Турбів
Турбів — селище міського типу в Україні (з 1956 року), в Липовецькому районі Вінницької області, залізнична станція. Розташований за 25 км від Вінниці, на берегах Десни, притоки Південного Бугу.
На північно-східній околиці селища в широкій долині Десни залягає родовище каоліну.
Перша письмова згадка про Турбів трапляється в описі Вінницького замку за 1545 рік. Йдеться про те, що Турбівський маєток приписаний до замку і має постачати його господарям продукти харчування1. В другій половині XVI ст. село належало магнатові Янушу Острозькому, в XVII ст. ним володіли кілька поміщиків, які й заснували тут свої маєтки2. Впровадження фільварково-панщинної форми господарювання посилило експлуатацію селян. Як свідчать історичні документи, багато селян-кріпаків Турбова повставало проти свавілля землевласників. У 40—50-х роках XVIII ст. вони брали участь у гайдамацькому русі, зокрема в повстанні 1734 року3.
Після возз’єднання Правобережної України з Росією Турбів увійшов до складу Махнівського, а з 1848 року — Бердичівського повітів Київської губернії. Трудящих села і далі жорстоко експлуатували поміщики, яким у середині XIX ст. належало 4568 десятин землі, лісів і водоймищ. Селяни ж мусили вдовольнятися невеличкими клаптиками поля. За даними інвентарного акту 1845 року, один із турбівських поміщиків А. Райський володів 300 десятинами 874 кв. сажнями землі, а 138 його селян користувалися лише 10 десятинами 1023 кв. сажнями4.
В 40—50-х роках XIX ст. найбільшими землевласниками були брати Драгомирецькі. Різними шляхами, не цураючись і шахрайства, вони прибирали до, своїх рук землю. У Турбові Драгомирецьким належало 148 селянських дворів, 558 кріпаків чоловічої статі5. Селян примушували працювати навіть у неділю, залучали до роботи підлітків, зараховуючи їм один день за фактично відроблені два.
Доведені до відчаю турбівські селяни в 1847 році писали цареві про те, що знущання поміщика Драгомирецького, економа та осавула виходили за межі будь-якого людського терпіння. За кожний невихід на роботу карали 30 різками. Від тяжких побоїв 1846 року померла чотирнадцятирічна Ганна Атаманчук, а Марія Сивопляс, Устина Чулова, Марія Демидова та ін. передчасно народили мертвих дітей. Селяни скаржились також на те, що поміщик відбирав у них землю, забороняв молоти зерна тощо. Протестуючи проти свавілля пана, вони відмовлялися працювати в неділю, не ходили до церкви. Але все закінчувалося ще більш жорстокою розправою. Царські чиновники заарештували писаря Махнівського міщанського товариства О. Крижанівського, міщанина Р. Ф. Поплавського та інших, звинувативши їх у підбурюванні селян. Справжнім винуватцям, зокрема економу й осавулу, запропонували лише виїхати з села. Поміщик не тільки не зазнав покарання, а, навпаки, підтриманий властями, вчинив розправу над селянами: кинув у в’язницю Максима Іскрука, Артема Завальнюка і Григорія Присяжнюка, погрожуючи їм 300 ударами за те, що погодились передати скаргу від селянської громади цареві. Проте в’язням вдалося втекти6.
На початку XIX ст. у Турбові розвиваються капіталістичні відносини, починає застосовуватись наймана робоча сила. 1845 року акціонерне товариство заснувало фабрику сукна, у 1847 році поміщики Драгомирецькі заклали цукровий завод7.
1852 року на ньому працювало понад 130 чоловік. Умови праці робітників були дуже важкими, заробітна плата кожного з них не перевищувала 6—7 коп. в день. Дешева робоча сила забезпечувала власникам великі прибутки. Тільки за час з 1 січня по 20 липня 1853 року всі видатки господарів цукроварні становили 370,9 крб. сріблом, прибутки ж — 2415 крб. З пуском підриємства стали більше сіяти цукрових буряків. Вирощували їх навіть селянські господарства. Цукроварня не лише закуповувала буряки, а й сама сіяла їх на орендованих землях, наймаючи для обробітку і копки селян з Турбова та навколишніх сіл. Платили селянам 10 коп. за день. Щоб вони «марно не гаяли часу», за роботою пильно стежили наглядачі.
Рівень культури жителів Турбова у феодальний період відповідав соціально-економічним відносинам, які панували в той час. Село належало кільком поміщикам, і, зрозуміло, ніхто з них не хотів поступитися своїми прибутками, щоб піднести його культурний рівень. У першій половині XIX ст. в Турбові проживало близько 1500 чоловік. Не було жодного навчального, культурно-освітнього й побутового закладу8. В селі існувала церква, яка, одурманюючи людей релігійною «сивухою», прагнула перетворити селян у сліпе знаряддя експлуататорів. До того ж церква й сама була землевласником: їй належало майже 50 десятин землі9. Турбівські селяни день у день гнули спину на панщині.
Не дбали поміщики й орендарі про охорону здоров’я трудящих. Тільки коли 1853 року в Турбові спалахнула епідемія віспи і багато робітників не вийшло на роботу, господарі змушені були найняти «цирульника», щоб «виявляв хворих та вакцинував дітей»10.
Своє безпросвітне кріпацьке життя турбівські селяни відображали в усній творчості, зокрема в піснях. В одній з них говорилося:
Ой в святонько бо на Спаса
В церкві дзвони дзвонять;
Осавули з нагаями
На лан з серпом гонять...
Ой бодай тобі, пане,
Та й хата згоріла;
А як мені молодому
Панщина доїла11.
Хлібороби чекали від реформи 1861 року полегшення свого становища. Але даремно. До 1865 року селяни викупили лише присадибну землю12. Через високу ціну викуп польової землі затягнувся на довгі роки. За 609 десятин землі поміщика Млоцького селяни повинні були сплатити в казну 73 080 крб. сріблом13. Тільки наприкінці XIX ст. турбівські селяни спромоглися викупити 1927 десятин землі. Однак більшу частину її придбали заможні селяни.
Багато сільської бідноти так і залишилося без землі. Куркулі, скуповуючи значні масиви землі й лісу, наймали працювати у своєму господарстві безземельних і малоземельних селян. Заможний селянин Г. Осадчий придбав 1895 року 179 десятин землі і лісу, а А. Громов — 31 десятину, дехто — по 12—15 десятин14. У 1912 році 513 селянським господарствам села належало 1865 десятин землі, причому 96 господарств володіли 813 десятинами, а 407 господарств (тобто 80 проц.)— лише 1052. 15 господарств мали в середньому по 10 голів худоби, 88 господарств її не мали зовсім, на решту припадало по 5 голів15.
Наявність дешевої робочої сили і сировини сприяли швидкому зростанню промисловості. Наприкінці XIX — початку XX ст. у Турбові були цукровий, шкіряний та цегельний заводи, суконна фабрика, винокурня, броварня, круп’яно-вальцьовий паровий млин та інші підприємства. Ще 1861 року поміщики Драгомирецькі здали цукроварню в оренду купцям на 10 років за 1525 крб. сріблом на рік16. Орендарі, а згодом акціонерне товариство, до якого перейшла цукроварня 1879 року, значно розширили підприємство. В 1900 році на цукровому заводі працювало 400 робітників. У 1903/04 році цукровий завод виробив 323 тис. пудів цукру, що у 3,5 раза перевищувало показники 1880/81 року17. 1906 року стала до ладу вузькоколійна залізниця, будівництво якої розпочалося в 1890 році. Проте вона задовольняла потреби головним чином промислових підприємств18. У 1912 році підприємець Горнштейн заснував невеличке підприємство по видобутку каоліну. Важка, виключно ручна праця в сирих кар'єрах протягом 12 годин до краю виснажувала робітників. Зате продаж високоякісного каоліну забезпечував власнику великі прибутки. В 1914 році на цукровому заводі почали використовувати електроенергію.
Розвиток промисловості супроводжувався швидким зростанням населення. Разом з прибулими з сіл Волинської і Київської губернії 1900 року в Турбові проживав 3121 чоловік. Цього року на цукровому заводі відкрили лікарню на 15 ліжок, де хворих лікував фельдшер.
Дореволюційний Турбів був відсталим селом. Хоч напередодні першої світової війни тут проживало 3230 чоловік, умов для масової освіти майже не було, населення лишалося неписьменним. Відкрита 1880 року парафіяльна школа містилася в звичайній селянській хаті, з підсліпуватими вікнами і земляною долівкою. 1916 року школу реорганізовано в початкове училище. Проте через матеріальні нестатки діти сільської бідноти не могли тут навчатися19.
1 Stownik geograficzny, t. 12. Warszawa, 1892, стор. 631.
2 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 49, оп. 1, спр. 2284, арк. 1—10; Житомирський облдержархів, ф. 601, оп. 1, спр. 1630, арк. 1—2, 5—8.
3 Коліївщина, стор. 69—70, 86, 87.
4 Київський облдержархів, ф. 11, оп. 1, спр. 15, арк. 126.
5 Житомирський облдержархів, ф. 605, оп. 1, спр. 87, арк. 47.
6 Київський облдержархів, ф. 11, оп. 1, спр. 42, арк. 1—27.
7 Житомирський облдержархів, ф. 601, оп. 1, спр. 1290, арк. 164; спр. 1699, арк. 1.
8 Л. Похилевич. Сказание о населенных местностях Киевской губернии, стор. 297.
9 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 127, оп. 1030, спр. 231, арк. 1.
10 Житомирський облдержархів, ф. 604, оп. 1, спр. 50, арк. 32.
11 Записала вчителька Турбівської середньої школи Л. П. Гук від старожила Ф. К. Цимбала.
12 Житомирський облдержархів, ф. 602, оп. 1, спр. 32.
13 Вінницький облдержархів, ф. 574, оп. 14, спр. 216.
14 Житомирський облдержархів, ф. 602, оп. 1, спр. 32, 1156, 1163.
15 Итоги переписи скота у сельского крестьянского населения Киевской губернии в 1912 году, стор. 38.
16 Житомирський облдержархів, ф. 601, оп. 1, спр. 1699, арк. 1—17.
17 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 56, спр. 99, арк. 132; Ежегодник по сахарной промышленности Российской империи за 1903—1904 гг., вып. 2. К., 1905, приложение.
18 Житомирський облдержархів, ф. 602, оп. 1, спр. 32.
19 Філіал Житомирського облдержархіву в Бердичеві, ф. Р-214, оп. 1, спр. 1, арк. 8.