Маньківка

     Селище міського типу, районний центр Маньківського району Черкаської області. Розташована в середній течії річки Маньківки (притока Кищихи), за 180 км на південний захід від обласного центру та 5 км від найближчої залізничної станції Поташ.
     На території селища виявлено залишки 6 поселень трипільської культури, 6 — доби бронзи та 4 — черняхівської культури.
     В історичних джерелах Маньківка вперше згадується наприкінці XVI століття¹.
     У 1609 році польський магнат М. Калиновський став власником величезної території з м. Уманню й навколишніми поселеннями аж до річки Гірського Тікичу. Йому належала також і Маньківка, яка в 1629 році вже була значним для того часу поселенням і налічувала 949 дворів².
     У зв'язку з посиленням попиту на сільськогосподарські продукти та продукти лісової промисловості на зовнішньому і внутрішньому ринках орендарі й управителі Калиновського по-хижацькому знищували ліси, спалювали деревину, а попіл (поташ) вивозили на продаж за кордон. Реалізуючи на ринку продукти праці закріпачених селян і залежного населення, феодали-кріпосники вели розкішне життя. Як правило, маєтками управляли управителі, а Калиновський з родиною жив у різних великих містах Польщі. Деякі землі разом з кріпаками він передавав орендарям. Так, у 1638 році М. Калиновський здав гданському купцеві в оренду за 119 тис. злотих Маньківську, Уманську, Буцьку та інші буди з правом широкого виробництва поташу³.
     З 1648 року Маньківка — сотенне містечко Маньківської сотні Уманського полку. Селяни й козаки сотні в складі 251 чоловіка під командуванням сотника Г. Бовдира в 1648—1654 рр. брали активну участь у народно-визвольній війні українського народу проти польських гнобителів. Богдан Хмельницький у своїх листах від 16 травня 1654 та 22 березня 1655 років до російського царя Олексія Михайловича згадує про Маньківку і про бажання населення продовжувати визвольну боротьбу разом з російським народом⁴.
     У 1654 році по дорозі на Москву і до Богдана Хмельницького через Маньківку проїжджав антіохійський патріарх Макарій у супроводі свого сина, який залишив спогади про подорож по Україні. В них він писав, що разом з батьком прибув до цього міста, де було багато гарних будинків і крамниць, 3 цитаделі, 4 церкви, З ставки, палац Калиновського, а за містом — Троїцький монастир. На мандрівників сильне враження своїм багатством і красою справив Маньківський замок, який був обнесений ровами, валами, стінами, укріплений баштами та гарматами. Стіни палацу були оздоблені полірованим дубом⁵.
     Селяни й далі продовжували боротьбу проти своїх гнобителів. Вони взяли участь у повстанні 1664—1665 рр., що охопило всю Правобережну Україну. За Андрусівським перемир'ям 1667 року Маньківка відійшла до Речі Посполитої і ще не раз терпіла від загарбників. У 1672 році її зруйнували турецько-татарські агресори. Тікаючи від неволі, більшість жителів містечка переселилася на Лівобережну Україну та Слобожанщину. У ті роки Маньківка, як і інші села, зазнала великих руйнувань.
     Після поразки народних повстань XVIII ст., зокрема великого народно-визвольного антифеодального повстання 1768 року, в яких брало участь населення Маньківки, ще більше посилився феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніт.
     У 1793 році Правобережна Україна, в т. ч. Маньківка, відійшла до складу Росії. 1830 року в Маньківці проживало 2600 чоловік православних і 14 католиків. 1832 року за участь О. Потоцького в польському визвольному повстанні 1830—1831 рр. царський уряд конфіскував його маєтки. Селяни стали державними. Декілька років містечком відала Київська казенна палата, потім військове міністерство. З 1838 року в Маньківці було створено військове поселення. Село стало центром п'ятої сотні Києво-Подільського округу військових поселень, створеного у 1836— 1837 рр. Тут містилися штаб 2-го гусарського полку, взвод кавалерії та волосна управа. Селян перетворили у військових поселенців. Вони відбували військові обов'язки, обробляли землю, забезпечували себе і армію продовольством.
     Проте, військові поселення не виправдали сподівань уряду і в 1858 році їх ліквідували. Маньківка стала центром першого округу поселення державних селян.
     У післяреформений період швидкими темпами йшло розшарування серед населення. В середньому на кожну душу припадало трохи більше двох десятин землі. Кількість господарств зростала, але нові родини не одержували наділів, .ставали безземельними. Сім'ї, що не мали сільськогосподарського реманенту й тяглової сили, розорялися, за безцінь продавали свої наділи багатіям. З часом земля в основному була зосереджена в руках куркулів, які скуповували її за безцінок у бідноти. Безземельні та малоземельні селяни наймалися до куркулів на сезонні роботи. Багато з них ще ранньою весною вирушали на заробітки в інші місцевості, зокрема до Херсонської губернії⁶.
     Згідно люстраційного акту 10-го перепису населення, що відбувся у липні 1872 року, в Маньківці проживало 1437 душ, з них місцевих жителів — 1254, відставних солдатів — 183. Дворів налічувалося 562, в т. ч. 140 — відставних солдатів⁷.
     Введення в експлуатацію 1891 року залізничної колії Христинівка—Шпола та спорудження 1899 року Іваньківського цукрового заводу, що за 11 км від Маньківки, збільшили попит на цукрові буряки. Особливо стали зростати їх посіви в заможних господарствах, які використовували дешеву робочу силу на обробітку плантацій. Жінки, дівчата та підлітки з ранньої весни і до пізньої осені за мізерну плату весь світловий день гнули спину на куркульських полях. Селяни, які мали коней, вивозили цукрову сировину на завод, інші транспортували готовий цукор на станцію Поташ.
     В селі 1900 року налічувалося 937 дворів з населенням 4156 чоловік. Головним заняттям жителів залишалося землеробство. Селянам належало 5280 десятин землі, церкві — 72. 42 господарства були безземельними, 35 — володіли наділами понад 10 десятин кожне. У більшості господарств було по одній десятині і зовсім не було тяглової сили.
     На початку XIX ст. у Маньківці діяла олійниця, 2 млини, 10 вітряків, 2 кузні⁸.
     Тяжке і безпросвітне життя посилювало обурення селян. Все це змушувало їх підніматися на боротьбу проти сільських глитаїв, буржуазно-поміщицького ладу. В роки першої російської революції 1905—1907 рр. у селі відбувалися сутички бідних селян з куркулями та військовими загонами, часто горіли куркульські садиби. У грудні 1905 року в селян знайдено 6 листівок «Як відібрати землю в поміщиків», у липні наступного року — 9 листівок «До всіх сільських робітників», у вересні поширювалася листівка «Маніфест до всього селянства»⁹.
     Столипінська аграрна реформа не поліпшила економічного становища селян, не розв'язала суперечностей на селі, а ще більше загострила їх. Процес обезземелення та класового розшарування тривав далі. Не маючи тяглової сили, сільськогосподарського реманенту, багато селян продавали свої земельні наділи місцевим куркулям. Так, наприкінці 1912 року в селі вже налічувалося 64 безземельні господарства, 64 родинам належало лише до однієї десятини, 110 — від 6 до 7 десятин, 35 — десять і більше десятин землі. Худобу мало 141 господарство¹⁰.
     Для лікування жителів Маньківки і навколишніх сіл 1861 року при волосній управі відкрито приймальну палату з фельдшером і бабою-повитухою. Після революції 1905—1907 рр. тут відкрили дільничну лікарню на 10 ліжок, яка обслуговувала 29 сіл. Її штат складався з лікаря, 2 фельдшерів, акушерки. У звіті Уманської повітової земської управи за 1913 рік записано, що Маньківська дільнична лікарня знаходиться в найманому, старому, зовсім не пристосованому приміщенні, де ніяких, навіть примітивних лікарняних пристосувань немає, а колодязь далеко у дворі¹¹.
     Не кращі справи були й з народною освітою. Лише 27 вересня 1860 року в Маньківці відкрили трирічну школу. Гроші на утримання учителя та школи вносили селяни залежно від кількості в кожного з них землі. 1876 року засновано двокласне училище. У 1900 році діяло 3 школи: двокласне училище з п'ятирічним строком навчання та 2 церковнопарафіяльні школи з трирічним терміном навчання. З 15 вересня 1910 року почало працювати чотирикласне училище з 2 учителями і 38 учнями¹². Навчання в училищі було платним. Тому не багатьом щастило здобути навіть початкову освіту. Як правило, діти ходили до школи до настання морозів і весною, бо не мали одягу та взуття¹³.

1   Записки історично-філологічного відділу, кн. 11, 1927, стор. 20.
2   Записки історично-філологічного відділу, кн. 11, стор. 23—24.
3   Історія Української РСР, т. 1, стор. 178; Записки історично-філологічного відділу, кн. 11, стор. 25.
4   Документи Богдана Хмельницького, стор. 344, 410.
5   Записки історично-філологічного відділу, кн. 11,) стор. 33; Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века, описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским, вып. 4, стор. 139—141.   
6   Список населенных мест Киевской губернии, стор. 1598.
7   Київський облдержархів, ф. 4, он. 65, спр. 10, арк. 3—5.
8   Список населенных мест Киевской губернии, стор. 1598.
9   Київський облдержархів, ф. 2, оп. 222, спр. 188, арк. 7, 49.
10 Итоги переписи скота у сельского крестьянского населения Киевской губернии в 1912 году, стор. 469.
11 Д.Т.Зелієнко. Земська медична діяльність в Уманському повіті. Умань, 1923, стор. 4—5.
12 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 707, оп. 229, спр. 172, арк. 31.
13 Список населенных мест Киевской губернии, стор. 1598.

Населені пункти Черкаської області : Ватутіне • Городище • Жашків • Звенигородка ( Моринці ) • Золотоноша ( Гельмязів , Піщане ) • Кам'янка • Канів ( Прохорівка ) • Катеринопіль ( Мокра Калигірка ) • Корсунь-Шевченківський ( Стеблів ) • Маньківка ( Буки ) •  Монастирище ( Цибулів ) • Сміла ( Макіївка , Ротмистрівка ) • Тальне ( Вишнопіль ) • Умань ( Бабанка ) • Христинівка • Черкаси • Чигирин • Шпола