Уладівка 

     Уладівка — село в Україні, в Літинському районі Вінницької області, розташоване на високому горбистому правому березі Південного Бугу, віддаль до райцентру — 30 км, до залізничної станції Уладівка — 1 км. 
     Неподалік села збереглося городище скіфських часів. У письмових джерелах село вперше згадується в 1570 році. Польська державна комісія, яка в той час уточнювала кордони Брацлавського воєводства, зазначила, що Уладівка входить до складу цього воєводства¹.
     З кожним роком посилювалось гноблення селян, зростали кріпосницькі повинності. Це викликало гнів і обурення. Жителі села брали участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 років.
     Польська шляхта жорстоко розправлялась з населенням. 27 вересня 1703 року шляхтичі Михайло і Федір Клітинські з загоном найманців пограбували Уладівку й спалили багато селянських садиб².
     1793 року Уладівка разом з усією Правобережною Україною перейшла під владу Російської держави. З 1796 року вона належала до Вінницького повіту Подільської губернії.
     Наприкінці XVIII і в першій половині XIX ст. в міру вирубки лісу й осушування боліт, що оточували раніше Уладівку, частина жителів переселялась на лівий берег Південного Бугу. Утворене тут поселення згодом дістало назву Забужжя і з часом відокремилось від Уладівки.
     Уладівка і Забужжя довгий час належали польським магнатам Потоцьким. Головним заняттям населення було землеробство (вирощували пшеницю, жито, овес, просо, картоплю) і тваринництво. В 40-х роках XIX ст. виникають невеликі підприємства місцевого значення — винокурний і цегельний заводи. Частина їх продукції використовувалась для місцевих потреб, а решта збувалася в межах губернії³.
     У 1860 році на північно-західній околиці села Потоцький побудував цукровий завод. Цукрові буряки вирощували тільки на землях пана. На селянських наділах сіяти їх заборонялось, та й можливості такої селяни не мали, бо користувалися невеликими наділами. З 123 дворів Уладівки на початку 60-х років XIX ст. тільки 21 мав тяглову силу.
     До скасування кріпосного права селяни обробляли поміщицьку землю та ще й сплачували оброк. У цілому з села збиралось оброку 1880 крб. на рік. Реформа 1861 року не поліпшила економічне становище селян. Їм виділено лише 661 десятину найгірших земель. 50 десятин з них були взагалі непридатні для користування, а 16 десятин зайняті під дорогами й будовами. За одержану землю селяни мали сплачувати 1029 крб. 22 коп. щороку протягом 49 років, починаючи з 1 вересня 1863 року, хоч фактично володіння землею запроваджено лише з вересня 1869 року. Крім того, селяни, перебуваючи в становищі тимчасово зобов’язаних, мусили сплачувати оброк на суму 1504 крб. 35 коп.⁴. Таким чином, загальна річна сума селянських платежів до 1869 року становила 2533 крб. 57 копійок.
     Граф Потоцький мав від реформи великий виграш. Віддавши селянам гірші землі й одержавши за них чималий викуп, він значно розширив цукровий завод, відкривши в ньому рафінадний цех. У 1868 році Потоцький побудував спиртоочисний завод⁵.
     Через малоземелля, непосильні податки уладівська біднота не раз піднімалась на боротьбу з поміщиком. На сільських сходах селяни вимагали передати їм частину графської землі, протестували проти беззаконня й сваволі. Влітку 1884 року біднота Уладівки й Забужжя почала масові випаси худоби на графських сінокосах. Неодноразові приїзди мирового посередника і земельного справника для заспокоювання селян не мали успіху. Потоцький змушений виділити селянам випас і «подарувати» штраф на 140 крб., який раніше було накладено на них мировим суддею. На становищі селян тяжко відбивались великі податки. В 1894 році селяни виплатили 1725 крб. податку⁶. Рік у рік залишалися борги з хлібних податків. 1893 року недовиконано податок з хліба на 1280 пудів. Сільський сход ухвалив просити Подільську губернську комісію народного продовольства залишити недоїмку до наступного врожаю. В 1899 році селяни силоміць захоплюють землю поміщика. Лише з прибуттям загону карателів панові вдається її повернути⁷.
     У дуже важких умовах працювали робітники уладівських заводів. Робочий день тривав понад 12 годин. У правилах внутрішнього розпорядку цукрового заводу за 1898—1899 рр. зазначалось: «Безперервна робота по добуванню соків, фугівки, переварки та рафінування відбувається позмінно (в дві зміни по 12 годин кожна), з перервою на обід на півгодини, не відлучаючись з робочого місця»⁸. Постійних вихідних днів робітники не мали. За роботу в святкові дні ніякої додаткової винагороди не одержували. Дуже низькою була заробітна плата, кваліфіковані робітники (майстрові) отримували до 75 коп. в день, чорноробочі — по 42 коп. Зовсім знецінили працю жінок. За такий же робочий день вони одержували лише по 25 коп. На заводі запровадили цілу систему штрафів та стягнень. У правилах внутрішнього розпорядку пункт про штрафи був найбільшим. Штрафували за найменші порушення і особливо суворо — за ігнорування вказівок заводоуправління або його представників. Дуже принижували робітників щоденні обшуки⁹.
     Робітники страждали не тільки від виснажливої праці і мізерного заробітку. На виробництві бракувало охорони праці, що призводило до тяжких травм та смертельних випадків. 2 вересня 1868 року в машинному відділенні заводу було вбито робітника Сакіна, а робітнику Кодив’янському відірвало обидві руки¹⁰.
     Жахливі були житлові умови. Разом із своїми сім’ями робітники жили в загальних бараках. У разі звільнення робітника змушували залишити приміщення протягом двох тижнів. Звільняючись за власним бажанням, сімейні залишали барак через три дні, а неодружені — одразу¹¹. Жорстоко експлуатуючи робітників, власники заводу мали великі прибутки. За сезон 1896/97 року одержано прибутку 116,4 тис. крб., в 1900—1901 рр.— 93,2 тис. карбованців¹².
     Все це викликало справедливий гнів та обурення. 7 травня 1906 року в рафінадному відділенні заводу спалахнув страйк. В ньому брало участь 419 чоловік. Некваліфіковані робітники вимагали виплати в день 70 коп., а також подвійної оплати за святкові та недільні дні. Адміністрація заводу змушена була поступитися. Після переговорів вимоги робітників задовольнили: вони добилися оплати по 60 коп. в день, а в святкові дні — по 1 крб. 20 копійок¹³.
     Великим злом була культурна відсталість населення. В селі панувала неписьменність. Навіть вироки селянських сходів за всіх підписував один чоловік, бо решта не знала грамоти. Тільки в середині 60-х років XIX ст. відкрили парафіяльну школу.
     У лютому 1884 року сільський сход постановив створити в приміщенні церковнопарафіяльної школи народне училище, виділяти для нього 750 крб. на рік і розкладати цю суму залежно від кількості ревізьких душ. Та прохання селян залишилось незадоволеним. Єпіскоп подільський і брацлавський у своїй відповіді заявив, що відкривати в Уладівці училище немає потреби, бо там є церковнопарафіяльна школа, де вчаться 32 хлопчики і 3 дівчинки. На утримання школи кураторство асигнувало 200 крб. на рік. Заборонивши відкрити училище, місцеві власті в грудні того ж року нав’язали сільським зборам рішення дозволити купцеві А. Одинцю побудувати в селі одразу два шинки¹⁴.
     Лише 1903 року відкривається при цукровому заводі однокласна школа. В 1908—1909 рр. в обох школах навчалося 154 учні, що складало лише 32 проц. від кількості дітей шкільного віку¹⁵. Деякий вплив на розвиток культури Уладівки зробила заснована тут у 1886 році дослідна селекційна станція, яка дістала назву Уладово-Люлинецької. 

1    Zrodta dziejowe, t. 22, стор. 19.
2    Архив Юго-Западной России, ч. 3, т. 2, стор. 601—602.
3    О. О. Нестеренко. Розвиток промисловості на Україні, ч. 1, стор. 461.
4    ЦДІА СРСР, ф. 577, оп. 2, спр. 384, арк. 15.
5    В. К. Гульдман. Подольский табель-календарь, стор. 789.
6    Вінницький облдержархів, ф. 57, оп. 1, спр. 108, арк. 4, 9—10.
7    Д. П. Пойда. Крестьянское движение на Правобережной Украине в пореформенный период, стор. 391.
8    Вінницький облдержархів, ф. 64, оп. 1, спр. 102, арк. 110.
9    Там же, спр. 21, арк. 13—17.
10  О. А. Парасунько. Положение рабочего класса Украины, стор. 199.
11  Вінницький облдержархів, ф. 64, оп. 1, спр. 21, арк. 13—17.
12  Там же, спр. 5, арк. 2, 5.
13  ЦДІА УРСР у Києві, ф. 555, оп. 1, спр. 334, арк. 22.
14  Вінницький облдержархів, ф. 57, оп. 1, спр. 75, арк. 20.
15  Начальное народное образование в Подольской губернии (1908/1909 учебный год), стор. 126.