Верба 

     Верба — село в Дубенському районі Рівненської області, розташоване на лівому березі річки Ікви, за 20 км від районного центру. Залізнична станція. 
     Місце, де розташована Верба, було заселене з давніх-давен, про що свідчать знахідки крем’яних знарядь доби ранньої бронзи. Перша згадка про Вербу є в акті 1442 року про подарування її великим князем литовським українському шляхтичеві Данилкові Мукосієві¹. В акті Кременецького замку 1545 року зазначено, що власники сіл Берега та Верби утримували одну з городень (дерев’яне укріплення, встановлене на замкових мурах) Кременецького замку. Всі кошти на виготовлення й ремонт цієї городні стягалися з вербівських та березьких селян². 
     Вербівські селяни виконували тяжкі повинності. Якщо 1552 року одиницею відбування повинностей було дворище, то після 1557 року такою одиницею визначалося волочне господарство. Основною формою повинностей була грошова рента. Крім того, селяни відробляли панщину по три дні на тиждень, а також давали феодалам «бджільну десятину», були зобов’язані купувати хмільні напої в корчмі, яку пан віддавав в оренду лихварям³. 
     До соціального гніту приєднувався і національно-релігійний. Українське населення рішуче протидіяло наступу католицької реакції. Проти запровадження церковної унії виступала й частина українських шляхтичів. У боротьбі проти унії на початку XVII ст. активну участь брала Тетяна Малинська з Верби. Під час перебування у Львові 1610 року вона записалася до членів Львівського братства й подавала йому матеріальну допомогу аж до своєї смерті (1618 рік). Син Тетяни і Матвія Малинських — Данило був одним з керівників Луцького й Кременецького братств, організатором школи й друкарні в Кременці⁴. 
     В першій половині XVII ст. Верба стала центром волості. За податковим реєстром 1629 року тут було 106 димів, у т. ч. 13 хат кріпаків, які мали лише невеликі ділянки орної землі або городи, 93 хати «челяді» (слуг) та «вбогих людей»⁵. На той час Верба вважалася одним з найбільших сіл Волині. Французький дипломат У. Вердум, який проїжджав через Вербу 1671 року, згадує, що тут були велика церква й замок, укріплений земляними валами, і що шлях з Верби на Птичу йшов по довгій греблі, насипаній через озеро й луки. Греблю, як і замок, споруджували селяни-кріпаки. 
     На початку XVIII ст. власники Верби Малинські добилися привілею: їм дозволили заснувати містечко і влаштовувати в ньому ярмарки. В західній частині Верби, де сходилися шляхи, що вели в напрямі Кременця, Дубна, Козина і Бродів, звели ратушу, будинки заїздів. Містечко оточили земляним валом⁶. Частина Верби, що містилася поза межами валу, і надалі лишилася на становищі села. 
     Поступово змінювався склад населення Верби. Зростала кількість крамарів, шинкарів. З ремісників переважали ковалі, шевці, столяри, теслярі. 
     До 30-х років XIX ст. у Вербі існували цікаві за своєю архітектурою будинки двох заїздів: з ганками, балконами, широким проїздом по осі будинку й критими гонтом дахами, що спиралися на дерев’яні колони. Мурований будинок ратуші наприкінці XIX ст. частково розібрали, а частину його перебудували. 
     Пам’ятками української народної архітектури були також дерев’яна дзвіниця церкви Онуфрія на передмісті, поблизу валу (споруджена 1737 року, існувала до 60-х років XIX ст.) і Троїцька церква в сільській частині (збудована на місці попередньої 1774 року, розібрана близько 1902)⁶. В обох були цінні зразки народного станкового живопису, але вони загинули через недбальство духівництва, яке не цінувало пам’яток старовини. 1895 року місцевий краєзнавець Г. І. Ісаєвич виявив на хорах старої церкви цінну рукописну книгу і склав її докладний опис. Як виявилося, у Вербі збереглася копія знаменитого «Апостола» Ф. Скорини, що її виконав 1593—1594 pp. у с. Теслугові Тихоненя. 
     Подорожуючи до Угорщини й Австрії в 1750 та 1753 pp., Вербу відвідав український філософ і поет Г. C. Сковорода. 
     Після возз’єднання Правобережної України з Росією Верба увійшла до складу Дубнівського повіту Волинської губернії. Через Вербу пройшов поштово-пасажирський тракт. Тут була тоді поштова станція. 
     В першій половині XIX ст. становище селян у Вербі стало особливо нестерпним. У березні 1847 року селяни Вербського маєтку звернулися зі скаргою до волинського генерал-губернатора. В ній ішлося про те, що їх обтяжують непосильною працею, не даючи відпочинку і в святкові та недільні дні⁷. Пани карали селян різками за будь-яку провину, а того, хто не «розкаювався» після різок, віддавали в солдати, виселяли до іншого маєтку⁸. В 1859 році розглядалася судова справа про смерть селянина Верби Братійчука, якого було забито різками за несплату податку⁹. 
     В результаті скасування кріпосного права селяни отримали наділи по 12 десятин. Цієї кількості землі в умовах низької культури землеробства ледь вистачало для підтримання прожиткового мінімуму. Більшість землі лишилася в руках поміщиків. За даними 1865 року, власник Вербівського маєтку (містечко Верба, частина сусідніх сіл Стовпця і Білогородки) мав 4498 десятин землі¹⁰. Поміщик одержував прибутки від шинку й крамниць, від двох водяних млинів, гуральні, броварні, тартака, з пасіки, з чиншу за земельні ділянки, на яких стояли будинки ремісників та крамарів у містечку. За участь у польському повстанні (1863 р.) він був висланий до Воронезької губернії і тому продав Вербівський маєток багатому купцеві, за наказом якого по-хижацькому вирубували навколишні соснові бори. У нього маєток придбав колишній казанський губернатор О. Гейнц, який продав решту лісів на паливо та будівельний матеріал у зв’язку з спорудженням 1873 року залізничної колії 3долбунів—Радзивилів. Джерелом прибутків для поміщика також було виготовлення смоли й дьогтю¹¹. За тих часів біля Верби виріс присілок, що зберіг назву Смолярня. 
     Скасування кріпацтва, спорудження залізниці спонукали поміщиків переводити господарство на капіталістичні рейки. У Вербі створили одну з найбільших на Волині плантацій хмелю, спорудили сушарню і «сіровню» для сіркування хмелю за найновішим на той час методом. Плантація, млин на Ікві та інші фільваркові підприємства давали великі прибутки. Але поміщикові цього було мало, і він продавав т. зв. корчунки (землі, які залишились після вирубки лісів). 
     У зв’язку з адміністративною реформою, здійсненою після скасування кріпацтва, Верба 1866 року стала центром волості¹². Поступово зростало населення. Якщо 1859 року тут було 89 дворів, де проживало 693 чоловіка, то за переписом 1897 року у Вербі налічувалося 1530 мешканців¹³ з них більш як дві третини становили селяни, решту — крамарі й ремісники, що мешкали в містечку. 
     Частина селян візникувала, доставляючи у Вербу для сплаву ліс з Кременецького повіту, молодь все літо працювала на поміщицькій плантації хмелю. Однак основним заняттям селян лишалося рільництво. Як і в старовину, сіяли найбільше жито й овес, а також просо, ячмінь, пшеницю, горох та гречку. У неврожайні роки у багатьох селян не вистачало хліба на весь рік¹⁴. 
     З часом дещо змінився характер промислів. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у Вербі вже не було смолярні, гуральні і броварні, натомість тут відкрили фабрику паперу, запрацювали торфорозробки. Фабрики у Вербі та в сусідніх Миньківцях виготовляли з осики масу, яку в рулонах або в рідкому стані відвозили до Рудні-Почаївської, де переробляли на папір. На фабриці майстер-папірник і 5—8 робітників щодня виготовляли 70—80 пудів маси. Середній місячний заробіток становив 12—15 крб. при 12—14-годинному робочому дні. Такими ж важкими були умови праці на торфорозробках, де спершу працювали сезонні робітники з Чернігівщини, а згодом сюди стали найматися й малоземельні селяни з Верби. 
     1846 року у Вербі побував як член Археографічної комісії Т. Г. Шевченко. У повісті «Варнак» він писав: «Из Кременца пошел я через село Вербы в Дубно, а из Дубна на Острог, Корец и на Новгород-Волынский...»¹⁵. У селі Білогородці 1864 року народився український і польський ботанік Й. К. Пачоський. 
     На початку XX ст. Верба продовжувала лишатись волосним центром. Тут були поштова станція, фельдшерський пункт, позико-ощадна каса, споживче товариство, трактир. На рік відбувалось 3 ярмарки¹⁶. 
     Селяни, доведені до відчаю тяжкими умовами життя, виступали проти гноблення. В липні 1903 року відбувся виступ 300 селян Верби. Найбільш активними учасниками заворушення були місцеві жителі І. Лущанський, Д. Лушевський, Є. Рачинський, Т. Хомяк. Обурення селян викликало розпорядження дубнівського повітового справника продати їх майно за недоїмку. Для придушення виступу у Вербу було викликано близько 100 поліцейських. Забравши худобу, селяни покинули село й пішли в ліс. При спробі властей відібрати худобу, селяни, озброєні кілками, кинулись на урядників і сотських. Деяких з них побили. На умовляння селяни відповіли: «Якщо ви хочете, щоб заплатили гроші, то пишіть царю, хай нам пришле гроші, тоді ми заплатимо недоїмки»¹⁷. 
     Діяльність органів державної влади була спрямована на те, щоб тримати селян у покорі й темряві. На кінець XIX ст. велика кількість мешканців Верби і переважна більшість мешканців сусіднього села Стовпця, що входило у Вербівську парафію, були неписьменними. 1895 року селяни Верби ухвалили відкрити школу, однак ніяких коштів на її утримання не було. Лише 1905 року у Вербі було відкрито школу міністерства освіти, яку 1908 року перетворили на двокласну. Ця школа містилася у приватному приміщенні. Вчителів було три, учнів 107, з них лише 32 дівчинки¹⁸. 

1   ЦНБ АН УРСР, Відділ рукописів, № 1847. 
2   Zrodla dziejowe, t. 6. Warszawa, 1877, стор. 98; Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов, т. 4, стор. 210. 
3   Волинський облдержархів, ф. 382, оп. З, спр. 1, арк. 161. 
4   Я. Д. Iсаєвич. Братства та їх роль у розвитку української культури в XVI—XVIII ст., стор. 49, 192. 
5   О. Баранович. Залюднення Волинського воеводства в першій половині XVII ст., стор. 104. 
6   Волинський облдержархів, ф. 382, оп. З, спр. 1, арк. 161. 
7   ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 355, спр. 123, арк. 8—9. 
8   Житомирський облдержархів, ф. 159, on. 1, спр. 388, арк. 17. 
9   Ровенський облдержархів, ф. 370, оп. З, спр. 510, арк. 1—90. 
10 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 817, спр. 376, арк. 11. 
11 Там же, оп. 48, спр. 325, арк. 111. 
12 Там же, оп. 305, спр. 82, арк. 58. 
13 Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. Населенные места Российской империи в 500 и более жителей..., стор. 19. 
14 Житомирський облдержархів, ф. 159, on. 1, спр. 388, арк. 17. 
15 Т. Г. Шевченко. Повне зібрання творів, т. 2. К., 19бЗ, стор. 139. 
16 Весь Юго-Западный край, стор. 741. 
17 Революция 1905—1907 гг. на Украине. Сборник документов и материалов, т. 1. К., 1955, стор. 217—218. 
18 Памятная книжка дирекции народных училищ Волынской губернии на 1912 г., стор. 197.