Станіславчик

     Станіславчик — село в Україні, у Жмеринському районі Вінницької області. Розташований за 7 км від районного центру і залізничної станції.
     В історичних документах XVI ст. село мало назву Юшків¹. В результаті нападів татар та наїздів шляхтичів село було знищене, і на початку XVII ст. тут виникло поселення Чачарин (у наш час цю назву має лісове урочище в околицях села).
     Литовські, а з другої половини XVI ст. польські магнати Замойські і Тишкевичі вимагали сплати численних грошових та натуральних податків. Так, 1613 року жителі Станіславчика, крім подимного податку, повинні були відробляти по 2 дні панщини. З кожним роком посилювалося гноблення населення. В 1629 році власник Станіславчика збирав подимне уже з 445 димів. Село входило до Краснянської волості².
     Крім важкої панщини та інших феодальних повинностей, селяни терпіли від страшної сваволі панів. Все це викликало обурення трудящих мас. З особливою силою вибухнув гнів під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Все населення Брацлавщини, в т. ч. і Станіславчика, за допомогою козацьких загонів полковника М. Кривоноса громило панські маєтки. В Станіславчику сформувалась сотня Брацлавського полку.
     Лише на початку XVIII ст. графи Потоцькі, спираючись на татарських і німецьких найманців та на уніатських священиків, яким виділили понад 100 десятин землі, відновили кріпосницькі порядки. Особливим здирством відзначився С. Потоцький, який довів панщину до 6 днів на тиждень.
     Після возз’єднання Правобережної України з Росією власником Станіславчика став подільський губернатор О. Бахметьєв, який одержав село як посаг за дочкою С. Потоцького. Дбаючи про зростання прибутків від свого маєтку, О. Бахметьєв у 1816 році запросив ремісників і торговців з Копайгорода, Браїлова і Немирова. Станіславчик стає містечком.
     Основним заняттям населення лишалося землеробство. Панщина, як і раніше, становила 6 днів на тиждень. Селяни Зваричевки, Григорівки та Деркачівки (околиці містечка Станіславчика) повинні були випалювати вапно, виготовляти гончарні вироби та працювати на збудованій в 1830 році гуральні.
     За інвентарним переписом 1847—1848 рр. за маєтком поміщика рахувалося 5044 десятини землі. На 285 селянських дворів припадало трохи більше 2 тис. десятин. Із року в рік збільшувалась кількість піших і городників³. Не поліпшила становища селян Станіславчика реформа 1861 року, за якою звільненню підлягало 1082 кріпаки. Придбати надільну землю змогли тільки 200, інші викупали лише присадибні ділянки. Селянам було заборонено будувати на своїх наділах млини, користуватись лісом і річкою.
     У 60-х роках поблизу села почалося будівництво залізниць з Києва на Одесу і Могилів. Тут біднота працювала від зорі до зорі на земляних роботах. Сільські багатії — підрядчики платили по 1—1,5 коп. за годину каторжної праці.
     Близькість залізниці сприяла розвитку в селі промисловості по обробці сільськогосподарської сировини та торгівлі. В 70—80 роках XIX ст. на винокурному заводі трудилося 14 робітників. Завод виготовляв 21 тис. відер горілки з хліба і картоплі. Його власник А. Ф. Добровольський отримував щороку 17—20 тис. крб. прибутку. 30—40 тис. пудів муки мололи млини поміщика Протасова-Бахметьєва⁴. В селі також були печі, в яких випалювали вапно, гончарні та інші майстерні, де працювало 12 ремісників. Тут було 11 крамниць, збиралося 2 ярмарки і 26 торгів (через тиждень по неділях).
     На початку XX ст. з’являються нові крамниці: 14 бакалійних, 8 мануфактурних, 2 залізних виробів, сільськогосподарських машин і знарядь та ін.; медоварний та пивоварний заводи, лісний склад.
     Видатний український письменник М. М. Коцюбинський. який у 1881—1882 рр. проживав у Станіславчику, писав у своєму творі: « ... ті низенькі, біленькі стіни закривають собою багато гірких сліз, тяжкої нужди, багато безпросвітної темноти людської. Кожна хата має свою журбу, своє горе»⁵.
     Царизм тримав трудящих у темряві. Сільська громада Станіславчика багато раз наполягала відкрити школу, але її відкрили лише в 1863 році. Спочатку школа працювала в приватному будинку, а з 1867 року — в приміщенні, збудованому на кошти населення. Проте це ніякою мірою не могло задовольнити потреби селян, що змушений був визнати інспектор народних училищ Подільської губернії, порушуючи клопотання про створення у Станіславчику однокласного парафіяльного училища, яке почало працювати у вересні 1875 року⁶. Однак переважна більшість населення залишалася неписьменною. Загальна кількість мешканців села в 1905 році складала 4862 чоловіка. Дітей віком від 8 до 11 років налічувалось 437. Тим часом у двох школах вчилося лише 79 учнів. Здебільшого це були діти багатіїв.
     Столипінська реформа поглибила класове розшарування серед селян, збільшила безземелля й малоземелля. В 1912—1914 рр. у Станіславчику налічувалося трохи більше 1300 селянських дворів, на які припадало лише 1600 десятин землі. Близько 60 господарств були зовсім безземельними. В той же час поміщикові належало 2400 десятин землі. Чимало її було в руках куркулів. Тяжке і злиденне життя примушувало селян наймитувати у поміщика та сільських багатіїв. Дехто займався кустарними промислами: ткацтвом, гончарним виробництвом, вичинкою шкір та ін. Щороку сотні трудівників вирушали на заробітки до сусідньої Бессарабії. Були й такі, що залишали рідне село і їхали за кордон.

1  Zrodla dziejowe, t. 22. Warszawa, 1897, стор. 721.
2  А. И. Баранович. Украина накануне освободительной войны середины XVII в. (социально-экономические предпосылки войны). М., 1959, стор. 136.
3  Хмельницький облдержархів, ф. 241, оп. 1, спр. 241, арк. 9—10.
4  Указатель фабрик и заводов. СПб., 1894, стор. 931.
5  М. Коцюбинський. Твори, т. 1. К., 1961, стор. 310—311.
6  ЦДІА УРСР у Києві, ф. 707, оп. 225, спр. 135, арк. З, 11.