Тучин

     Тучин — село в Україні, в Гощанському районі Рівненської області. Розташований на правому березі річки Горині, за 26 км від Ровно, за 16 км від райцентру. 
     Територія села заселена здавна. На околицях його виявлено давньоруське городище¹. В письмових джерелах Тучин вперше згадується 1545 року², коли він входив до Великого князівства Литовського. Тут, над Горинню, було збудовано замок з земляними валами, ровами, підземними ходами, які частково збереглися до нашого часу. Після Люблінської унії 1569 року Тучин у складі Волині відійшов до Польщі. 
     Тучин другої половини XVI ст.— містечко Луцького повіту Волинського воєводства. Основним заняттям населення було землеробство. Розвиток товарно-грошових відносин викликав зростання поряд з натуральною грошової ренти. 
     Трудящі Тучина брали активну участь в антифеодальних повстаннях. В 1596 році під час селянсько-козацького повстання, очолюваного Северином Наливайком, у Тучині побували повстанські загони. Селяни підтримали повстанців, які вчинили напад на шляхетський маєток. 
     Під час визвольної війни 1648—1654 pp. в Тучині побували селянсько-козацькі загони. Магнат Я. Радзівілл, слідкуючи за подіями на Волині, писав, що після здобуття у липні 1648 року загонами Максима Кривоноса Полонного, шляхту охопив «такий жах, що багато наших, покинувши замки, містечка, без будь-якої охорони залишили їх козакам, як Зяслав, Острог, Межиріч, Тучин...»³. Через місяць у Тучин вступив двотисячний селянський загін. Містечко кілька разів переходило з рук у руки. Остаточно шляхті вдалося повернутися до своїх маєтків лише після Андрусівського перемир’я 1667 року. 
     У XVIII ст. Тучин складався з старого й нового містечка. 1772 року у новому Тучині налічувалося 267 будинків, у старому — 84. Наступного року містечко купив у графів Потоньких за 600 тис. злотих воєвода М. Валевський. 
     Після возз’єднання Правобережної України з Росією Тучин перебував у складі Ровенського повіту Волинської губернії. 
     Наявність значних масивів лісів, сільськогосподарської сировини, близькість до річки Горині, яка після спорудження шлюзів стала судноплавною, а Тучин — пристанню, сприяли розвитку ремесла й торгівлі. На початку XIX ст. звідси відправлялося щороку 120 плотів, переважно з лісом. За даними 1850 року, в Тучині діяла ткацька фабрика, де чесали вовну й виготовляли сукно⁴. 
     Після реформи 1861 року більша частина родючої землі Тучина залишилась у поміщика, а селянам за великий викуп наділили мізерні болотні та піщані ділянки. У 1865 році селяни мали 382 га землі, поміщик — 271 га⁵. Селян позбавили права користуватися лісом, пасовиськами. Поки залишалися тимчасовозобов’язаними, вони змушені були за кожну десятину відробляти поміщикові 13 днів або сплачувати певну суму грішми⁶. Великим тягарем були податки. У 1900 році селяни сплачували державний поземельний податок, земські губернські і повітові збори, мирські волосні і сільські збори, страхові платежі. Втративши землю і не маючи можливості прогодувати сім’ю з свого господарства, селяни йшли працювати на підприємства. 
     Селянська реформа прискорила економічний розвиток Тучина. 1866 року він став волосним центром. Наприкінці XIX ст. тут працювали 2 фарбувальні та 2 ткацькі фабрики, пивоварний завод. 1892 року в містечку налічувалося 246 будинків, 2345 жителів. Щороку відбувалося 10 ярмарків⁷. Місцеві товари реалізовувалися на цих ярмарках, а також у Бердичеві, Балті. 1913 року в Тучині було вже 6 ткацьких фабрик, 4 шкіряні⁸, цегельний, пивоварний заводи, столярна майстерня, кілька кузень, 2 млини, де перероблялося щороку 6,6 тис. пудів зерна. 
     Робітники працювали в антисанітарних приміщеннях, навіть на ткацьких фабриках не вентилювалося повітря. Жили у вогких, брудних бараках, заробляли мало. Широко застосовувалися штрафи. 
     Проте кустарі й ремісники, як і селяни-бідняки, не могли витримати конкуренції великих підприємств, які застосовували досконаліші знаряддя праці, мали машини. Дрібні виробники убожіли і йшли на заробітки у міста. Багато розорених селян з Тучина поповнили лави робітників Костополя, Ровно, Здолбунова. 
     Вихід з тяжкого становища трудящі бачили в боротьбі з експлуататорами. Під впливом революційних подій 1905 року, 9 січня 1906 року в Тучині відбувся виступ селян проти поміщиків⁹. 
     Місцеві власті переслідували всіх, хто займався революційною діяльністю. У липні 1906 року за агітацію проти існуючого ладу багатьох жителів Тучина, серед них М. Щедровицького, І. В. Епеля заарештували¹⁰. 
     Столипінська аграрна реформа, за якою дозволялося виходити з общини і закріплювати наділ в особисту власність, ще більше погіршила становище селян. Куркулі, прибравши до своїх рук кращу землю, скуповували нові ділянки, засновували хутори. Так у 1912 році на прилеглих до Тучина землях виник хутір Полівці (нині село Тучинської сільради), а в 1914 році — хутір Чернишне (злився з Тучином). 
     Лікування коштувало дорого. Лікарі наїжджали з Ровно. В містечку була приватна аптека та дві місцеві акушерки без спеціальної освіти. Відсутність санітарного нагляду сприяла поширенню інфекційних хвороб. У 1903 році в містечку спалахнула епідемія висипного тифу. 
     Нужденні жителі містечка через нестатки не могли дати освіти своїм дітям і змушені були посилати їх на роботу до поміщиків, куркулів, торговців. З 1803 року в Тучині діяло парафіяльне однокласне училище. 1898 року відкрили друге церковнопарафіяльне училище. В 1911/12 році в училищах навчалося 120 дітей, проживало ж у містечку 6982 чоловіка¹¹. 

1   О. О. Ратич. Древньоруські археологічні пам’ятки на території західних областей УРСР, стор. 80. 
2   Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов, т. 4, стор. 77. 
3   В. И. Легкий. Крестьянство Украины в начальный период освободительной войны 1648—1654 гг. Л., 1959, стор. 84. 
4   Военно-статистическое обозрение Российской империи, т. 10, ч. 3. Волынская губерния, стор. 186. 
5   ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 44, спр. 676, арк. 22. 
6   Отмена крепостного права на Украине, стор. 166, 168. 
7   Slownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich, t. 12, стор. 606. 
8   Памятная книжка Волынской губернии на 1913 год. Житомир, 1912, стор. 332, 334. 
9   ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 856, спр. 23, арк. 1—33. 
10 Там же, ф. 1600, on. 1, спр. 159, арк. 1—44. 
11 Список населенных мест Волынской губернии, стор. 402—403; Памятная книжка дирекции народных училищ Волынской губернии на 1912 г., стор. 96.