Оратів  

     Оратів — селище міського типу в Україні (з 1811 до 1923 року — містечко), адміністративний центр Оратівського району Вінницької області. Розташований по обидва боки річки Живої, притоки Роськи, за 12 км від залізничної станції  Оратів.  
     Першу згадку про Оратів знаходимо в люстрації Брацлавського замку за 1545 рік¹. Село тоді належало магнатам Оратовським і Кліщівським. Після Люблінської унії 1569 року польська шляхта посилила гноблення закріпаченого населення. Селяни опинилися в цілковитій залежності від феодала. Під владою польської шляхти мешканці Оратова зазнавали не тільки жорстокого соціального, а й національно-релігійного гніту. На посилення феодальної експлуатації селяни відповідали виступами проти магнатів і шляхти. Вони активно підтримували повстанців в роки визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. 1648 року один із загонів Богдана Хмельницького оволодів Оратовим².
     Запеклі бої, які точилися в Оратові і навколо нього між загонами польської шляхти і селянсько-козацького війська, напади татар, зокрема в 1649 році, спустошили село. На деякий час воно перестало бути місцем проживання його власників — тут отаборились запорізькі козаки. За Андрусівським перемир’ям 1667 року Оратів відійшов до Польщі, але місцевим поміщикам вдалося повернутися до своїх маєтків лише в 1713 році.
     Виступи селян тривали, переростаючи в грізний антифеодальний рух — гайдамаччину. 11 червня 1735 року загін гайдамаків, захопивши Оратів, підпалив поміщицькі маєтки³. У 1768 році, під час Коліївщини, в районі Оратова діяли повстанські  загони.
     З возз’єднанням Правобережної України з Росією Оратів відійшов до Подільської губернії. Економічне зростання села, в якому розвивалися промисловість і ремесло, вигідне географічне положення сприяли тому, що у 1811 році воно дістало статус містечка⁴. На той час тут уже працювали винокурний і цегельний заводи. 1854 року в Оратові було 150 дворів, мешкало 494 чоловіка⁵.
     Дореформений період у житті місцевих селян був надзвичайно тяжкий. Вони сплачували поміщикам натуральні та грошові повинності, терпіли свавілля панів. 1821 року оратівські селяни подали скаргу в суд на посесора Козицького, який самовільно збільшував кількість панщинних днів. Так, Карпа Хоменка він примушував відробляти 250 замість 180 днів панщини на рік, а 60-річного Семена Слободу змушував працювати щоденно. Тих, хто не виконував цих наказів, карали різками до непритомності⁶. В 50—60-х роках XIX ст. важким тягарем для селян була урочна система панщини, за якої заліковий день перевищував фактичний. В жнива селяни для власних потреб працювали лише вночі. Не кращим було становище державних селян Оратова, яких з 1 січня 1852 року обклали новим люстраційним оброком за наділену  землю.
     Посилення панщини, яка фактично зводилася до 6 днів на тиждень, викликало опір оратівських селян. Вони відмовлялися виконувати панщину, палили панські маєтки. Велику пожежу в маєтках оратівських поміщиків було заподіяно 25 листопада 1860 року⁷.
     Виступи селян збіглися з посиленням польського національно-визвольного руху. В лютому 1861 року в Оратові побував син великого польського поета Адама Міцкевича Владислав-Юзеф. На Україну він прибув з Франції для встановлення зв’язків з польськими підпільними організаціями, які готували повстання⁸.
     Скасування кріпосницького права не поліпшило економічного становища селян. Одержані ділянки землі були мізерними, а викупні платежі дуже великими, вищими за продажну ціну землі в той час. За 168,2 десятини селяни повинні були сплатити поміщику Виговському 5149 крб., поміщику Росінському — 1561 крб. за 54 десятини⁹. У 1863 році поміщик Г. Малиновський мав 193 десятини орної землі і лісу, у користуванні ж 80 селянських дворів було тільки 55 десятин. До цього слід додати непосильні податки, що обтяжували селян після реформи. З 4624 десятин землі селяни Оратівської волості повинні були сплачувати на рік 9496 крб. казенних і 3551 крб. мирських зборів, крім того, на утримання волосних і сільських начальників — 1405 крб., тобто всього на кожну десятину припадало 3 крб. 13 коп.¹⁰ Відібравши у селян значну частину наділів, поміщики одночасно позбавили їх лісу, пасовиськ, водопоїв тощо. Наприклад, у примітці до документу про передачу маєтку оратівського поміщика Лодзінського у відомство державного майна Київської губернії 3 жовтня 1863 року зазначалося, що селяни зовсім не мають сіножатей¹¹.
     Класове розшарування, процес обезземелення селян Оратова після реформи 1861 року дедалі зростали. Якщо в 1863 році на душу припадало близько однієї десятини землі, то в 1900 році — в середньому лише 0,5 десятини. Безземельні та малоземельні, безкінні й однокінні селяни змушені були працювати на цукрових заводах, на будівництві залізниці Київ—Умань, переселятись у Херсонську та Бессарабську губернії. Особливо багато виїжджало тих, у кого за борги відбирали землю. Хоч царизм заборонив переселення, однак кількість жителів Оратова різко зменшувалася. Якщо 1866 року він згадується як волосний центр з населенням 1495 чоловік, то в 1873 році тут мешкало лише 778 чоловік¹². Зменшення населення Оратова пов’язано також з великою смертністю внаслідок систематичних захворювань скарлатиною, дифтеритом і дизентерією.
     Нестерпне соціальне гноблення в пореформений період викликало активізацію селянського руху. 1868 року в маєтку найбагатшого оратівського поміщика М. М. Вороновича сталася велика пожежа. 25 листопада 1896 року селяни Оратова вчинили рішучий опір намаганням поміщика захопити їх худобу, що випасалась на панських пасовищах.
     Зубожіння й нестатки, безпросвітна темрява були постійним супутником оратівчан. У 1897 році кількість неписьменних становила понад 70 проц. 1900 року в церковнопарафіяльній чотирикласній школі вчилося 40 хлопчиків та 25 дівчаток. У селі працював лише один фельдшер.

1    Zrodta dziejowe  t  22  стор  229.
2    Slownik geograficzny  t  7. Warszawa, 1886  стор  573.
3    Архи  Юго-Западной России  ч  3  т  3  стор. 143—144.
4    Географическо-статистический словар  Российской империи, т  3. СПб.  1867, стор  663.
5    Київськи  облдержархів  ф. 35  оп  1, спр  2, арк  9.
6    Вінницький облдержархів  ф. 608  оп  1, спр  164  арк  111, 115.
7    ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442  оп. 37, спр. 1, ч. 1, арк. 60. 
8    Общественно-политическое движение на Украине в 1856—1862 гг. , т. 1. К., 1962, стор. 101—102.
9    Київський облдержархів, ф. 4, оп. 99, спр. 689, арк. 5; спр. 1066, арк. 21.
10  Список населенных мест Киевской губернии, стор. 960—961.
11  ЦДІА УРСР у Києві, ф. 491, оп. 75, спр. 104, арк. 1.
12  Календарь Юго-Западного края на 1873 г. К., 1872, стор. 410.