Заболотне  

     Заболотне — село в Україні (до 1929 року — Чоботарка), у Крижопільському районі Вінницької області, розміщене за 8 км від райцентру і залізничної станції Крижопіль. 
     Територія сучасного села колись була вкрита густим лісом. Тут, за народними переказами, ще у XVII ст. оселялися селяни-втікачі. Одним із перших поселенців був чоботар. Звідси й пішла назва села.
     Вперше у письмових джерелах село згадується 1756 року, коли воно було власністю польських панів Бржозовських. В 70-х роках XVIII ст. пани переселили частину селян з Чоботарки в Старо-Сабатинівку, а в 1820 році — до Крижоліна1, щоб освоювати нові землі і одержувати ще більші прибутки.
     Після возз’єднання Правобережної України з Росією в 1793—1804 рр. Чоботарка належала до Балтського повіту, а з 1804 року ввійшла до Ольгопільського повіту Подільської губернії.
     Більшість селян довгі роки гнула спини на панській роботі. У 1847 році відробляли панщину 5 парних тяглових, 129 тяглових і 13 безкінних кріпацьких господарств. Завдяки близькості чорноморських портів поміщики щоразу збільшували продаж пшениці на експорт, що давало їм значні прибутки. Заохочувані цим, вони посилювали панщину. Селян позбавляли землі, і поміщики всіляко намагалися приєднати її до своїх володінь. У 1859 році в Чоботарці мешкало 1387 кріпаків, було 155 дворів. Пан не хотів нарізати нові наділи, і в селі дедалі більшало городників, що мали тільки садиби.
     Мало що змінилося після реформи 1861 року. Непомірними були викупні платежі. Щороку селяни мали сплачувати 4427 крб. викупу. За кожну десятину присадибної землі треба було сплатити 102 крб. Не випадково учорашні кріпаки могли викупити лише мізерні ділянки.
     Дві третини селян під час наділення садибною землею отримали її значно менше, ніж було зазначено в уставній грамоті. Поміщик захопив найродючіші землі. У селян відібрали вигін і луки, а сінокоси виділили у лісних гущавинах, де трава майже не росла.
     Обурені грабіжницьким характером реформи, селяни Чоботарки та інших сіл 10 квітня 1861 року припинили роботу в поміщика й великою групою прибули до містечка Жабокрича. «Кілька тисяч селян, — повідомляв справник Ольгопільського повіту, — вкрай переповнені обурливим духом, роздратовані проти поміщика Зенона Бржозовського настільки, що не стали відробляти панщини і не визнають законних властей»2. Умовляння чиновництва й духовенства нічого не дали. Тоді були викликані солдати 1-го батальйону Мінського й 3-го батальйону Єлецького полків. Чотирьох керівників заворушення ув’язнили, серед них ватажка чоботарських селян Ф. Жванецького.
     Процес розвитку капіталізму на селі гальмувався пережитками кріпосництва. Викупні платежі нерідко перевищували прибутки селянських господарств, це призводило до зубожіння основної маси селянства. Вихід з гострого безземелля вони шукали в орендуванні поміщицької землі. В 1865 році селяни Чоботарки орендували 109 десятин3.
     На селі лютував земельний голод, а купити в поміщика землю по встановленій ціні (33—35 крб. за десятину) сільська біднота не могла. Цю можливість мали куркулі. Розширюючи свої земельні володіння, вони стали вирощувати різні технічні культури, зокрема цукрові буряки, будувати нові млини, олійні тощо. Худобу куркулі гнали на продаж до м. Жабокрича, а хліб, фрукти, тютюн і мед вивозили до Одеси.
     Селяни розорялися і шукали заробітків поза сільським господарством. Біднота змушена була працювати на будівництві залізниці Київ—Одеса та цукрового заводу в Соколівці.
     На початку XX ст. в Чоботарці було 412 дворів і 1940 мешканців. Куркулям належали 13 вітряків, 3 олійниці. Більшість селян опинилася в куркульській кабалі, працювала на бурякових плантаціях власника Соколівської цукроварні, якому лише в Чоботарці належало 595 десятин землі.
     Нерівномірний розподіл худоби, землі, знарядь її обробітку зумовлював усе більше розшарування села та загострення класової боротьби. Під час революції 1905—1907 рр. основною формою боротьби селян Чоботарки став рух за землю.
     28 червня 1905 року до економії поміщика з’явилась група місцевих селян, що налічувала понад 50 чоловік, під керівництвом М. Н. Криворучка — одного з багатьох вихованців Д. К. Заболотного, яким він допоміг здобути вищу освіту. Криворучко разом з П. В. Стангретом, місцевим жителем, розповсюджував революційні прокламації. Селяни, озброєні кілками, розігнали панську сторожу. Разом з наймитами економії вони зажадали більш справедливої оплати праці — 1 крб. в день замість 75 коп. Адміністрація змушена була погодитись на ці вимоги. Селяни погрожували також зібрати самовільно поміщицький хліб і розгромити економію. Цей виступ було придушено, але боротьба наймитів і селян за землю, за поліпшення умов праці тривала й далі.
     Поміщик, володіючи в межах села 177 десятинами лісу, мав загін озброєних лісників, які затримували селянську худобу у поміщицьких володіннях та накладали на селян великі штрафи. В ніч на 23 листопада 1905 року понад 60 селян прибули в ліс, напали на сторожку лісника, підпалили хліви, а потім зрубали 50 великих дерев і повезли їх додому. Через два дні вони знову прибули в поміщицький ліс і під час перестрілки з лісниками одного охоронця вбили та двох поранили.
     Повітовий справник просив вищі власті надіслати в його розпорядження «два ескадрони драгунів або 200 козаків» для втихомирення непокірних. 10 чоботарських селян було заарештовано в поміщицькому лісі4.
     В 1906 році в Чоботарці з квітня по листопад тривали революційні виступи селян, які вимагали розподілити поміщицьку землю. В липні біднота Чоботарки розгромила господарства сільських глитаїв.
     Силою зброї рух селян було придушено, кинуто до в’язниці X. В. Якимцова, Г. П. Дороша і Є. Ф. Янюка. Багатьох учасників селянських виступів 1906 року віддали до суду, інші були змушені переховуватись, але революційні виступи не припинялись. В липні 1907 року в Чоботарці на стінах хат було розклеєно і розкидано по вулицях звернення до селян, у яких їх закликали вимагати у поміщиків збільшення плати за працю і скорочення робочого дня5. За участь у виступах 1907 року було ув’язнено селянина Т. Д. Гайдиша.
     Розорена столипінською реформою сільська біднота все більше потрапляла в куркульську кабалу. Багато знедолених покидали село і шукали щастя на чужині. До 1914 року понад 20 родин у пошуках кращої долі виїхали до Америки.
     Невимовно тяжко жилося чоботарським селянам наприкінці XIX — на початку XX ст. Майже все населення було неписьменним. Тільки 1881 року в селі відкрили однокласну школу, де навчалися тільки хлопчики і був лише один вчитель. У 1903—1913 рр. її відвідувало 10 проц. дітей шкільного віку. Важке матеріальне становище не дозволяло більшості мешканців Чоботарки навчати дітей у школі. 1903 року її закінчило 17 хлопчиків і 3 дівчинки.
     У 1907році в селі було відкрито нижчу агротехнічну школу, в якій навчалося 35 селянських дітей. 
     В селі не було лікувальних закладів, тому багато людей вмирало від інфекційних захворювань. Земський лікар, що обслуговував населення Чоботарки, жив за 40 км у Кам’янці.


1  Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета, вып. 4. Каменец-Подольский, 1901, стор. 59, 91, 828. 
2  ЦДІА УРСР у Києві, ф. 422, оп. 303, спр. 314, арк. 4.
3  ЦДІА СРСР, ф. 1290, оп. 4, спр. 98, арк. 874—875.
4  Хмельницький облдержархів, ф. 228, оп. 1, спр. 7335, арк. 14, 16, 20—21, 24.
5  ЦДІА СРСР, ф. 1405, оп. 530, спр. 398, арк. 143; Революційні події 1905 — 1907 рр. на Поділлі, стор. 124—125, 154—155, 176.