Гельмязів

     Cело в Золотоніському районі Черкаської області, центр сільської Ради, розташоване на правому березі притоки Дніпра Супою, за 30 км на північний захід від міста Золотоноші за 12 км від залізничної станції Гладківщина, за 3 км від автотраси Київ — Кременчук — Дніпропетровськ.
     Окремі історики, посилаючись на Іпатіївський і Лаврентіївський літописи, вважають, що село існувало уже в першій половині XII ст., на думку інших — Гельмязів згадується в XIV ст. під назвою Ємесова або Чемосова¹.
     Вперше село згадується у люстрації Київського воєводства за 1616 рік², де Гельмязів іменується «старинным городом» з 40 «послушними» (посполитими) і 100 «непослушними» (козацькими) дворами. Поширення кріпацтва на Лівобережній Україні, зменшення селянського землеволодіння внаслідок розвитку фільваркового господарства шляхти на початку XVII ст. викликало зростання «непослушного» (покозаченого) населення, яке не корилося феодалам, не платило ніяких податків. У Гельмязові росло число утікачів з Правобережжя.
     В період визвольної війни 1648—1654 рр. Гельмязів стає сотенним містечком³. Представники козаків, міщан і селян брали участь у Переяславській Раді. В січні 1654 року гельмязівці присягнули на вірність Російській державі.
     Після возз'єднання з Росією Лівобережна Україна ще зазнавала нападів загарбників, спустошливі набіги яких дуже перешкоджали розквіту краю. Так, 1661 року Гельмязів зруйнували татари й шляхта. Не сприяла розвиткові села і козацька старшина, яка дбала тільки про збільшення своїх володінь. Отримуючи від царського уряду великі земельні маєтності, вона, крім того, загарбувала козацькі й селянські землі, закріпачуючи бідноту, змушуючи її платити різноманітні податки й побори.
     У відповідь на посилення гніту 18 липня 1666 року повстали козаки Переяславського полку. До них одразу приєдналися гельмязівці. Під Гельмязовом і Піщаним відбулися бої між повстанцями, козаками та урядовими військами⁴.
     Після придушення заворушень козацька старшина ще більше посилила гноблення, не забуваючи водночас про власні привілеї. Гельмязівський сотник, наприклад, щоденно брав селян і козаків до свого і полковничого дворів для виконання різних домашніх робіт. Полковник Томара, полковий писар, полковий суддя, а також решта козацької старшини — стала кріпосниками, володарями земель і селян Гельмязова та навколишніх сіл. Так, лише полковникові Томарі належали села Підставки, Слобода Богушкова, Нехайки, хутори Каврайські, земельні угіддя в селах Ліпляві, Прохорівці та ін.
     1797 року Гельмязів стає волосним центром Золотоніського повіту Полтавської губернії. У першій половині XIX ст. він розвивається і як торговий центр. Через нього везли хліб на Прохорівську пристань. Тут проводилися 4 щорічні ярмарки, що тривали по кілька тижнів, щотижневі базари. Торгували зерном, рибою, сіллю, яку доставляли чумаки, ремісничими виробами, що виготовлялися на місці, а також привезеними з інших міст.
     Основна маса населення займалася хліборобством. З ремесел найпоширенішими були кравецтво, шевство, бондарювання, теслярство, ковальство, чинбарство, ткання полотна. Звідси і прізвища жителів села — Коваленки, Ткаченки, Бондаренки, Теслі, Шевці і т. д.
     З розвитком ремесел і торгівлі з'явилась потреба в освічених людях. 1846 року в Гельмязові відкрилося парафіяльне училище. 1848 року деяка частина дітей навчалася при найстарішій з церков — Успенській. Заможні батьки наймали грамотних людей для навчання своїх нащадків удома. Іноді це були справжні вчителі, як С. М. Левицький, про якого розповів Т. Г. Шевченко в своїй повісті «Близнецы». 1848 року міністерство державних маетностей відкрило в Гельмязові школу елементарної грамоти⁵.
     Не поліпшилось економічне становище селянства і після реформи 1861 року. Лише 205 дес. землі одержали гельмязівці на 122 двори (742 чоловіка). Зростало число безземельних, сільських пролетарів. На 1885 рік містечко налічувало 891 господарство⁶, 4269 жителів, з яких 2969 (547 господарств) були козаки, 708 (152 господарств) — міщани, решта селяни, 40 господарств зовсім не мали землі, 312 — від 1 до 6 дес., у 333 була лише садиба. Зате 29 господарств володіли по 20—50, а 7 — понад 50 десятин. Про скрутне становище селян свідчать і такі дані: 321 господарство не мало чим обробляти свою землю і здавало її в оренду (найчастіше з половини). Як і по всій Україні, з розвитком капіталізму у Гельмязові набула поширення така форма спільної праці, як супряга. Її тут застосовували 192 господарства. Левади, прибережні луки опинилися в руках орендарів-відкупників.
     Підприємці-фабриканти втягували селянські господарства в товарне виробництво. На полях і городах стали вирощувати нову культуру — тютюн. Працювали 2 вальцьові млини з паровими двигунами, 34 вітряки, 7 олійниць, 6 кузень, медоварний завод, що потребували робочих рук.
     До кінця XIX ст. класове розшарування у Гельмязові ще більше поглибилося. На 1900 рік тут уже 144 безземельні господарства, значно зросла кількість малоземельних. Зате багатіли куркулі: лише тих, що володіли 50 десятинами і більше (а загалом 2495 дес., або чвертю всіх угідь села) стало 24 господарства⁷. На той час у Гельмязові і волості працювало 250 ткачів, 46 кравців, 42 чоботарі, 59 теслярів, 44 колісники, багато ковалів та інших кустарів і ремісників. Хоч самі вони за високі проценти кредитувалися торговою верхівкою, однак, розвиваючи і розширюючи своє ремесло, наймали робітників.
     24 власники приватних крамниць тримали в своїх руках усю торгівлю хлібом, рибою, сіллю, а також продуктами сільського господарства, виробами місцевих кустарів та ремісників, фабричними товарами⁸.
     Загострення взаємин між багатіями й біднотою вилилися у події революції 1905—1907 рр. У жнива 1906 року найбільш свідомі селяни закликали працюючих на панських ланах вимагати підвищення плати за працю. Багато хто кинув роботу. Зерно перестигало. Полтавський губернатор направив у Гельмязів козачу сотню, з прибуттям якої на базарному майдані сталася сутичка. Козаки орудували нагаями та шаблями. Селянин С. Фортуна був поранений. С. Гарбуз, І. Погребний, Г. Чорненький, Л. Ярмілко за підбурювання односельців вислані за межі губернії⁹.
     Про Гельмязів 1909 року писала повітова газета «Слово»: «Дуже велике і убоге наше село. Тут живе кілька дуків—козаків, а то кілька тисяч такої голоти, що хоч напоказ бери». Це видно із третього подвірного господарського земського перепису Полтавської губернії за 1910 рік: 1073 господарства (5579 чоловік) володіли 4143 дес. землі, а 19 великих землевласників 2297 дес. Понад 23 проц. селян мали угіддя менше 3-х десятин, 38 проц. дворів не мали худоби і здавали землю в оренду¹⁰.
     1911 року Гельмязів одержав поштово-телеграфний зв'язок. Проектувалося прокладення залізниці з Золотоноші через Гельмязів—Переяслав на Київ. Але місцеві землевласники на чолі із старостою виступили проти цього. Вони скликали сільські сходи, налякали затурканих односельців «чавункою», а свій протест надіслали до Петербурга. Вони не хотіли втратити частину своєї землі, боялися розвитку капіталізму, проникнення в село пролетаріату. Хоч залізниця не пролягала через Гельмязів, але близькість її сприяла зростанню промисловості. 1913 року тут діяли два миловарні заводи, збільшилася кількість ремісників, кустарів, число сільських пролетарів-поденщиків зросло до 735 чоловік, які взимку перебивалися випадковою роботою, а влітку працювали за десятий сніп¹¹.
     Напочатку ХХ ст. в Гельмязові збудовано земську лікарню на 16 ліжок. Лікар і фельдшер, які тут працювали, обслуговували 18 населених пунктів. 1900 року тільки 130 хлопчиків і дівчаток (на 5600 чоловік населення) навчалося в 1 земській та 2 школах грамоти, однак закінчували курс навчання 10—20 осіб. 1911 року відкрилося вище початкове чотирикласне міське училище. Навчання у ньому було недоступне біднякам. Про убогість тогочасної освіти свідчать такі дані: 1910 року з 2832 чоловіків письменних було 1194, з 2747 жінок лише 399.¹². В училищі процвітали «палочні» методи виховання. Лише вчитель П. Ю. Воропай гуманно ставився до своїх вихованців, знайомив їх з творами прогресивних письменників, віршами Т. Г. Шевченка, статтями В Г. Бєлінського. Після уроків він керував малярським і музичним гуртками.
     1895 року в приватній хаті відкрилася сільська бібліотека, у фонді якої через 5 років було 640 книг¹³.

1   В. Ляскоронский. История Переяславской земли с древнейших времен до половины XIII столетия, 1903, стор. 134, 135; Городские поселения в Российской империи, т. 4, стор. 204.
2   Воссоединение Украины с Россией, т. 1, стор. 11—13.
3   Л.В.Падалка. Прошлое Полтавской территории и ее заселение. Полтава, 1914, стор 53.
4   К.I.Стецюк. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50—70-х роках XVII ст., 1960, стор. 285.  
5   Свод журналов Золотоношского уездного земского собрания XIX очередного созыва, стор. 56—57.
6   Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. 6, Золотоношский уезд, стор. 98—128.
7   Материалы подворной переписи Полтавской губернии в 1900 году. Золотоношский уезд. Полтава, 1905, стор. 56—57.
8   Кустари и ремесленники Полтавской губернии. Полтава, 1901, стор. 19—20.
9   Революционные события 1905—1907 годов на Полтавщине, стор. 215.
10 Третья подворно-хозяйственная земская перепись в Полтавской губернии 1910 года. Золотоношский уезд, стор. 50, 53.
11 Свод нормальных оценок крупных промышленных заведений Полтавской губернии, 1913, стор. 8—11; Алфавитный указатель населенных мест Полтавской губернии, 1913, стор. 4.
12 Третья подворно-хозяйственная перепись Полтавской губернии 1910 года, стор. 50.
13 Статистический ежегодник Полтавского губернского земства на 1903 г. Полтава, 1903, стор. 94—104.

Населені пункти Черкаської області : Ватутіне • Городище • Жашків • Звенигородка ( Моринці ) • Золотоноша ( Гельмязів , Піщане ) • Кам'янка • Канів ( Прохорівка ) • Катеринопіль ( Мокра Калигірка ) • Корсунь-Шевченківський ( Стеблів ) • Маньківка ( Буки ) •  Монастирище ( Цибулів ) • Сміла ( Макіївка , Ротмистрівка ) • Тальне ( Вишнопіль ) • Умань ( Бабанка ) • Христинівка • Черкаси • Чигирин • Шпола