Вороновиця

     Вороновиця — селище міського типу в Україні, у Вінницькому районі Вінницької області¹. Розміщена на підвищеній рівнині поблизу невеличкої річки Воронки, притоки Південного Бугу. До обласного центру— 24 км. Через  Вороновицю пролягають автошлях та залізнична лінія. Селище славиться садами. З півдня до нього підступає великий масив листяного лісу.
     Багаті землі, на яких виникло село, були об'єктом нападів завойовників і переходили з рук до рук. Тут в різні часи хазяйнували татари, литовці, турки, поляки². Про жорстокі бої, що відбувалися в цих місцях, свідчать залишки фортеці, спорудженої у XIV ст., й підземні ходи в самому селищі.
     Про походження назви села існує кілька легенд. В одній з них розповідається про жорстоку битву місцевих мешканців з турками. Після бою над полем, встеленим трупами, кружляли зграї вороння. Від слів — ворони в’ються — нібито й пішла назва села. В іншій говориться, що найменування села походить від назви річки Воронки.
     Через село пролягав торговий шлях з Вінниці на Брацлав та Балту.
     Перша згадка про Вороновицю зустрічається у письмових джерелах за 1545 рік.
     Польські пани, які володіли селом, не раз перепродували його, що призводило до посилення закріпачення мешканців. Лише за першу чверть XVII ст. Вороновицю продавали тричі і нею заволоділи Грохольські. Останні тримали її в своїх руках понад двісті років. Поміщикам належало 4 тис. десятин кращих земельних угідь і понад 2,5 тис. десятин лісу, а 1362 селянам припадала лише 961 десятина землі³. До того ж, половина дворів залишалася без корів і коней. Село виглядало злиденно. Низенькі селянські хати, криті соломою, були часто без димарів. У них завжди було напівтемно, тісно й непривабливо. Ввечері тут світили скалками. Над селянськими хатами височів триповерховий палац поміщика, споруджений 1625 року руками кріпаків серед великого саду. На фоні дрібних селянських хаток виділялись ще етапний будинок і тюрма⁴.
     1748 року Вороновиці надано статус міста. Та розвитку його перешкоджало кріпацтво. За матеріалами інвентаризації, складеної на 1850 рік, до маєтку Грохольського, який об’єднував Вороновицю, Ганщину, Сорочин (тепер це одне село), було приписано чоловіків — 665, жінок — 717. З усіх селянських господарств, що підлягали поміщику, було тяглових — 66, напівтяглових — 142, городників — 35, бобилів — 19, дворових (переважно жінок) — 32.
     Більшість селян мала мізерні клаптики землі або й зовсім лишалася безземельною. Протягом року селяни відробляли 162 дні панщини. Працюючи від світання до смеркання, селянин мусив за день виорати 2 морги землі, вижати хліба чи скосити сіна 1 морг, нарубати 1/3 кубічного сажня дров чи виготовити 500 цеглин, обстригти 10 овець і т. д. Селянам не під силу був такий «урок». Завдання переносилося на наступний день, панщина ставала фактично щоденною. Крім того, кожен селянський двір мусив постачати поміщикові натурою прядиво, курей, яйця ще й по 3 крб. 60 коп. грішми. До того ж, треба було сплачувати державні податі, зокрема подушне, утримувати в справності поштові шляхи, супроводжувати військові команди. Всі ці повинності й податки селяни сплачували й виконували за себе, а також за тих, що вибули з общини (померлих, рекрутів, утікачів). Виснажувала праця й на різних підприємствах. У 50-х роках XIX ст. у Вороновицькому маєтку налічувалось 8 млинів, у т. ч. 6 водяних, 2 вітряні, полотняна фабрика з 24 верстатами, пивоварня, винокурня, цегельний завод. У маєтку працювали також наймані майстри — ковалі, ткачі, шевці.
     В умовах гострої класової боротьби здійснювалася реформа 1861 року. За уставною грамотою селяни одержали після скасування кріпацтва лише 388 десятин землі, з них 49 десятин зовсім непридатної. Викупні платежі становили понад 68 крб. за десятину. Лише за перші 4 роки селяни Вороновиці заплатили понад 8 тис. карбованців.
     Реформа 1861 року прискорила зубожіння села. Кількість господарств, які мали тяглову силу, незабаром зменшилася з 66 до 21. Тим часом кількість «піших» безкінних господарств зросла до 595⁵.
     Розвиток капіталістичних відносин на селі вплинув і на Вороновицю. 1866 року на околиці села спорудили Степанівський цукровий завод, проклали вузькоколійну залізницю. Тоді ж почали працювати ще 4 водяні млини. В селі з’явилися 3 заїжджі двори, поштове відділення, аптека. Єдиний навчальний заклад — двокласне народне училище, щойно відкрите, утримувалося переважно на кошти, зібрані з селян.
     Вкрай незадовільним було й медичне обслуговування населення. В організованій 1890 року лікарні працював лише один лікар, подаючи допомогу жителям усього повіту.
     З появою промислових підприємств і розвитком торгівлі зростало населення. Якщо до реформи у Вороновиці налічувалося 169 дворів і 1716 жителів, то 1905 року вже було понад 500 дворів і 3291 житель⁶.
     З весни 1869 по осінь 1876 року у Вороновиці в маєтку свого брата жив О . Ф. Можайський, російський конструктор та винахідник. Тут він провів свої перші досліди. О. Ф. Можайський збудував дерев’яний планер з нерухомими крилами, змонтований на чотириколісному візку. Планер прив’язували довгим мотузком до воза. Коли запряжені коні швидко тягли воза, особливо з гори, планер злітав у повітря і рухався за возом. При зменшенні швидкості апарат знижувався і котився на своєму візку.
     В кінці XIX і на початку XX ст. процес розшарування селян y Вороновиці посилився. На 1903 рік тут вже було 200 бідняцьких господарств, які зовсім не мали землі. Близько 100 господарств мали менше однієї десятини кожне. Земельний голод і злидні змушували бідноту йти на заробітки в міста, наймитувати в поміщицьких маєтках та в куркулів. Рятуючись від голоду, частина селян вирушила до Казахстану, Сибіру, в степи України. За 1901—1903 рр. з села виїхало 17 родин. У наступні роки кількість переселенців зросла.
     Тяжко жилося й робітникам Степанівського цукрозаводу. Робочий день тривав 14—15 годин. Мізерні заробітки скорочувались різними штрафами. Жили робітники у глиняних халупах та землянках. В казармах на одне спальне місце припадало по двоє робітників, які відпочивали позмінно.
     Таке становище трудящих вело до загострення класових протиріч на селі.
     Вороновиця не лишалася осторонь революційних подій 1905—1907 років. Восени 1905 року застрайкували робітники Степанівського цукрового заводу. Вони вимагали 8-годинного робочого дня, поліпшення умов праці. На підприємстві розповсюджувалися листівки, в яких повідомлялося про кривавий злочин царизму 9 січня в Петербурзі, про революційні події в країні. Листівки закликали робітників і селян посилювати боротьбу проти самодержавства. Брацлавський повітовий справник доповідав губернським властям, що страйк робітників Степанівського цукрозаводу став загрозливим. Застрайкували й селяни, які працювали в економіях Вороновиці, Сорочина, Зарудинців, Обідного та інших сіл. Селянськими заворушеннями позначені й наступні роки.
     Пожвавлення капіталістичних відносин на селі напередодні першої світової війни призвело до посилення експлуатації і дальшого розшарування селян Вороновиці. В цей час сталися певні зрушення в розвитку освіти. Вороновиця вже мала дві однокласні і одну двокласну школи. 1913 року на кошти селян відкрили ремісничу школу, в якій 28 чоловік навчалися ковальського й столярного ремесла⁷.

1  3 березня 1923 по вересень 1959 року — районний центр. З укрупненням районів Вороновиця ввійшла до Немирівського, пізніше — до Вінницького району.
2  Н. Молчановский. Очерк известий о Подольской земле до 1434 г., стор. 37.
3  Хмельницький облдержархів, ф. 241, оп. 1, спр. 123, арк. 23.
4  Военно-статистическое обозрение Российской империи, т. 10, ч. 2. Подольская губерния. СПб., 1849, стор. 59, 74, 90.
5  Хмельницький облдержархів, ф. 112, оп. 1, спр. 400, арк. 3—4.
6  А. Крылов. Населенные места Подольской губернии, стор. 228.
7  Памятная книжка Киевского учебного округа на 1913/14 учебный год, ч. 2. К., 1913, стор. 186.