Великі Цепцевичі
Великі Цепцевичі — село в Україні, у Володимирецькому районі Рівненської області, лежить на лівому березі Горині, за 27 км від районного центру і за 12 км від залізничної станції Антонівка.
На території села знайдено кам’яні сокири, кременевий серп та інші знаряддя праці доби бронзи. На околицях Великих Цепцевичів збереглося кілька курганів.
У письмових джерелах село вперше згадується за 1577 рік.
Село зростало поступово. Згідно з податковими реєстрами у 1629 році тут налічувалось 94 дими з населенням близько 600 чоловік. Польські пани часто перепродували його, що призводило до більшого закріпачення селян, які не припиняли боротьби проти соціального й національного гніту. Особливої гостроти ця боротьба набула під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Доведені до відчаю нещадною експлуатацією панів, жителі Великих Цепцевичів не раз повставали. Такий виступ стався, зокрема, у березні 1648 року. В цій боротьбі брали участь і жінки села. В серпні 1649 року повстанці напали на Цепцевицький хутір й розгромили панський маєток.
Коли закінчилася визвольна війна, Великі Цепцевичі залишились у складі шляхетської Польщі. Шляхта посилювала гноблення трудящих. Село майже не зростало. У 1775 році тут налічувалось 100 будинків.
Після 1795 року Великі Цепцевичі увійшли до складу Волинського воєводства, а з 1797 — Луцького повіту Волинської губернії Росії. Але селян продовжували гнобити польські поміщики.
Особливо жорстоко експлуатував селян на початку XIX ст. поміщик М. Урбановський, якому належали тоді Великі Цепцевичі. Кріпакам, крім виконання панщини та інших повинностей, доводилося давати панові з кожного двора полотно, сало, мед, віск тощо. Нічого не змінилося у Великих Цепцевичах і тоді, як село стало володінням А. Понятовського. Всі форми феодального гноблення збереглися. Це призводило до неодноразових виступів селян. 27 червня 1831 року поблизу села зазнав поразки загін польських повстанців, у якому були й жителі Великих Цепцевичів. Не краще жилося селянам, коли селом заволодів І. Млодзяновський, який прагнув загарбати й ту частину села, що відійшла до казни1. У 1851 році поміщик відкрив у Великих Цепцевичах винокурний завод.
Важкі матеріальні умови, безземелля та нестатки змушували селян покидати домівки та шукати роботи. Але пан перешкоджав цьому. Судові справи свідчать, що селян примушували йти з села «дуже бідне становище» і «відсутність шматка хліба»2.
Реформа 1861 року не поліпшила економічного становища селян. Великі Цепцевичі лишалися глухим селом, віддаленим від губернського центру на 300, а від повітового — на 112 верст. Про це писали в кінці XIX ст. два етнографи — В. А. Мошков та Л. М. Фельдман, які відвідали це село, збираючи етнографічний матеріал. Селяни під час розмов з ними «скаржились на тяжкі часи, на труднощі селянського життя й на різні утиски з боку поміщиків. При цьому висловлювали тверде переконання, що в недалекому майбутньому настане «переділ землі» і що поміщикові доведеться працювати на такій же маленькій ділянці землі, як і селянину. Висловлювалась також думка, що такий переділ особливо бажаний і справедливий. Переконати натовп у неправильності його поглядів і в нездійсненності надій було, розуміється, неможливо»3. За реформою 1861 року селяни мали викупити в поміщика 211 десятин землі, в основному піщаної або болотної, та й за цю землю слід було сплатити 707 крб. 50 коп. Тимчасом поміщик мав 4476 десятин кращої землі.
Етнографи описали село та зібрали цікавий матеріал з життя й побуту селян. Село простягалося довгою стрічкою обабіч шляху. Хатки невеличкі, курні, з несиметрично розставленими маленькими підсліпуватими вікнами. Селянський одяг і взуття в основному саморобні: постоли й чоботи, свитки — білі, сірі, бурі прикрашалися кольоровими шнурками, саморобні шапки і картузи.
Невеличку парафіяльну школу, яка містилася в приватній хаті, відкрили тут у 1882 році. Її відвідували діти багатіїв.
Безземелля позбавляло селян можливості сіяти зернові культури в потрібній кількості. З своїх жебрацьких наділів, які до того ж були переобтяжені величезною кількістю податків і платежів, селяни часто не могли прогодувати сім'ю і мусили йти в кабалу до поміщика чи куркуля.
Поміщики і багатії села тримали в своїх руках корчму, вітряк, водяний млин, винокурний завод й на всьому наживалися4.
Робочий день трудящих був необмежений. Заробітки мізерні, до того ж адміністрація вдавалася до штрафів.
Процес дроблення селянських господарств відбувався швидко. З 1900 по 1909 рік кількість господарств зросла з 160 до 226. Населення за цей час збільшилось з 1209 до 1533 чоловік. А кількість землі у селянських господарствах зменшувалась. Її присвоювали багатії. Заможна верхівка, зосереджуючи в своїх руках основні засоби виробництва, все більше вдавалась до найманої праці. Зубожілі селяни йшли працювати до місцевих багатіїв або вирушали на заробітки у віддалені райони чи міста, нерідко назавжди залишаючи свої рідні оселі. Селяни, які залишались у селі, шукали інших засобів до полегшення свого важкого матеріального становища.
1 Волинський облдержархів, ф. 361, on. 1, спр. 624, арк. З, 17—21.
2 Там же, спр. 1248, арк. 1, 14, 25, 29.
3 Ровенський облдержархів, ф. 336, on. 1, спр. 76, арк. 7.
4 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 452, спр. 68, арк. 27.