицького лісу. Ті самовільні порубки набрали настільки масового характеру, що поміщик, не покладаючись на місцеву владу, звернувся з телеграмою до міністра внутрішніх справ і просив вжити найшвидших і найрішучіших заходів проти селян, які навіть серед дня приходять натовпами до лісу, проганяють лісову охорону і рубають дерева. Київський генерал-губернатор відрядив сюди чиновника особливих доручень. На підставі його доповіді було озброєно лісову охорону. Але й після цього заходу масова порубка лісу не припинилася⁵. Восени 1898 року мокрокалигірські селяни на знак протесту проти позбавлення їх випасів витолочили посіви, орендовані Киселівською цукроварнею у місцевого поміщика. Коли заводські об'їждчики намагалися забрати худобу селян, то вони, озброєні кілками і залізними палицями, вступили в сутичку з ними. Ті, у свою чергу, застосували вогнепальну зброю, при цьому поранили селянина Т. Коденця⁶.
     У післяреформений період у Мокрій Калигірці почав діяти і цегельний завод, відкрилася лісна контора купця Чорнобильського, яка вела торгівлю лісом. Багатіям належали 3 кузні, 9 вітряків, 2 хлібні магазини. Грошову допомогу власникам надавав селянський банк. Щотижня в містечку влаштовувалися базари, а один раз на рік — ярмарок. Сюди з багатьох навколишніх сіл і міст привозилися промислові та сільськогосподарські товари на суму понад 192 тис. карбованців.
     Виникнення промислових підприємств, розгортання торгівлі, особливо хлібної, сприяло припливу населення до містечка. Якщо перед реформою 1861 року тут було 226 дворів і мешкало 1164 жителі, то на початку XX ст.— 539 дворів і 3263 чоловіка населення. За станом на січень 1900 року налічувалося 4747 десятин землі, з них 3789 — належало поміщикові, 41 — церкві і лише 917 — селянам⁷. Таке становище викликало незадоволення широких мас.
     У роки російсько-японської війни серед трудящих Мокрої Калигірки розповсюджувалися прокламації соціал-демократичного змісту, в яких засуджувалася ганебна війна. Одну з них — «Правдиве слово про війну» було підкинуто волосному старості. 9 березня 1904 року мировий справник Звенигородського повіту сповістив про це київського губернатора⁸.
     Особливої гостроти набрала боротьба проти поміщиків у 1905 році. 27 травня селяни відмовилися працювати у Клечановського, який встановив низькі розцінки на сільськогосподарські роботи. Вони вимагали підвищення платні і не допускали до роботи тих, хто не брав участі у страйкові. Поміщик переслідував активних учасників виступу. За його донесенням прокурор Уманського окружного суду на цілу групу мокрокалигірських селян завів судові справи⁹. 5 жовтня 1906 року страйкуючі вирішили не возити цукрових буряків з плантацій до Ярошівської цукроварні. Вони озброїлись вилами, косами і напали на маєток пана. Проте наступного дня прибули солдати і придушили виступ. Але й після цього боротьба не припинилася. 1 квітня 1907 року селяни спалили млин Клечановського, завдавши його власнику збитків на суму 20 тис. карбованців¹⁰.
     В період столипінської реформи селянський банк весною 1908 року купив у місцевого поміщика 1379 десятин землі,з них 957 — орної, щоб продати її в кредит заможним селянам для виходу на хутори і відруби. В Мокрій Калигірці виникло 18 хуторів. Основна ж маса населення змушена була бідувати.
     У 1912 році в Мокрій Калигірці з 336 селянських господарств 39 були безземельними, 40—мали менше одної десятини (всього 12 десятин). Тільки 22 господарствам належало по 10 і більше десятин (всього 285 десятин) орної землі, вони були значно краще забезпечені й робочою худобою¹¹.
     В роки першої світової війни дедалі більше зубожіли і занепадали бідняцькі господарства. Значна частина їх землі перейшла до рук глитаїв. Якщо в 1912 році селянських господарств, що мали до однієї десятини, налічувалося 40, то через п'ять років їх стало 233.
     На початку XX ст. всю волость обслуговувала лікарня, яка знаходилася в Мокрій Калигірці, тут працювали лікар і фельдшер. Вкрай занедбана була народна освіта. У містечку з населенням понад 3 тис. чоловік існувала одна невеличка церковнопарафіяльна школа, відкрита 1866 року¹². Майже все населення не знало грамоти. 1910 року почала працювати двокласна школа, де 153 дітей навчали 4 вчителі. Цю школу закінчували тільки окремі учні, переважна більшість їх обмежувалася першими двома групами. Початкову освіту в обсязі повного курсу для більшості дітей сільського населення здобути було неможливо через важкі матеріальні умови батьків.

1  ЦДІА УРСР у Києві, ф. 484, оп. 5, спр. 31, арк. 45—46.
2  О.О.Нестеренко. Розвиток промисловості на Україні, ч. 1, стор. 446.
3  Київський облдержархів, ф. 4, оп. 99, спр. 1366, арк. 22—27, 68.
4  Там же, ф. 804, оп. 1, спр. 304, арк. 741.
5  Д.П.Пойда. Крестьянское движение на Правобережной Украине в пореформенный период 1866—1900 гг., стор. 344.
6  ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 697, спр. 297, арк. 25.
7  Список населенных мест Киевской губернии, стор. 645.
8  Київський облдержархів, ф. 2, оп. 220, спр. 56, арк. 60.
9  ЦДІА УРСР у Києві, ф. 317, oп. 1, спр. 2832, арк. 29, 30.
10 Київський облдержархів, ф. 2, оп. 223, спр. 102, арк. 41.
11 Итоги переписи скота у сельского крестьянского населения Киевской губернии в 1912 году, стор. 104.
12 Київський облдержархів, ф. 804, оп. 1, спр. 279, арк. 11.

Населені пункти Черкаської області : Ватутіне • Городище • Жашків • Звенигородка ( Моринці ) • Золотоноша ( Гельмязів , Піщане ) • Кам'янка • Канів ( Прохорівка ) • Катеринопіль ( Мокра Калигірка ) • Корсунь-Шевченківський ( Стеблів ) • Маньківка ( Буки ) •  Монастирище ( Цибулів ) • Сміла ( Макіївка , Ротмистрівка ) • Тальне ( Вишнопіль ) • Умань ( Бабанка ) • Христинівка • Черкаси • Чигирин • Шпола