Вінниця

     Вінниця — місто на березі Південного Бугу, адміністративний центр Вінницької області, Вінницького району. Розташована на обох берегах середньої течії Південного Бугу, за 260 км від Києва (по шосейному шляху). Вузол залізничних та автомобільних шляхів, аеропорт. Вінниця — одне з найбільш мальовничих міст України.
     На території сучасної Вінниці та її околиць людина селилася з давніх часів. Тут знайдено знаряддя праці доби неоліту; поховання доби бронзи, а також ранньослов’янське поселення черняхівської культури¹.
     З середини X ст. територія сучасного міста та його околиць була заселена уличами і тиверцями, що входили до складу Київської Русі, а після її розпаду відійшла до Галицько-Волинського князівства. Землі Вінниці з середини XIII ст. опинилися під владою монголо-татарських загарбників, а з 1362 року, після їх розгрому військами литовського князя Ольгерда, Поділля перейшло під контроль Литовської держави. На захоплених землях литовські князі будували міста-фортеці. Серед них була й Вінниця, яка в документах згадується 1363 року². Є підстава вважати датою заснування міста 1362 рік. Існує кілька версій щодо походження назви міста. Найбільш вірогідною з них вважається та, що зв’язана з давньоруським словом «въно» — посаг, придбання. З розвитком мови внаслідок певних фонетичних процесів слово «ВЪница» перейшло у «Вінниця»³.
     Першою великою спорудою міста був замок, побудований на високому лівому березі Південного Бугу. Місцевість тут з трьох боків оточували круті неприступні схили. З четвертого пологого боку замок укріпили глибоким ровом. Площа замку становила 1100 кв. м. Складався він з комплексу споруд. Стіни були подвійні, зроблені з дерева, простір між ними засипаний землею. Над стінами підносилося шість башт з бійницями. В’їжджали до фортеці через підйомний міст. Навколо неї тулилися малі дерев’яні будинки міської бідноти. Для оборони міста в замку утримували гарнізон.
      У перші десятиліття існування Вінниці її мешканці займалися землеробством, тваринництвом, бджільництвом, полюванням і рибальством. Пізніше почали розвиватися ремесло й торгівля. В середині XVI ст. у місті вже жили ремісники багатьох спеціальностей. Свої цехи мали ювеліри, ковалі, лучники, гончарі, шевці, кравці, кушніри, бондарі, пивовари та ін. В місті виробляли селітру та порох, розвивалося млинарство та винокуріння. 1545 року у Вінниці числилося 273 будинки, а через сім років їх уже було 429⁴. В місті 1552 року працювали 2 водяні млини, було 42 корчми.
     З розвитком сільського господарства та ремесла пожвавлювалася торгівля. В середині XVI ст. Вінниця стає одним із значних торговельних центрів України. З навколишніх сіл сюди привозили зерно, худобу та інші сільськогосподарські продукти. На ярмарку продавали вироби із заліза, міді, тканини, кожухи, взуття, килими, гончарні та ювелірні предмети. До Вінниці доставляли свої товари ремісники з Києва та інших міст. Через Вінницю йшли торгові шляхи до Чорноморського узбережжя, на Волощину й Туреччину. Розвиток ремесла й торгівлі сприяв швидкому зростанню населення й забудові міста.
     Значною перешкодою у розвитку Вінниці були міжусобні війни у Литовському князівстві й напади зовнішніх ворогів. З 1400 до 1569 року Вінниця зазнала 30 великих нападів татар⁵. Чужинці грабували й руйнували місто, а значну частину населення, насамперед молодих чоловіків і жінок, забирали в ясир. Для укріплення Вінниці в 1558 році збудували нову фортецю на острові Кемпа Південного Бугу⁶. Після спорудження цієї фортеці на правому березі річки виникає «Нове місто», а за лівобережним районом закріплюється назва «Старе місто».
     Вінницькій бідноті доводилося вести боротьбу і з панівною верхівкою, яка дедалі посилювала феодальні утиски. Вінничани змушені були нерідко братися до зброї. Велике повстання міської бідноти відбулося 1541 року. Повсталі утопили шляхтича Богуша Слупицю, а в старости Семена Пронського відібрали майно. Повстання набрало такого загрозливого характеру, що волинський маршалок Федір Сангушко закликав місцевих феодалів негайно виступити на його придушення. Шляхта вирішила умовити вінницьких міщан припинити виступ, і з свого боку пішла на деякі поступки. Пізніше найактивніші учасники цього повстання за вироком королівського суду були «скарані на горло». Але це не залякало вінничан. Вони енергійно добивалися самоврядування і, насамперед, виборного війта та незалежного від старости міського суду⁷. В 1560 році мешканці обрали війтом жителя міста Яцька Палагенка. Але цей своєрідний виступ був придушений, виборного старосту посадили у замкову в’язницю, а згодом стратили. В наступні десятиріччя класова боротьба набрала ще більшого розмаху. Після Люблінської унії Вінниця потрапила під владу Польщі. Вона була повітовим містом, а з 1598 року стала центром Брацлавського воєводства.
     У другій половині XVI — першій половині XVII ст., з одного боку, досить інтенсивно зростає міська економіка, розвиваються ремесло і торгівля, а з другого — триває наступ на земельні володіння міщан. Розширюючи свої фільварки, старости на міських землях засновували слободи й села. Становище вінницьких міщан-землеробів значно погіршилося, вони потрапили в особисту залежність від старости і, власне, нічим не відрізнялися від замкових селян. Невпинно посилювався гніт, зростали податки, жителі міста несли сторожову службу, платили податки за будинки, город та ін. Одноденна панщина перетворилася на триденну, з’являлися різні панщинні обов'язки⁸. Селян-землеробів примушували для потреб старости давати свої підводи, косити сіно, виділяти приміщення й утримувати послів, які приїздили в місто. Вінницьких міщан насильно виганяли на різні фортифікаційні роботи.
     Зростало ремісниче населення, що об’єднувалось у цехи: ковальський, шевський, кушнірський, гончарний, бондарський, пекарський та ін. Виникали нові галузі ремесла — виробництво зброї та пороху. Інтенсивно розвивалася торгівля, яку вели переважно єврейські купці. Їм належала більшість крамниць та шинків. Користуючись грошовою підтримкою польського короля, торгова верхівка поступово прибрала до своїх рук майже весь лихварський капітал на Брацлавщині. Разом із старостою та феодалами купці й лихварі нещадно експлуатували ремісниче населення міста й села, наживали величезні багатства⁹.
     З розвитком ремесла й торгівлі у Вінниці помітно збільшувалась кількість населення. Якщо в середині XVI ст. у місті нараховувалось близько 1120 жителів, то на початок XVII ст. їх було понад 4 тисячі. Йшло досить інтенсивне будівництво, яке розгорталося головним чином у Новому місті. Від замку, напроти мосту, через усе місто в західному напрямку йшла велика вулиця. Праворуч від неї знаходився ринок. Навколо нього зосереджувалися торговельні склади, заїзди, шинки, ремісничі майстерні, а також будинки торговельно-ремісничої частини міського населення. Поблизу ринку було збудоване дерев’яне приміщення для міської ратуші. Біля неї оголошувалися судові вироки місцевої влади. До Нового міста перенесли також кілька церков, які були у Старому місті.
     Польська шляхта робила все можливе, щоб обмежити права міста, ще дужче покріпачити трудове населення. Водночас з соціальним гнітом посилювалось національно-релігійне поневолення. Шляхта з презирством ставилася до українського населення, намагалася знищити українську мову. Вірним помічником польської шляхти в цій ганебній справі виступали католицька церква та Ватікан. Зразу ж після Люблінської унії до Вінниці посунулися ксьондзи, єзуїти та інші служителі католицизму. Вони тут засновували школи, через які окатоличували й ополячували українське населення. У Вінниці 1617 року католики збудували свій монастир у вигляді феодального замку, обнесли його високим кам’яним муром з міцними наріжними баштами. В 1624 році вони відкрили другий монастир. Польські власті виділили для них великі ділянки землі, їм належали частина міста, кілька приміських сіл, ліси, луки. В 1642 році в місті відкрили єзуїтський колегіум.
     Іноземній експлуатації українське населення чинило мужній опір. Важливу роль у боротьбі з колонізацією і католицькою експансією відіграли православні церковні братства. Популярним стало вінницьке братство Кузьми й Дем’яна, що виникло після Люблінської унії. З останньої чверті XVI ст. воно утримувало в місті українську братську школу, яка існувала близько двох сотень років. У цій школі вчилися переважно діти міщан. Заходами відомого діяча української культури Петра Могили та брацлавського підсудка Михайла Кропивницького у Вінниці при братському Вознесенському монастирі 1632 року було відкрито православний колегіум. У ньому працювали Опанас Кальнофойський, Івашкевич, Софрон Почаський, Літопольський та інші викладачі. Він діяв близько семи років. Єзуїти добилися, що король Владислав IV видав наказ про закриття колегіуму. В 40-х роках XVII ст. при жіночому православному монастирі було створено нову братську школу¹⁰.
     Багаторічна боротьба вінницьких міщан проти феодалів завершилась важливою перемогою — в 1640 році місто дістало магдебурзьке право. Відтоді Вінницею правив виборний міський уряд або магістрат з шести бурмистрів на чолі з війтом. Цей уряд виконував адміністративні і судові функції. Першим вінницьким війтом був Парфен Омельянович (1639—1643 рр.), потім він став бурмистром, а в 1645 році його знову обрали війтом. Вінниця мала свою печатку й герб¹¹.
     З Вінницею пов’язано чимало подій народно-визвольної війни 1648—1654 рр. Під керівництвом талановитого народного полководця Максима Кривоноса 7 липня 1648 року повстанці визволили місто від шляхетських військ. До 1653 року Вінниця входила до Кальницького полку. З 1653 по 1667 рік центр цього полку знаходився у Вінниці, а сам полк все частіше називався Вінницьким. Кальницький (Вінницький) полк брав активну участь у всіх вирішальних боях визвольної війни¹². У Вінниці з військом побував Богдан Хмельницький. Вперше тут гетьман зупинявся в листопаді 1649 року, коли повертався з-під Зборова, і вдруге у грудні 1654 року, їдучи на раду до Переяслава.
     Після Андрусівського перемир’я у Вінниці довгий час не визнавали польської влади. 1671 року сюди направляється військово-каральна експедиція під командуванням Яна Собеського, яка мала на меті примусити вінничан підкоритись польській шляхті. Але козаки й міщани хоробро захищались і відбили напад загону. Зазнавши чималих втрат, Собеський відвів війська. Та згодом польські феодали встановили свої порядки.
     Великою небезпекою для Вінниці, як і для всього населення Правобережної України, в цей час була також Туреччина. 1672 року численна турецька армія захопила Поділля. Вінниця під владою турків перебувала до 1699 року. За цей час місто було напівзруйноване. Польська шляхта знову майже на сто років заволоділа Вінницею. У школах та установах запроваджувалася лише польська мова. Феодали ще дужче посилили натиск на жителів міста, добилися прав на земельні і торговельно-промислові володіння, а більшість міщан фактично перетворили на кріпаків, змушуючи їх два дні на тиждень працювати на панщині. Ремісники платили велике мито за продаж своїх виробів.
     За часів панування шляхетської Польщі Вінниця розвивалася слабо. На початку XVIII ст. з господарського погляду вона мало чим відрізнялася від навколишніх старостинських сіл. Ремісництво звужувалося, занепадала торгівля. Міщани втрачали свої права і потрапляли в цілковиту залежність від старости.
     У важких умовах розвивалася українська культура. Внаслідок переслідування українських шкіл і витіснення їх польськими, культурний рівень вінницьких міщан дуже знизився. В 60—70-х рр. XVIII ст. неписьменними були всі цехові майстри, весь склад міського уряду, сам війт і навіть керівники братства при церкві Кузьми й Дем’яна, яке утримувало братську школу. Цю школу 1778 року закрили¹³.
     В другій половині XVIII ст. у Вінниці поступово з'являються капіталістичні підприємства. На березі Південного Бугу в 70-х роках було побудовано велику гамарню, де роботу молота механізували з допомогою рушійної сили води. Тут застосовувалась вільнонаймана праця. Це була перша капіталістична мануфактура у Вінниці. Жвавішала робота ремісничих об'єднань. Коли у першій чверті XVIII ст. у місті існував лише один спільний цех, то в 1777 році працювали шевський, кравецький, кушнірський та інші цехи. Місто розросталося, з’являлися нові будинки, райони. Напроти замку виникає містечко, яке пізніше дістало назву Забужжя (Замостя). В описі Вінницького староства 1782 року вперше трапляється згадка про слободу Тяжилів. Разом з передмістями у Вінниці 1767 року було 530 будинків, а через 15 років їх стало 610. Вінниця на той час належала до найбільших міст Правобережної України.
     Своєрідними будівлями міста були дерев’яні церкви, які споруджувалися місцевими майстрами. Серед них виділялася церква святого Миколи, зведена 1746 року в західноукраїнському стилі. Розташована на горі лівого берега Південного Бугу. Будівля завершується трьома блискучими банями. Здаля церква нагадує групу струнких ялин, що в народному уявленні символізують поривання у височінь. Народні умільці її збудували без жодного залізного цвяха.
     Центром економічних зв’язків Вінниці залишався ринок, де жваво йшла торгівля. Крім ремісничих виробів, тут продавали рогату худобу, свиней, птицю, городину, садовину, зерно, борошно, мед, віск, тютюн тощо. Навколо ринку споруджували житлові будинки, ремісничі майстерні та інші приміщення. Від Мурів у напрямі ринку і Південного Бугу йшли підземні ходи.
     Після возз’єднання Правобережної України з Росією Вінниця стає центром Брацлавського намісництва, а з утворенням Подільської губернії в 1797 році — Вінницького повіту. Протягом перших років перебування у складі Росії відбулися значні зміни в юридичному статусі міста. На початку 1798 року у Вінниці введено «Городовое положение», яке мало більш прогресивний характер, ніж середньовічне магдебурзьке право. Правда, і воно забезпечувало інтереси найперше заможних верств населення. Право голосу при виборах до «Зборів міського товариства» мали лише особи, які володіли капіталом не менше 5 тис. крб. і досягли 25 років. Ці збори та загальна й шестигласна думи були органами міського самоврядування. Міським самоврядуванням керували губернське правління і губернський магістрат. Запроваджені у місті нові органи проіснували майже без змін до 70-х років XIX століття.
     Поступово розширялася територія Вінниці. Але переважна більшість будинків споруджувалася з дерева. Для покрівлі їх в основному використовували солому, драницю і дуже рідко черепицю. В 1852 році із 1427 будинків кам’яних було 23. В 1860 році у Вінниці числилось півтори тисячі будинків, проживало понад 10 тис. чоловік. З них: 6606 міщан, 804 купці, 866 ремісників. За національним складом населення розподілялося: українців і росіян — 51,7 проц., євреїв — 35,3 проц., поляків 8,4 проц. та інших 4,6 процента¹⁴. Значне збільшення єврейського населення йшло за рахунок його переселення з Польщі.
     Розвиток освіти й культури також відбувався повільно. В 1793 році тут відновила свою роботу братська школа. У 1814 році відкрили губернську польську гімназію. Вона мала бібліотеку, ботанічний сад та кабінети. Але гімназія проіснувала недовго. У зв’язку з польським повстанням в 1831 році її закрили. Після придушення повстання офіційною мовою стає російська, якою велося все діловодство, а також навчання в школах. У 1832 році у тих же Мурах відкрили Вінницьку російську гімназію. В 1847 році її перевели до Білої Церкви.
     У Вінницькій гімназії в різний час навчалися передові діячі культури. Серед них — борець проти кріпацтва С. М. Олійничук, відомий польський поет Северин Гощинський, історик і лікар Йосип-Антоній Роллє.
     Крім гімназії, у Вінниці існували приватна музична школа композитора Л. Козловського, два приватні жіночі пансіони та дві початкові школи для дітей заможних міщан. У 1860 році в місті було лише 5 шкіл. Працював театр. З медичних закладів функціонувала одна лікарня на 23 ліжка. Лікування було платне і стояло на низькому рівні.
     Значно швидше почала розвиватися економіка міста і набагато активізувалося громадське життя після реформи 1861 року. Важливим стимулом цього розвитку було залізничне сполучення. З 1871 року, коли закінчилось будівництво Києво-Балтської залізниці, Вінниця сполучалася з Одесою, Києвом, Москвою, Петербургом. У 1873 році відкрито рух на залізниці Козятин—Здолбуново. Цим самим Вінницю було зв’язано із західними містами України і Польщею. Водночас швидко збільшувалось населення міста. За останні 40 років XIX ст. воно зросло майже в три з половиною рази. Провідною галуззю промисловості міста весь час залишалася харчова. Видавали продукцію пивоварний завод, заснований у 1863 році, горілчаний завод, млин, тютюно-махорочна фабрика та інші підприємства¹⁵. В 1880 році закінчується будівництво чавуноливарного заводу «Молот». Це було по суті перше індустріальне підприємство міста. На ньому виробляли обладнання для цукрових і винокурних заводів, нескладні сільськогосподарські машини та знаряддя. З інших значних підприємств почали працювати насіннєвий і суперфосфатний заводи, взуттєва фабрика «Яструб».
     Чимале місце в економічному житті Вінниці посідала торгівля. Крім торгівлі хлібом та іншими сільськогосподарськими продуктами, широкого розмаху набрав збут промислових товарів. За розміром товарообігу Вінниці належало перше місце в Подільській губернії. Через місто проходило близько чверті всіх товарів Поділля. В 1881 році було засновано Вінницький міський банк.
     Забудова міста після реформи прискорилась, але вона, як і раніше, відбувалася безсистемно. Біля своїх будинків власники часто споруджували майстернії або крамниці, не дотримуючись якогось певного плану. Фасади будинків прикрашалися без смаку, спотвореними елементами старих стилів ренесансу й барокко. Лише з 90-х років забудову міста почали частково планувати. Були сплановані вулиці на Замості, які являють собою прямі і широкі магістралі. Нового вигляду місту надавали адміністративні та громадські будинки. Вони здебільшого з’являлися далеко від центру. 1887 року було споруджено цілий ансамбль великих стандартних будинків — військове містечко. В 1897 році завершено будівництво психіатричної лікарні на 1200 місць. Основні корпуси лікарні побудовані з цегли. Тоді ж з’явилися перші великі будинки на центральній Поштовій вулиці (Леніна). В 1890 році тут виросло приміщення реальної школи, а через десять років — жіночої гімназії. Значною подією для Вінниці було спорудження приміщень культурних закладів: Народного дому (1902 р.) на Замості та міського театру (1910р.) в центрі міста. В 1911 році на Поштовій вулиці закінчується будівництво приміщення міської думи. Однією з найоригінальніших будов того часу був готель «Савой» («Україна»). Це великий п’ятиповерховий будинок, спорудження якого закінчилося 1912 року. Він був обладнаний центральним водяним опаленням та електричним ліфтом. На той час це була новинка для Вінниці¹⁶.
     На початку XX ст. постало питання про надійне сполучення центру міста з Замостям. Раніше через Південний Буг переправлялись паромом. У 1886 році було збудовано дерев’яний міст. Нові залізні мости спорудили в 1902 році через обидві протоки ріки, що омивають острів Кемпу.
     З 1880 року вулиці Вінниці освітлювалися гасовими світильниками. Через тридцять років, коли Київське відділення російського товариства «Всеобщей компании электричества» спорудило в місті електростанцію, на вулицях встановлюються перші електричні ліхтарі. Електрикою обслуговували адміністративні будинки та житла багатіїв¹⁷.
     Однією з найважливіших проблем у місті залишалося постачання населення водою. В 1910 році почалося будівництво водогону, а наступного року перша його черга (кілька центральних вулиць міста) була закінчена. Єдиним засобом міського транспорту довгий час лишалися переважно фаетони. В 1912 році від центру до Замостя відкрито трамвайне сполучення. На початку XX ст. поліпшились і інші засоби зв’язку. Почала працювати телефонна станція. Дещо було зроблено і щодо впорядкування міста: забруковувались і озеленювались центральні вулиці, вимощувалися плитами або цеглою тротуари, було закладено міський парк. У 1911 році в місті було 44 вулиці, 11 провулків, 6 майданів. Напередодні першої світової війни площа міста становила майже 4 тис. десятин.
     Санітарно-гігієнічні умови та медичне обслуговування трудящих Вінниці були незадовільними. На вулицях — бруд і безладдя. 1897 року в місті на 30,5 тис. чоловік було лише 8 лікарів. У 1910 році працювало вже 16 лікарів, 19 фельдшерів, 12 акушерок, а також 4 спеціалісти щеплення віспи. Послугами лікарів могли користуватися тільки заможні верстви населення.
     Поліпшення медичного обслуговування жителів міста і навколишніх сіл пов’язане з ім’ям великого вченого, анатома і педагога, засновника військово-польової хірургії Миколи Івановича Пирогова. В 1866 році під Вінницею біля с. Шереметки (Пирогове) на садибі Вишня, придбаної ним ще в 1861 році, він звів будинок, де прожив останні п’ятнадцять років свого життя. Звідси М. І. Пирогов уважно слідкував за розвитком медичної науки, не кидав лікарської практики. Лише за півтора року, писав вчений у своїх спогадах, він здійснив у Вишні близько двохсот складних операцій (резекцій, ампутацій та ін.). Всі вони завершились успішно¹⁸. Пирогов брав участь у заснуванні Вінницької лікарні для психічно хворих. Він вибрав місце для її спорудження і довів, що правий берег Південного Бугу за Садками — найкращий і найздоровіший щодо клімату й гігієни куточок міста. У психіатричній лікарні працювали відомі вітчизняні лікарі, які внесли значний вклад у теорію й практику психіатрії. Першим директором лікарні був В. П. Кузнецов. З 1897 по 1900 рік у ній молодшим ординатором працював О. І. Ющенко, згодом академік Академії наук УРСР, ім’ям якого названа лікарня.
     У травні 1917 року в місті відкрили другий великий лікувальний заклад — лікарню ім. М. Пирогова. Її засновником був хірург Л. І. Малиновський.
     З розвитком капіталізму помітні зрушення сталися в системі освіти, зростала кількість навчальних закладів. Та все ж на кінець XIX ст. переважна більшість дітей залишалася поза школою. 1899 року у Вінниці проживало 4027 дітей шкільного віку, а в школах міста вчилося всього 1179 учнів¹⁹. Тим часом розвиток господарства вимагав усе більшої кількості освічених людей. 1890 року з Могилева до Вінниці перевели реальне училище, через 10 років у місті відкрили міністерську (державну) жіночу гімназію. В дореволюційній Вінниці функціонувало також кілька приватних навчальних закладів. Найбільшим з них була жіноча гімназія Драганової. В 1907 році почалося навчання в чоловічій гімназії²⁰. 1909 року у Вінницю з села Поток перевели учительську семінарію, а в липні 1912 року тут розгорнув роботу вчительський інститут²¹.
     Видатним явищем у культурному житті Вінниці другої половини XIX ст. була літературна й громадська діяльність класика української літератури письменника М. М. Коцюбинського. Він народився у Вінниці 17 вересня 1864 року і проживав тут з перервами до літа 1897 року. Саме у Вінниці письменник написав «Маленький грішник», «Цінов’яз», «Помстився», «На крилах пісні», «Для загального добра» та інші оповідання, що знаменують собою важливий етап у творчості великого майстра української прози. В березні 1888 року М. М. Коцюбинського було обрано на 4 роки гласним Вінницької міської думи.
     Великий вплив на розвиток музичної культури мав славетний український композитор М. Д. Леонтович. З 1902 по 1904 рік він викладав співи у середніх навчальних закладах Вінниці. Леонтович створював хорові колективи і виявив себе невтомним організатором і популяризатором музики серед широких народних мас.
     Певну роль у громадсько-політичному й культурному житті міста відіграли місцеві газети. Першою була «Винницкая газета». Почала вона виходити в 1906 році, але проіснувала всього 4 місяці. Недовговічними виявились і її наступниці «Винницкий листок» (1907 р.) та «Куранты» (1911 р.). Цікавою була газета «Винницкий голос», що почала виходити з березня 1912 року. Вона широко висвітлювала місцеве життя і займала негативну позицію щодо реакційної політики царського уряду. Але за наказом генерал-губернатора її закрили. Довше за інші (1912—1916 рр.) проіснувала газета «Юго-Западный край» — орган Вінницької міської думи.
     Напередодні першої світової війни у Вінниці відкриваються кінотеатри, які належали приватним особам. У міському театрі і Народному домі часто гастролювали російські і українські театральні трупи, зрідка приїжджали сюди і польські актори.
     Визначною подією в мистецькому житті міста був приїзд на гастролі в 1915 році корифеїв українського театру М. К. Заньковецької та П. К. Саксаганського. Уславлені актори, виступаючи з трупою Ф. Светлова, виконали провідні ролі у найвидатніших п’єсах І. К. Карпенка-Карого, М. Л. Кропивницького, Панаса Мирного, М. П. Старицького.

1    Материалы и исследования по археологии СССР, вып. 82. М., 1960, стор. 16.
2    Українська Радянська Енциклопедія, т. 2, стор. 468.
3    Вінниця. Історичний нарис, стор. 27.
4    И. А. Ерофеев. Винница. М., 1960, стор. 28.
5    О. Бируля. Архітектурна історія Вінниці. Вінниця, 1930, стор. 14.
6    Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, т. 2. СПб., 1865, стор. 150.
7    К. Гуслистий. Нариси з історії України  вип. 2. К., 1939, стор. 134.
8    В. Д. Отамановский. Винница как тин украинского города Южного Правобережья XIV—XVII вв. М., 1964, стор. 108.
9    Там же, стор. 124.
10  В. Д. Отамановский. Винница как тин украинского города Южного Правобережья XIV—XVII вв., стор. 272—274.
11  Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета, вып. 9. Каменец-Подольский, 1901, стор. 217.
12  М. Н. Петровський. Нариси з історії України, вип. 4. К., 1940, стор. 232—236.
13  В. Д. Отамановский Города Правобережья Украины под владычеством шляхетской Польши от середины XVII до конца XVIII вв. М., 1954, стор. 85.
14  Вінниця. Історичний нарис, стор. 77.
15  О. О. Нестеренко. Розвиток промисловості на Україні, ч. 2, стор. 147.
16  О. Бируля. Архітектурна історія Вінниці, стор. 57—59.
17  Вінницький облдержархів, ф. 262, оп. 1, спр. 8, арк. 18.
18  С. Я. Штрайх. Николай Иванович Пирогов. М., 1949, стор. 152.
19  Вінницькии облдержархів, ф. 262, оп. 2, спр. 10, арк. 204.
20  Там же, спр. 22, арк. 18—21.
21  Там же, ф. 54, оп. 1, спр. 1, арк. 2.