Могилів-Подільський

     Могилів-Подільський — місто обласного значення в Україні, центр Могилів-Подільського району Вінницької області. Лежить на лівому березі Дністра, при впадінні в нього Дерли та Немії, біля підніжжя високої гори, за 154 км від обласного центру. Залізнична станція та річкова пристань.
     Територія міста заселена здавна. Збереглися грамоти від 2 квітня 1450 та від 5 січня 1557 року, в яких йдеться про підтвердження прав на володіння селом Іваньківцями, розташованим між гирлами річок Дерли та Немії¹. Село заснували селяни, які втікали від кріпосної неволі з північних українських земель. Жителі Іваньківців займалися землеробством, рибальством, виготовленням річкових суден (човнів, барж), на яких перевозили вантажі через Дністер. 1595 року тут засновано місто, яке власник цих земель Ярема Могила віддав у посаг за своєю дочкою. С. Потоцький на честь тестя назвав місто Могилевом. У літературі XVII—XIX ст. його називають Могилів-на-Дністрі, Могилів Подільської губернії, Могилів-Дністровський.
     На початку XVII ст. власник Могилева побудував замок та інші оборонні споруди. Розташований при головній переправі через Дністер, на перетині торговельних шляхів з Молдавії на Україну та з Галичини до Чорного моря, Могилів скоро зацікавив вірменських, грецьких, італійських та молдавських купців. Слідом за купцями тут почали селитися й ремісники. Представники різних народів оселялися окремими колоніями. Кожне житло було ізольованим від вулиці та сусідів і являло собою маленьку фортецю². Дерев’яні будинки грецького та італійського типу відрізняли Могилів від інших українських міст. Уже в першій чверті XVII ст. він став найлюднішим містом Поділля, за кількістю мешканців перевершив Кам’янець-Подільський.
     Іноземні купці вели широку торгівлю турецькими товарами: шовками, вином, тютюном, бакалією. Місцеві торговці та ремісники збували їм різні шкіряні вироби — сап’ян, замшу, юхту, взуття, а також гончарний посуд, бочки, зброю. З верхів’їв Дністра сплавлялися лісоматеріали, проходили плоскодонні судна і плоти з хлібом, фруктами, хутрами та різними товарами, які везли на продаж на Балкани, в Крим та інші райони Причорномор’я. 1643 року в Могилеві встановлено митницю.
     Турецький мандрівник Евлія Челебі побував у Могилеві в травні 1657 року. Він писав, що в місті налічується понад 3 тис. будинків, критих тесом та очеретом, багато виноградників і садів, які старанно доглядаються. На скелі височить гарна кам’яна споруда — фортеця. Базари в Могилеві добре обладнані³.
     Міська община, яка складалася переважно з корінного населення, підлягала магнатській адміністрації (канцлер, скарбник) та судовій владі. Окремі національні колонії мали внутрішнє самоврядування й свою юрисдикцію. В шляхти, що проживала в місті, був свій орган місцевого самоврядування — сеймик. Заможні купці та верхівка ремісників купували в магната привілеї, що забезпечували їм вигоди в торгівлі. Охорону Могилева здійснювали надвірні козаки, загін яких складався з кількох сот чоловік, однак козаки були не дуже надійними для магната, бо не забули «свого хлопського походження» і неохоче виступали на придушення народних повстань⁴.
     У королівському привілеї 1593 року про права магнатів указувалося, що всі, хто мешкає на землі магната, крім шляхтичів, вважаються його підданими, навіть козаки. Хто не бажає бути підданим магната, повинен піти з його землі⁵.
     Після проголошення Брестської унії, яку польсько-шляхетський уряд вважав обов’язковою для всіх православних на території Речі Посполитої, православна релігія опинилася на становищі незаконної. Населення Могилева ще з більшим завзяттям боролося проти засилля католицизму, відстоювало національну культуру.
     Могилів неодноразово ставав ареною жорстоких боїв між польськими і турецькими військами. Звідси шляхта здійснювала напади на Молдавію і Волощину. На випадок невдалого нападу місто спустошувалося, а багато мешканців потрапляло в полон.
     За таких умов міська біднота не раз піднімалася проти гнобителів. Приєднавшись до повстанців, очолюваних С. Наливайком, вона 1595 року спалила будинки місцевих шляхтичів. Ще більший виступ відбувся 1614 року, коли значна частина жителів Могилева оголосила себе козаками. На придушення непокірних було кинуто коронне військо, яке жорстоко розправилося з повстанцями⁶.
     Козацьке військо на чолі з гетьманом Яцьком Бородавкою, прямуючи до Хотина, у середині серпня 1621 року зупинялося поблизу Могилева. Мешканці міста допомагали йому боротися з татарами й турками. Виступали могилівці проти визискувачів і в час селянсько-козацьких повстань 1637—1638 років.
     У період визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. в Могилеві відбувалися значні події. 1648 року сюди підійшли повстанські загони І. Ганжі та М. Кривоноса, і Могилів було визволено від польської шяхти. Тут запровадили полковий козацький устрій. Могилів став центром полку, до складу якого входили містечка Шаргород, Ямпіль, Вільшанка, Рашків та інші. Улітку 1649 року Могилівський полк влився до Брацлавського, а 1657 року був відтворений як Подільський, або Придністровський полк. В  складі селянсько-козацького війська козаки Могилівського полку брали участь у штурмі Барської фортеці, билися під Пилявцями, Зборовом, Збаражем та в інших місцях.
     Порушивши Зборівський договір, шляхта наприкінці 1649 року захопила Могилів і спустошила його. Але в березні наступного року за допомогою місцевих селян козаки відбили місто. Вони добре укріпили замок. Незважаючи на численні спроби, шляхтичам не вдалося здобути Могилів.
     Мешканці міста радо вітали рішення Переяславської ради про возз’єднання України з Росією. В січні 1654 року населення Могилева і козаки Могилівського полку прийняли присягу на вірність Російській державі⁷.
     Вигнані повсталим народом пани не хотіли миритися з втратою своїх володінь на Україні. В березні 1654 року польські війська, підтримувані найманими німецькими загонами, рушили на Поділля. А в травні після запеклого бою захопили Могилів і спалили його⁸. Козаки Придністровського полку відійшли до Буші й героїчно захищали її. У серпні 1655 року з допомогою російських частин козакам вдалося відбити Могилів, але ненадовго — вже в листопаді 30-тисячна татарська орда, знищуючи міста і села Поділля, докотилася до Могилева. Козаки відійшли до Умані. Через два роки Могилів знову був відвойований. Полковник Остап Гоголь добре укріпив фортецю. Евлія Челебі писав, що фортеця була обнесена міцним частоколом з величезних колод, а між ними насипано земляні бруствери, в Могилеві налічувалося тоді понад 3 тис. озброєних козаків.
     Спільно з І. Сірком населення Могилева боролося проти польської шляхти в 60—70-х роках XVII ст. Двічі місто визволяли козаки І. Сірка (в 1664 та 1671 роках). З літа 1672 року Могилів потрапив під владу турків, хоч вважався підлеглим правобережному гетьманові П. Дорошенку. Лише 1699 року турки залишили Поділля, а Могилів знову відійшов до Польщі.
     Мешканці Могилева, приєднавшись до козаків, очолюваних Савою Волошиним⁹, у 1709 році визволили місто від польсько-шляхетської влади. Шляхта жорстоко розправилася з повстанцями.
     Загарбницька політика іноземних феодалів, безперервні татарські набіги та польсько-турецькі війни на подільській землі призвели до спустошення міста. 1713 року адміністратор Потоцьких застав у Могилеві самі руїни і лише 162 мешканці. Тільки-но стало спокійно, в місто повернулися грецькі та вірменські купці¹⁰. Поступово воно залюднювалося — поверталися козаки, ремісники. Крім українців, греків та вірменів, тут поселилося багато сербів, волохів, євреїв. Як і в попередні часи, вони оселялися окремими вулицями, мали своє самоврядування.
     Мешканці Могилева взяли активну участь у селянсько-гайдамацькому повстанні 1734 року, багато з них приєдналося до загонів Верлана.
     1743 року Могилеву було надано магдебурзьке право. Ним передусім користувалися католики — поляки, вірмени та ін. Українці не допускалися до цехових організацій (тоді в Могилеві було кілька цехів), не мали своїх навчальних закладів. Міщани платили власникові Могилева численні чинші: подимний, подушний, за робочу худобу, корів тощо.
     Міська біднота і селяни навколишніх сіл активно підтримували антифеодальне повстання 1768 року, очолюване М. Залізняком та І. Гонтою. Недалеко міста І. Гонта був четвертований шляхетськими катами. На острах бунтівній «черні» вони прибили голову І. Гонти на воротах Могилева¹¹. Проте гайдамацький рух не припинявся і в 70—80-х роках.
     У період розкладу феодально-кріпосницького ладу й зародження капіталізму Могилів розвивався швидкими темпами. Жодне місто Поділля не могло зрівнятися з ним за обсягом торгівлі. Всі міста поступалися перед ним і кількістю населення, і розвитком ремесла. В середині XVIII ст. половину мешканців Могилева становили, ремісники і торговці, які не займалися землеробством, а виступали як споживачі сільськогосподарської продукції — продовольства та сировини¹². Ремісники об’єднувалися в цехи.
     Було в місті й кілька невеликих підприємств. Шкіряний завод виробляв на рік близько 15 тис. сап’янових шкір, які не поступалися якістю турецьким. Панський пивоварний завод щорічно давав 1 тис. бочок пива. Налагодженим у Могилеві було й виробництво різних тканин — полотна, сукна, килимів з овечої вовни, серветок, скатерок тощо. Міщани також виробляли вино з власного винограду.
     Немалі прибутки власник міста одержував від оренди. 1757 року, наприклад, він здав у оренду право на виготовлення й продаж спиртних напоїв. Мешканці міста повинні були купувати напої тільки в орендаря. Здавав магнат на відкуп і право збору мита з купців, що приїздили на ярмарки.
     Значного розвитку досяг Могилів у 60—70-х роках XVIII ст. За інвентарним описом 1772 року, тут були цехи: ткацький (об’єднував 61 ремісника), бондарський (175), кушнірський (143) та шевський (260 ремісників)¹³. Могилівський купецький двір складався з 50 кам’яних та 66 дерев’яних крамниць, які належали переважно грекам, вірменам та євреям (їх відповідно в місті налічувалося 73,20 та 170 дворів). Торгували вони шовковими та бавовняними тканинами, а також німецькими сукнами, кавою, тютюном тощо. Кожної середи, п’ятниці та неділі в Могилеві відбувалися великі базари, куди навколишні селяни привозили сільськогосподарські продукти та вироби місцевих промислів. А 8 разів на рік з’їжджалися на ярмарки різні купці. Молдавські купці привозили до Могилева товари турецького виробництва, галицькі — полотно та кухонну сіль, бердичівські — сукна, київські — олію та дьоготь. Прибутки з ярмарків одержував власник міста, здаючи це право на відкуп за 8 тис. злотих, а крім мита, кожен купець повинен був заплатити йому по 2 і більше злотих. 1780 року місто одержало привілей на двотижневий ярмарок.
     Могилів у цей час був найлюднішим містом Поділля. За переписом 1776 року, в ньому було 1167 будинків, 11 670 мешканців. Найвидатнішими спорудами Могилева вважалися церкви: Миколаївська (зведена в 1754 році), Покровська (1771 р.), Параскевська (1775 р.) та кам’яний (1772 р.) костьол. 1776 року було вибруковано кілька вулиць та збудовано мости.
     У 70—80-х роках XVIII ст. мешканцям Могилева довелося переживати великі стихійні лиха. 1770 року спалахнула епідемія чуми, завезеної сюди із східними товарами; епідемія повторилась в 1784 році. Небачені розливи Дністра в 1780 та 1784 роках лягли страшенним тягарем на місцевих жителів¹⁴. Повінь пошкодила сади і виноградники, зруйнувала майстерні і крамниці. Торговці і ремісники зазнали великих втрат.
     За доби феодалізму, коли Могилів не раз ставав ареною жорстокої збройної боротьби козаків і міщан з іноземними загарбниками, терпів гніт шляхетської держави, знущання турків і татар, культура українського населення розвивалася повільно. Могилівське братство, створене для боротьби проти посилення польсько-шляхетського гніту, національних та релігійних утисків, намагалося поширювати знання в народі. 1616 року воно заснувало друкарню¹⁵. Навіть у середині XVII ст., коли Могилів був великим розвиненим містом, львівський епіскоп докладав зусиль, щоб не допустити спорудження тут православної церкви. 1795 року в Могилів переведено також друкарню з Дубосарів. Тут друкували книги російською, грецькою, молдавською та іншими мовами.
     З возз’єднанням Правобережжя з Росією Могилів ввійшов у 1795 році до Брацлавського намісництва. Тоді ж створено Могилівський повіт, до якого входило 103 населені пункти. В Могилеві відкрили міський магістрат, суди та інші адміністративні установи. В 1796 році місту надано герб: на срібному полі грона винограду. Коли створилася Подільська губернія, Могилів ввійшов до її складу як повітовий центр.
     Могилівцям довелося терпіти від стихії і на початку XIX ст. Величезна пожежа 1808 року знищила 146 найкращих дерев’яних будинків. Через три роки холера скосила чимало життів. Тоді ж дуже розлився Дністер. Від пожежі й повені найбільш потерпіли грецькі та вірменські купці. Їхні колись уславлені склади вина і взагалі вся торгівля перейшла до єврейських купців, а самі вони покинули Могилів. Незначна частина їх, що залишилася в місті, в решті-решт злилася з місцевим населенням¹⁶.
     1806 року царський уряд купив Могилів у В. Потоцького за 587,2 тис. крб¹⁷. На той час у місті залишилось 7 тис. мешканців. У першій половині XIX ст. в Могилеві розвивалася капіталістична мануфактура, посилювалися товарно-грошові відносини. В селах Могилівського повіту поміщики все більше переводили селян на оброк, і вони забезпечували ринок вільнонайманої праці.
     Вже в 20-х роках на суконній фабриці та свічкосальному заводі працювали наймані робітники. Наступного десятиліття в Могилеві засновано шовкову фабрику, три шкіряні підприємства, що виготовляли сап’янові шкіри, текстильну, салотопну, свічкову та тютюнову мануфактури. Під кінець першої половини XIX ст. з’явилося ще дві шовкові та тютюнові фабрики, три черепичні, миловарний заводи, цукроварня, гуральня їа інші підприємства. Щорічно в Могилеві відбувалося 6 ярмарків. Могилівський ринок, зв’язаний з Молдавією, Одесою, Києвом, Чернівцями, набував усе важливішого значення в економічному житті Придністров’я. Зростала й кількість жителів у Могилеві — на 1856 рік налічувалося 10 696 чоловік¹⁸.
     Незважаючи на швидкий розвиток економіки міста, трудяще населення жило в злиднях і темряві. Робітники на мануфактурах заробляли по 15 коп. на день, а жінкам платили лише 10 копійок.
     Медична допомога населенню також була незадовільною. Зокрема, в звіті лікаря-інспектора, який перевіряв могилівську лікарню в 1854 році, сказано, що вона має 60 місць (ліжок), а хворих понад 400 чоловік, вони знаходяться у власних будинках, лежать на соломі в своєму шматті¹⁹.
     Багатії навчали своїх дітей приватно, для бідноти ж в місті не було жодного навчального закладу. 90 проц. мешканців Могилева лишалися неписьменними. 1838 року близько половини міського бюджету витратили на утримання тюрми та поліції, жодної копійки — на освіту й культуру²⁰. Зате в місті було 25 молитовних будинків — церкви, костьол, синагоги і навіть турецька мечеть.
     В 20-х роках XIX ст. в Могилеві жив відомий прогресивний польський поет Ю. Словацький. Він у своїх творах відобразив життя, побут і тяжке становище трудящих міста.
     Після реформи 1861 року інтенсивніше розвивалася промисловість. На початку 60-х років у Могилеві було 15 підприємств, на яких працювали 319 робітників і 238 учнів. Крім того, налічувалося 1116 ремісників (122 кравці, 222 шевці, 74 чинбарі, 36 ковалів, 35 столярів, 75 гончарів, 193 бондарі та ін.). Близько 400 сімей займалися садівництвом, виноградарством, шовківництвом²¹. У 80-х роках в місті вже налічувалося 28 підприємств, у т. ч. вісім шкіряних, миловарний, винокурний, пивоварний, три цегельно-черепичні та мінеральних вод заводи, два водяні млини. Зросла й кількість торговельних підприємств — 372 крамниці, 6 магазинів, 43 трактири, 13 заїжджих дворів, 19 винних складів і погребів²². На Дністрі діяла поромна переправа, під час Кримської війни збудовано понтонний міст (1870 року він був зруйнований розливом Дністра)²³.
     Дальшому розвитку Могилева сприяла залізниця Жмеринка—Могилів, будівництво якої закінчено в 1892 році. Розвивалось і судноплавство по Дністру. Отже, місто мало гарні комунікації, завдяки чому спостерігалося значне економічне пожвавлення. Німецький підприємець в 1887 році збудував у Могилеві невеликий чавуноливарний завод. З пуском залізниці підприємство було розширено, кількість робітників збільшилась до 50—60 чоловік²⁴. Протягом останнього десятиліття XIX ст. в місті з’явилися ще два парові млини, пивоварний, лікеро-горілчаний та лісопильний заводи, дві друкарні та дві фотографії²⁵.
     Умови праці на цих підприємствах були важкими, робочий день тривав 12—15 годин. Більшість робітників одержувала на місяць 12—15 крб.²⁶. 30—40 проц. заробітку поглинали штрафи. На підприємствах не існувало охорони праці. Більшість робіт вимагала великого фізичного напруження і швидко виснажувала людей.
     Після здійснення судової реформи 1864 року в Могилеві створено мировий суд з 12 присяжними засідателями. Міська реформа запроваджена тут лише в 1878 році.
     Хоч промисловість розвивалася порівняно швидко, рівень освіти в Могилеві лишався низьким. У місті була одна двокласна повітова школа (з 1869 р.). Тривалий час вирішувалася справа про відкриття чоловічої прогімназії, та її так і не відкрили. Тільки на початку 80-х років відкрито приватний жіночий пансіон. 1885 року почало діяти реальне училище, тоді ж заснували підготовчий пансіон до нього. У 1898 році відкрито однокласне училище та церковнопарафіяльну школу. За переписом 1897 року, лише 35 проц. мешканців Могилева знали грамоту.
     Не краще було і з охороною здоров’я. Наприкінці XIX ст. у Могилеві існувало 5 невеликих лікувальних закладів, які разом мали 62 ліжка на повіт. Медперсонал складався з 8 лікарів та фельдшерів і 14 акушерок.
     В 70-х роках у Могилеві вчителював російський письменник-демократ Г. О. Мачтет. Трохи пізніше в місті жив видатний український письменник і громадський діяч М. П. Старицький. Його водевілі «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «Чарівний сон», «Помодному» вперше поставлені на аматорській сцені в Могилеві. М. П. Старицький зібрав на Придністров’ї багато фольклорного матеріалу. Тут він написав п’єсу «Оборона Буші».
     Прискорений розвиток капіталізму спричинявся до зрушень у всіх сферах життя. За рахунок прийшлого населення значно збільшилася кількість жителів, розросталося місто. Будинків налічувалося 1916 (в т. ч. 180 мурованих), а на кінець століття кількість мешканців досягла 28 828 чоловік²⁷.
     Хоч тоді в Могилеві лишався ще значний прошарок ремісників і кустарів, він невпинно танув, поповнюючи лави пролетарів. Саме в другій половині XIX ст. занепали колись славні промисли — виготовлення сап’янових шкір, замші, шовкових тканин, виноградарство²⁸. Зате в цей час по всьому Могилівському повіту задиміли цукроварні й гуральні, почалися розробки покладів фосфоритів, вапняків, літографського каменю. Все чіткіше виявлялися ознаки формування основних класів капіталістичного суспільства — робітників та буржуазії. Боротьба між ними ставала основною рисою суспільного життя. В 1870—1895 рр. в Могилеві відбулося кілька заворушень і страйків міської та сільської бідноти.
     Економічний розвиток Могилева першого десятиріччя XX ст. характеризувався дальшим зростанням промисловості і торгівлі, більш швидкими темпами розвитку річкового транспорту. В цей період в місті, крім тих, що раніше були, виросли ще підприємства: другий чавуноливарний завод, тютюнова фабрика, кахляний та черепичний заводи. Проте потужності їх були невеликими. 1909 року реконструйовано пристань, споруджено елінг, на Дністрі з’явилися пароплави. Близько 500 мешканців Могилева працювало на переправах, баржах, плотах. 346 візників також перевозили вантажі, що потім транспортувалися Дністром. Завдяки збільшенню обсягів торгівлі замість двотижневого ярмарку, було впроваджено три чотиритижневі ярмарки на рік²⁹. Помітне також прагнення підприємців до створення монополістичних об’єднань: 1912 року затверджено статут товариства мануфактурної торгівлі³⁰.
     Дещо поліпшився благоустрій міста. В 1910 році тут уже діяв водогін, на початку наступного року дала перший струм електростанція.
     1900 року в Могилеві відкрито приватну жіночу та дитячу лікарню. 20 ліжок в міській лікарні було виділено у відання приказа громадської опіки.
     Лише на початку XX ст. з’явилися в місті середні навчальні заклади: жіноча (1907 р.) та чоловіча (1911р.) гімназії, трохи раніше засновано 7-класне комерційне училище. В місті працювало всього 28 учителів. З 1903 року в Могилеві почала діяти приватна бібліотека, згодом — ще одна. Книжковий фонд обох бібліотек становив близько 5 тис. примірників. 1910 року в місті відкрилися чотири приватні кінематографи. 

1    Н. В. Молчановский. Очерк известий о Подольской земле до 1434 г., стор. 91.
2    Журн. «Киевская старина», 1885, № 12, стор. 656.
3    Э. Челебі. Книга путешествия, вып. 1. Земли Молдавии и Украины. М., 1961, стор. 53.
4    А. Ефименко. Южная Русь, т. 2, СПб., 1905, стор. 34.
5    Журн. «Киевская старина», 1894, № 9, стор. 313.
6    Н. И. Петров. Подолия, стор. 110—111, 116.
7    Воссоединение Украины с Россией, т. 3, стор. 517.
8    Журн. «Киевская старина», 1885, № 1, стор. 72.
9    Н. И. Петров. Подолия, стор. 155.
10  Siownik geograficzny, t. 6. стор. 612.
11  Журн. «Киевская старина», 1885, № 12, стор. 673—674.
12  В. А. Маркина. Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины XVIII в., стор. 199.
13  Хмельницький облдержархів, ф. 49, оп. 1, спр. 1855, арк. 1—13.
14  Stownik geograficzny, t. 6, стор. 612.
15  Журн. «Киевская старина», 1886, № 7, стор. 239.
16  Slownik geograficzny, t 6, стор. 612.
17  Энциклопедический словарь, т. 19. СПб., 1896, стор. 575—576.
18  ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 39, спр. 2, арк. 22—47.
19  Там же, арк. 60.
20  ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 69, спр. 276, арк. 83—85.
21  Там же, ф. 442, оп. 39, спр. 2, арк. 60.
22  В. Гульдман. Населенные места Подольской губернии, стор. 302.
23  Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета, вып. 9, стор. 682.
24  Промышленные заведения Подолии. Винница, 1925, стор. 4, 6—7.
25  Хмельницький облдержархів, ф. 228, оп. 1, спр. 7093, арк. 86.
26  Там же, спр. 1210, арк. 10—15.
27  Siownik geograficzny, t. 6, стор. 614.
28  ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 50, спр. 364, арк. 52.
29  ЦДІА УРСР у     Києві, ф. 442, оп. 634, спр. 94, арк. 25; оп. 657, спр. 99, арк. 1—82.
30  Там же, оп. 642, спр. 25, арк. 1—3.