Моквин

     Моквин (у 1962—1990 роках — смт Першотравневе) — село в Україні, в Березнівському районі Рівненської області. Лежить на лівому березі Случі, за 7 км від районного центру. 
     На території селища виявлено поселення доби ранньої бронзи, на якому знайдено крем’яні знаряддя праці. 
     Вперше Моквин згадується в документах 1564 року як власність князя Б. Ф. Борецького. Після Люблінської унії Моквин ввійшов до складу Польщі. Село належало до Луцького повіту Волинського воєводства. Це було невелике поселення, в 1583 році тут налічувалося 30 димів1. Під час селянсько-козацького повстання під проводом С. Наливайка (1594—1596 pp.) повстанці на чолі з Г. Лободою захопили село. До них приєдналися мешканці Моквина та сусідніх сіл і разом виступали проти місцевої шляхти2
     На початку XVII ст. село значно зросло — 1629 року в Моквині налічувалося 79 димів3. Село належало до Хупківської волості Луцького повіту. Воно залишалося приватновласницьким володінням, а селяни — кріпаками. Їм доводилося гнути спину на панських ланах, відбувати різні повинності, терпіти знущання польських панів та релігійні утиски. В Моквині були розвинуті такі селянські промисли, як ткацтво, кошикарство, деревообробка. Всі вироби моквинці збували на торгах і ярмарках у Березному. 
     В період визвольної війни українського народу 1648—1654 pp. селяни підтримували повстанське військо. В серпні 1648 року вони виступили проти місцевого поміщика. Але виступ закінчився поразкою, активні учасники його були засуджені Луцьким гродським судом. 
     На початку XIX ст. у Моквині заснована суконна мануфактура, яка виробляла продукції на 3325 крб. на рік4
     Школи в селі не було. Ні держава, ні пан коштів на освіту не відпускали. Зате 1848 року поміщик збудував цегляну церкву5
     3 розвитком товарно-грошових відносин поміщики посилювали визиск кріпаків, прагнучи одержати якомога більше ренти. Після проведення інвентарної реформи становище моквинських кріпаків не поліпшилося. За правилами, тяглові господарства повинні відбувати три чоловічі й один жіночий день панщини на тиждень. Для піших встановлювалося два чоловічі й один жіночий день. На панщині селяни працювали з своїм тяглом і реманентом. До того ж, додатково встановлювалося по 12 літніх і зимових днів, 8 — будівельних та раз на місяць кожний ніс нічну варту. Городники, що відбували будівельні дні й вартували, платили панові оброк і мусили відробити 24 дні панщини на рік. Якщо врахувати, що поміщик встановлював такі уроки, які ледве можна було виконати за два-три дні, то фактично селяни мусили весь час працювати на пана, обробляючи свої наділи вночі й у свята. 
     Після реформи 1861 року моквинські селяни одержали в наділ по 7,5—9,5 десятини землі. До переходу на викуп селяни вважалися тимчасовозобов’язаними. За кожну десятину корінного й додаткового наділу вони мусили відпрацювати поміщикові 9,5 пішого чоловічого дня або сплатити 1 крб. 50 коп. оброку на рік6
     1895 року місцевий поміщик збудував у селі підприємство для виготовлення обгорткового паперу. З ганчір’я, яке вимінювалось у населення за мідні хрестики, персні, дерев’яні гудзики, тут виробляли також низькосортний грубий картон. Ганчір’я надходило на виробництво без будь-якої дезинфекції, після роботи робітники не мали змоги помитися. Орендарі, які прагнули одержати найбільші прибутки з підприємства, зовсім не дбали про охорону праці. Часто траплялися аварії, що призводило до каліцтв. Покалічені робітники залишалися без будь-яких засобів до існування. 
     Прискорення розвитку капіталізму в пореформений час не минуло й Моквина. Цьому значною мірою сприяла близькість залізниці Ровно—Лунінець. Місцевий поміщик, крім паперового підприємства, збудував ще паровий млин. Щоб розширити виробництво, 1898 року він заснував Товариство картонно-паперової фабрики «Моквин»7. Однак фабрика розвивалась повільно, протягом першого десятиліття XX ст. на ній виробляли ту саму продукцію, що й раніше7
     Водночас зростало й село. З 1866 року Моквин був волосним центром. Якщо на початку 60-х років тут проживало 435 чол.8 то в 1897 році — 16839
     Під час столипінщини багато моквинців переселилося на хутори за 2—5 км від Моквина. Село простягнулося на кілька кілометрів. Але й переселення не поліпшило життя. Селяни володіли мізерними наділами по 1—2 десятини, складали копійку до копійки, щоб прикупити землі, в той час як поміщик мав близько 4 тис. га різних угідь. Пересічно на душу населення в Моквині 1913 року припадало 0,88 десятини. Якщо до початку світової війни 15 проц. моквинських селян не мали робочої худоби, то в 1914 році процент їх збільшився до 2210. Бідні піщані землі давали низькі врожаї — 63 пуди пшениці, 50 пудів жита, 61 пуд ячменю з десятини. Селяни мусили шукати додаткових заробітків, щоб прогодуватися. Поденна плата робітника на своїх харчах становила 60—90 копійок. 
     Селян обтяжували численні повинності: ремонт шляхів і мостів, обов’язки гасити пожежі в державних і поміщицьких лісах, конвоювати заарештованих, давати підводи поліції та урядовцям при їхніх роз’їздах, забезпечувати паливом волосне правління й школу, нести нічну варту в селі. 
     З 1867 року в селі діяла парафіяльна школа. 1882 року відкрито поштову контору. Відкрите в 1909 році однокласне сільське училище розміщувалося в приватному будинку. В ньому навчалося 60 хлопчиків і 4 дівчинки11. Для основної маси населення освіта лишалася недосяжною. 


1   Zrodla dziejowe, t. 19, стор. 45, 93. 
2   Архив Юго-Западной России, ч. З, т. 1. К., 1863, стор. 101 — 105. 
3   О. Баранович. Залюднення Волинського воєводства в першій половині XVII ст., стор. 50, 129. 
4   ЦДІА СРСР, ф. 1281, оп. 4, спр. 73, арк. 86—90. 
5   Девятисотлетие православия па Волыни 992—1892 г., ч. 2. Житомир, 1892, стор. 528. 
6   Отмена крепостного права на Украине. Сборник документов и материалов. К., 1961, стор. 166, 168. 
7   ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 628, спр. 604, арк. 1—9. 
8   Там же, оп. 300, спр. 103, арк. 41. 
9   Первая всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 г. Населенные места Российской империи в 500 и более жителей..., стор. 24. 
10 Сельскохозяйственная хроника Волынской губернии. Февраль 1915 года, стор. 4—5. 
11 Памятная книжка Дирекции народных училищ Волынской губернии на 1912 г. Житомир, 1912, стор. 110.