Варковичі 

     Варковичі — село в Україні, в Дубенському районі Рівненської області, розташоване на річці Стублі, за 23 км від районного центру. До залізничної станції Озеряни 5 км. Біля села проходить автошлях Київ—Львів. 
     Про час заселення цієї території свідчать археологічні знахідки. Поблизу сіл Варковичів, Зеленого Гаю та Крилова виявлено майстерню крем’яних знарядь та поховання доби міді, два поселення доби бронзи та давньоруські поховання і поселення. 
     Вперше село Варковичі згадується 1545 року в описі маетностей Луцького замку¹. Це був час нестерпних життєвих умов для селян, пригноблених феодально-кріпосницькими порядками. У Варковичах панщина досягла 4—5 днів від ланового і 3 дні від напівланового господарства на тиждень. Крім того, селяни виконували різні натуральні й грошові повинності, платили непосильні податки. 
     Власник Варковичів не обмежувався звичними, узаконеними на той час поборами. Документальні дані свідчать, що він визискував не лише залежних від нього селян, а й обкладав великим митом проїжджих. В опису Луцького замку від 1545 року збереглась скарга кременецьких міщан, вони обурювалися тим, що в «Варковичах Богдан Мишка від воза по грошу бере»². 
     У першій половині XVI ст. у Варковичах налічувалося 50 димів. Тяжкий гніт загострював класові протиріччя. Намагаючись позбутися кріпосного ярма, селяни кидали домівки й тікали на схід, де умови життя були дещо легшими. Вже у XVI ст. з’являються згадки про втікачів з Луцька й Дубнівського повіту. Цілком імовірно, що серед них були втікачі із Варковичів, які розшукувалися власником аж по київських судових інстанціях³. 
     Село було свідком багатьох подій. Восени 1654 року між Варковичами й Криловом розташувались селянсько-козацькі війська під проводом Богдана Хмельницького. Звідси 15 вересня гетьман оповіщав царя Олексія про зв’язки з севським воєводою Бутурліним і про те, що, перебуваючи недалеко від Дубна, «указу від царя чекає» щодо «оборони міст наших»⁴. 
     За «Вічним миром» 1686 року Варковичі лишилися у складі Польщі. Новий господар Варковичів пан Лядуховський боявся доведених до відчаю кріпаків. Тому-то у 1725 році шляхтич споруджує в селі замок. За товстими кам’яними мурами він почував себе набагато спокійніше. Того ж року король видав Варковичам, де було 98 дворів і проживало 870 жителів⁵, привілей на право називатись містечком. 
     Чотирма роками пізніше Лядуховські зводять у містечку костьол бернардинів. Його монахи мали зміцнювати вплив католицизму й виховувати «паству» в дусі покори. Але очікуваного спокою для панів не було. Полум’я Коліївщини прокотилося по всій Україні, хвилюючі вісті дійшли і до Варковичів. Селяни повставали проти панської сваволі, відмовлялися виконувати повинності. 
     Після придушення Коліївщини кріпосницьке гноблення ще більше посилилося. Від світанку до смеркання кріпаки працювали на пана. Були випадки, коли панські посіпаки до смерті засікали нагаями тих, хто спізнився на роботу. Пани знущалися з кріпаків і розправлялися з ними з будь-якого дріб’язкового приводу. У Варковицькому присілку Кирилівка поміщиця відіслала до Дубно кілька десятків селян, набивши на них колодки й вимагаючи покарати їх лише за те, що вони насмілилися увечері колядувати під панськими вікнами. 
     Після возз’єднання Правобережної України з Росією Варковичі ввійшли до складу Дубнівського повіту Волинської губернії. 
     На початку XIX ст. посилюється кріпосницьке гноблення. У1842 році розглядалася справа варковицького селянина К. Гербачинського, який намагався отруїти пана Яна-Казиміра Молодецького, що відзначався особливою сваволею та жорстокістю. 
     Важкі умови життя трудящих доповнювали стихійні лиха. 1849 року град вибив весь урожай жита й пшениці. Люди їли полову, багато повмирало тоді з голоду⁶. 
     Напередодні реформи 1861 року у Варковичах було 102 селянські двори і 145 ревізьких душ. Землею володів місцевий поміщик. Селяни ледве животіли, жили в напіврозвалених халупах, а тим часом пан розкошував у двоповерховому кам’яному палаці, який мав понад 50 кімнат. Внаслідок реформи 1861 року селяни Варковичів були пограбовані. Вони здобули особисту волю, але земельне забезпечення переважної більшості їх було вкрай незадовільним. За уставною грамотою викупу підлягало 459 десятин землі. Селянам надавалася викупна позичка 9392 крб., яку вони повинні були сплачувати протягом 49 років по 363 крб. 54 коп. щороку, тобто 17 813 карбованців. 
     За участь у польському повстанні 1863 року власник Варковичів був виселений у Воронезьку губернію, а його конфіскований маєток став державним. Було конфісковано 4627 десятин землі (а всього у маєтку було 6845 десятин), фруктовий сад, корчму, броварню, бойню, 22 кам’яні лавки, трактир, два млини, риболовний ставок, палац⁷. У 1889 році господарями маєтку стали Ганна й Сергій Сабурови. 
     У другій половині XIX ст. під впливом розвитку капіталістичних відносин у Варковичах пожвавлюється ремесло й торгівля. У 1859 році містечко мало 102 двори, тут жили 1774 мешканці. Діяв шкіряний завод⁸, шість разів на рік відбувалися ярмарки. 
     Наприкінці минулого століття поблизу Варковичів виникли чеське й польське поселення — Курдибань Варковицька і Курдибань Жорнівська. Мешканці їх, в основному землероби й дрібні ремісники, орендували поміщицьку землю⁹. 
     Існували у Варковичах деякі навчальні заклади. 1855 року відкрили церковну школу. Ще 1844 року в панському маєтку працювала музична школа, куди потрапляли іноді й окремі обдаровані селянські діти, яких готували для кріпосного театру¹⁰. У 1868 році тут, нарешті, відкрили однокласне училище, в якому навчалося 40 хлопчиків і одна дівчинка. 

1   Н. И. Теодорович. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии, т. 2, стор. 909. 
2   Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов, т. 4, отд. 2, стор. 226—227. 
3   Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губ.) в XVI—XVIII столетии, стор. 76, 80, 
4   ЦДАДА, Сибірський приказ, №. 1636, ч. 1, арк. 121—127. 
5   Городские поселения в Российской империи, т. 1. СПб., 1860, стор. 408. 
6   Житомирський облдержархів, ф. 159, on. 1, спр. 386, арк. 13. 
7   ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 818, спр. 221, арк. 6-7. 
8   Географическо-статистический словарь Российской империи, т. 1, стор. 396. 
9   Список населенных мест Волынской губернии, стор. 204. 
10 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 794, спр. 186, арк. 29—30, 43.