Канів

     Місто обласного підпорядкування, районний центр Канівського району Черкаської області.Розташований на правому гористому березі Дніпра, має пристань. Віддаль до найближчої залізничної станції Ліпляве (на Лівобережжі) — 7 км, до м. Черкас — 64 км.
     На горах Княжій, Московці, Пилипенковій, на околиці міста в Ситниках відомі поселення доби бронзи. Поблизу Канева у скіфські часи існували два городища — Велике і Мале. Перед початком і на початку нової ери тут містилися ранньо-слов'янські поселення зарубинецької культури. Одне з них — на Пилипенковій горі — розкопане повністю (38 наземних жител, 102 господарчі ями). Біля підніжжя Великого скіфського городища знайдено поховання черняхівської культури, неподалік Княжої гори вивчено слов'янські поселення VII—IX століть. На цій горі містилося літописне місто Родня. Крім того, на території Канева знайдено 3 городища, а на Тарасовій горі — 3 поселення, курганний могильник та 12 скарбів X—XIII століть.
     Про походження назви міста є кілька гіпотез. Дві з них тлумачать її, як слово татарського походження. Означає воно — «ханський перевіз»1 та «місце крові»2. За народним переказом, Канів походить від назви птаха-канюки3.
     Перша літописна згадка про Канів датується 1144 роком. Тоді київський князь Всеволод заснував тут церкву св. Георгія, що її пізніше назвали Успенським собором4. Під 1149 роком про Канів мовиться як про місце перебування князя Гліба — одного з синів Юрія Долгорукого5. Проте можна твердити, Канів існував ще в XI ст., бо у восьмидесятих роках XI ст. до Києво-печерського монастиря з Константинополя приїхав іконописець. В документах зазначено, що він «приидохом в Канев в лодиях». У середині XII ст. Канів став великим містом і відігравав важливу роль у житті Київської держави. 1155 року він відомий як офіційне місце зустрічей (переговорів) руських князів з половецькими послами. З того часу його назва часто зустрічається в документах.
     1240 року татарська орда, очолювана ханом Батиєм, захопила Канів. У ньому постійно перебували баскаки, ханські намісники і збирачі податі.
     Близько 1362 року Каневом заволоділи литовські феодали. З часом місто виросло на помітний торговельний центр. Тут діяла переправа для караванів, які везли з Аравії, Індії, Ірана, Сірії до північних країн дорогоцінні товари: золото, шовк, прянощі.
     Канівський староста й інші визискувачі збирали з населення податі та змушували відбувати повинності. З кожного диму (двору) князівські слуги брали по 7 грошей податку, за пасіку — 12 грошей, за полювання на бобрів — половину здобичі і третину рибного улову у рибалок. Населення міста мусило ремонтувати замок, наймати варту «для охорони воріт», «кінно й оружно» (збройно) ставати на ворога, давати підводи для чиновників старости та утримувати останніх. Мешканці платили старості колядки (по 6 грошей під різдво), 3 дні у рік ходили з ним «на лови» тощо. Біля 1503 року Сигізмунд І доручив оборону Черкаського та Канівського замків О. Дашкевичу, якого з 1511 року призначено канівським старостою. Він методично посилював утиски. Зокрема, запровадив подать «на замок» і збирав її у козаків та «оружного» люду з військової здобичі. Збільшував також інші податі.
     Жителі міста не мирилися з посиленням гніту, зі здирствами. Після смерті Дашкевича в 1536 році повстали жителі Черкас, до них приєдналися міщани та козаки Канева. На місто зненацька напав каральний загін литовського князя і почав криваву розправу. Та повсталі вистояли. Очолені війтом П. Бродовичем і міщанином М. Зенкевичем, канівці розгромили карателів. Уряд змушений був оголосити амністію повсталим і призначив до Канева нових чиновників6. Вони продовжували вести політику попередників, і канівці не припинили боротьбу за свої права.
     Десь з цих часів Канів став своєрідною козацькою святинею. Літні запорожці, що вже не могли брати участі в походах і боях, почали селитися та доживали віку на Чернечій горі неподалік канівського монастиря. 1578 року козаки перевезли сюди останки скараного у Львові Івана Підкови — оспіваного в думах керівника боротьби українського і молдавського народів проти турецько-татарських загарбників. 1678 року монастир спалили турецько-татарські загарбники.
     Перепис 1552 року фіксує навколо міста невеликі козацькі хутори. А 1600 року Каневу надано магдебурзьке право. За даними люстрації Київського воєводства 1616 року тільки у Каневі налічувалося 1346 козацьких («непослушних») і 160 «послушних» дворів7. Канівські селяни на користь феодала відчисляли десятину з ниви, платили сіном і грішми, давали підводи і стацію. Ремісники і торгівці сплачували державні податки і мито, ремонтували замок та несли сторожову службу. Крім хліборобства, скотарства, пасічництва, рибальства та мисливства, жителі займалися ремісництвом.
     У XVII ст. канівці брали активну участь у повстаннях проти польсько-шляхетського панування. Так, 1625 року гетьман Конецпольський за дорученням польського уряду вирушив з Поділля на Україну, щоб приборкати козаків. 11 жовтня (н. с.) шляхта підійшла до Канева. 3000 козаків вийшли з міста. Під Мошнами прийнявши бій, вони табором відступили до Черкас, де з'єдналися ще з двохтисячним загоном. В урочищі Ведмежих Лозах за Куруковим озером козаки відбили всі спроби розгромити їх. За Куруківською угодою до козацького реєстру польські комісари погодилися ввести 6000 козаків.
     Населення Канева брало активну участь і у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. Канівський полк, що мав у своєму складі близько 3000 козаків, керованих полковниками Юрієм Голубом і Семеном Савичем (Савицьким), хоробро бився з ворогами під прапорами гетьмана України Богдана Хмельницького. Канівці 1648 року громили польсько-шляхетське військо під Пилявцями, наступного — під Зборовом, 1651-го — під Берестечком, 1652-го — під Батогом. 1654 року вони присягнули на вірність Росії.
     Богдан Хмельницький двічі був у Каневі. Перший раз у 1654 році, коли призначив місто пунктом збору козаків, і вдруге 1655 року, коли з 60-ма тисячами козаків приєднався до російського війська на чолі з Шереметьєвим і вирушив на Ставище й Охматів.
     Пізніше Канів не раз переходив з рук у руки. Після Андрусівського перемир'я 1667 року Канів відійшов до Польщі, а за Бучацьким мирним договором 1672 року — до Туреччини. Не бажаючи коритись султанові, 10 правобережних полків, у т. ч. й Канівський, у 1674 році возз'єдналися з Лівобережною Україною . 1683 року Річ Посполита знову захопила Правобережжя. Згідно т. зв. «Вічного миру» 1686 року південна Київщина стала нейтральною зоною. Скориставшись невдалим прутським походом Петра І, шляхетська Польща фактично відновлює на цих землях своє панування.
     Шляхта та урядовці грабували люд і силоміць насаджували унію. Насилля переповнило чашу народного гніву. Під час Коліївщини (1768 рік) загін гайдамаків на чолі з Семеном Неживим у червні підійшов до Канева (до них приєдналися жителі навколишніх сіл) і штурмом оволодів канівським замком8.
     Після придушення Коліївщини з 1775 року Канів перейшов у особисту власність польського короля Станіслава Августа. Через два роки він віддав місто своєму небожу, князю Станіславу Понятовському. Не маючи сили витримати гніт, канівці тікали з міста за Дніпро . Понятовському довелось управляти майже безлюдним містом і 1800 року він продав свій маєток архімандриту Боніфатію Фізикевичу. Останній брав з жителів Канева за користування землею, сіножатями та лісом щорічно 6500 злотих.
     У 1793 році Канів увійшов до складу Росії і один рік був повітовим містом Київського намісництва. 1837 року повітове управління і міську поліцію з Богуслава переводять до Канева і він знову стає повітовим містом. 1844 року Богуславський повіт перейменовано в Канівський. Переведення повітових установ, введення пільг для купців та городян (1841 р.) сприяли припливу населення до повітового центру. За даними 1849 року в місті було 5138 жителів, у т. ч. 2863 чоловіки і 2275 жінок.
     1849 року тут працювали невеличка цегельня, 16 водяних млинів і 6 вітряків, що належали дрібним власникам. Неподалік від міста добували бутовий камінь, який вивозився до Києва. А 79 ремісників, що проживали у Каневі, займалися чинбарством, шевством, кравецтвом. Місто мало 18 крамниць, трактир і 11 пивних рундуків. Його прибуток за 1846 рік становив 3470 крб. Причому, від промисловості й торгівлі до міської казни надходило лише 466 крб. (трохи більше сьомої частини), решта — від податків та інших платежів. Майже третина бюджету витрачалась на утримання поліції та городових.
     У 1830 році тут почала діяти лікарня. Вона мала 15 ліжок і обслуговувала хворих усього повіту. Ще гірше становище склалося з освітою. У місті було лише парафіяльне училище, в якому два вчителі навчали 22 учні9.
     Влітку 1859 року після 12-річної розлуки на Україну прибув її великий син, революціонер-демократТ. Г. Шевченко. Перебуваючи в с. Прохорівці у свого давнього приятеля, першого ректора Київського університету професора М. О. Максимовича, Тарас Григорович не раз переправлявся човном на правий берег Дніпра, щоб побувати в селі Пекарях і місті Каневі та підшукати клапоть землі для садиби й хати. Чудові й неповторні своєю красою канівські краєвиди безмірно чарували його. Один з них («Біля Канева») Шевченко змалював в альбом. Замучений самодержавною неволею, 10 березня 1861 року великий поет і художник помер. Виконуючи волю Кобзаря, друзі й приятелі перевезли останки покійного з Петербурга на Україну. 20 травня 1861 року пароплав «Кременчуг» з домовиною Т. Г. Шевченка прибув до Канева. На березі Дніпра труну з тілом поета зустріли жителі Канева та селяни навколишніх сіл. 22 травня біля старовинного Успенського собору зібралось кілька тисяч канівців і селян з Київщини та Полтавщини. «У три години після полудня,— писав приятель поета, художник Г. М. Честахівський,— винесли труну, поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впрягся люд... і повезли, як слід дітям, свого батька»10. Була тоді велика повінь, і похоронна процесія пішла горами, полями, лісами. Чернеча гора прийняла тіло безсмертного Кобзаря і з того часу названа в народі Тарасовою.
     Після реформи 1861 року промисловість у Каневі розвивалася повільно. Місто мало завод сальних свічок, два медоварних заводи, де працювало 7 робітників, сукняну фабрику, яка в кінці XIX ст. мала понад 20 машин і, не витримавши конкуренції, закрилася, вальцьовий паровий млин, завод, що виробляв полив'яний посуд, майстерню для виготовлення карет, а також 20 вітряків і різні кустарні майстерні11.
     Місто поступово розбудовувалось. З 1839 по 1870 тут споруджено лише 248 будинків. У наступні чотири десятиріччя, в зв'язку із зростанням населення (1911 року у Каневі мешкало 12 228 чол.), розвиток міста пішов значно швидше. Забудовано 24 вулиці і провулки, базарний і ярмарковий майдани, споруджено готель і заїжджий двір. За ініціативою передової інтелігенції 10 грудня 1877 року тут організовано громадську бібліотеку з публічною читальнею при ній. Вони тулились у двох кімнатах міської думи. 1883 року відкрито однокласне, а з 1890 — почало працювати двокласне міське училище. Навчалося в ньому 220 учнів.
     Неповторно плинуло культурне життя Канева кінця XIX — початку XX ст. 1896 року тут жила Марко Вовчок, 1913— Г. М. Хоткевич. У місті багато років мешкав відомий український археолог, етнограф й організатор музейної справи М. Ф. Біляшівський, який значну частину свого життя віддав вивченню минулого Канева та його околиць. У Каневі постійно жив і працював директором повітового училища поет і педагог В. С. Гнилосиров (А. Гавриш). Все тепло свого серця він віддавав доглядові за Чернечою горою, дбав про закріплення ярів, про створення килиму живих квітів навколо могили великого Кобзаря.
     З наростанням революційного руху в країні росте і кількість відвідувачів Тарасової гори. Віддати шану співцеві України ідуть не лише місцеві жителі та мешканці навколишніх сіл. До могили Т. Шевченка їдуть з усіх кінців України і Росії. Тут були визначні діячі літератури та мистецтва: Микола Лесков і Марко Кропивницький, Іван Бунін та Іван Нечуй-Левицький, Максим Горький і Михайло Коцюбинський. Були тут Леся Українка, Михайло Старицький, Борис Грінченко, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська. Вшановували пам'ять Кобзаря композитори Микола Лисенко, Микола Леонтович, Кирило Стеценко, Яків Степовий, артисти Марія Заньковецька, Олександр Ленський та інші12.
     Царизм забороняв шанувати пам'ять поета. Найяскравіше його жорстокість проявилася у ювілейному 1914 році. Поліція, підсилена сотнею козаків, у дні столітнього ювілею поета оточила Тарасову гору. Навіть на його могилі лежали жандарми з гвинтівками напоготові. А тисячі трудящих ішли і йшли до могили великого співця.


1   М. Тихомиров. Древнерусские города, вид. 2, 1956, стор. 302.
2   Статистическое описание Киевской губернии, ч. 1, стор. 467.
3   Канівщина. Дніпропетровськ, 1969, стор. 3.
4   Н.Н.Бондарь. Прошлое Канева и его окрестностей, стор. 50, 92—94.
5   Полное собрание русских летописей, т. 2, стор. 317.
6   Жури. «Україна». 1907, № 1 стор. 85—89.
7   Архив Юго-Западной России, ч. 7, т. 1, стор. 308.
8   Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст., стор. 368, 424.
9   Київський облдержархів, ф. 804, on. 1, сир. 5, арк. 120.
10 Жури. «Киевская старина», 1898, № 2, стор. 173.
11 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 55, сир. 447, арк. 37.
12 В.Костенко. Стежки до Кобзаря, 1964, стор. 10, 11, 17, 19, 20, 28.


Населені пункти Черкаської області : Ватутіне • Городище • Жашків • Звенигородка ( Моринці ) • Золотоноша ( Гельмязів , Піщане ) • Кам'янка • Канів ( Прохорівка ) • Катеринопіль ( Мокра Калигірка ) • Корсунь-ШевченківськийСтеблів ) • Маньківка ( Буки ) •  Монастирище ( Цибулів ) • Сміла ( Макіївка , Ротмистрівка ) • Тальне ( Вишнопіль ) • Умань ( Бабанка ) • Христинівка • Черкаси • Чигирин • Шпола