Махнівка

     Махнівка (з 1935 по 2016 — Комсомольське) — село в Козятинському районі Вінницької області України. Розташоване на берегах річки Гнилоп’яті, за 12 км від районного центру і залізничної станції Козятин. 
     Існування в далекому минулому поселення на території Махнівки підтверджують археологічні знахідки. В 1782 році тут знайдено скарб з 800 римських срібних монет. Як свідчать перекази, на місці сучасної Махнівки за часів монголо-татарського іга було поселення, в якому знаходився баскак—чиновник, що відав збором податків з населення.
     За часів Опанування литовських феодалів тут споруджено два невеликі замки, один з них стояв на урвистій горі над Гнилоп’яттю, а другий — між річкою та її притокою.
     З давніх-давен територія Махнівки належала польським магнатам Тишкевичам. Предок цих магнатів 1430 року одержав від князя Свидригайла в подарунок землі, на яких згодом виросло кілька населених пунктів, серед них і Махнівка1.
     В 1483 та 1585 рр. Махнівка зазнавала руйнівних нападів ординців, внаслідок чого вона довго лишалася спустошеною. Навіть у 1593 році в описі маетностей Тишкевичів зазначено: «На тій р. П'ятці селище Махнівка стоїть пусткою»2. Тільки в першій половині XVII ст. Махнівка помітно розрослася. Так, зокрема у подимному тарифі Київського воєводства за 1629 рік перелічено понад сто міст, в т. ч. Махнівку3. Такі міста відрізнялися від звичайних сіл лише тим, що мали укріплення, а значна частина їх населення вела торгівлю. Незадовго до визвольної війни 1648 — 1654 рр. в Махнівці замість дерев’яного, споруджено міцний мурований замок. Приблизно тоді ж з метою посилення позицій католицизму збудовано костьол бернардинів.
     Під час визвольної війни 1648—1654 рр. Махнівка, як і інші укріплені міста та замки служила опорним пунктом для військ польської шляхти. Тут зосередилося добре організоване військо під командуванням Яреми Вишневецького. Йому протистояли об’єднані повстанські загони і козацьке військо на чолі з Максимом Кривоносом4. Велика сутичка між повстанцями і польсько-шляхетськими військами сталася в липні 1648 року саме під Махнівкою. Вишневецький у цьому бою двічі мало не загинув. Козацько-повстанські війська завдали шляхті такого відчутного удару, що вона змушена була рятуватися втечею. Велику мужність і неабиякий військовий хист, коли штурмували Махнівку та її укріплення, проявив білоцерківський полковник Гиря, п’ятитисячний загін якого брав участь в облозі замку5.
     Внаслідок розрухи і спустошень, викликаних війною та панськими міжусобицями, Махнівка знову занепала. На початку XVIII ст. нею володіли різні поміщики. Нове піднесення Махнівки почалося в другій половині XVIII ст. У 1767 році П. Потоцький зробив Махнівку своєю резиденцією. Тут було споруджено панські хороми, багато цегляних будівель, костьол, будинок для управителя маєтків тощо. В Махнівці виросло кілька підприємств, де працювали кріпаки, переселені сюди з інших його маєтків. 1796 року Махнівку віднесено до розряду містечок6. Вона стала центром повіту. В містечку налічувалося 1517 мешканців7. У Махнівці знаходилися різні адміністративні установи, тому вона ще більше розрослася, набрала міського  вигляду. Тут було чимало цегляних будинків, звідси й пішла назва Кам’яна або Мурована Махнівка.
     В 1798 році в Махнівці працювали панчішна, суконна, каретна і крохмальна мануфактури. Панчішна мануфактура розміщувалась у двох будинках. В одному з них стояли 24 залізні та 10 циліндричних верстатів, а в другому був фарбувальний цех. На цій мануфактурі працювало 8 майстрів-в’язальниць, що були запрошені з Швейцарії, 10 прядильниць та 16 учнів8. Суконна мануфактура займала 4 приміщення. В 1823 році на ній працювало 20 найманих робітників, які виготовляли протягом року 5064 аршини сукна та інших виробів9.
     Величезні володіння П. Потоцького на початку XIX ст. перейшли до інших власників, почали роздрібнюватися. Значна частина мешканців Махнівки переселилася до Бердичева, який у цей час почав зростати. Однак протягом першої половини XIX ст. Махнівка ще остаточно не втратила свого адміністративного та господарського значення. Вона була місцем постійного розташування невеликих військових підрозділів.
     В першій третині XIX ст. у Махнівці налічувалося 430 житлових будинків, багато адміністративних будівель — повітове казначейство, повітовий та земельний суди, поліція, дворянська опіка тощо. В 1827 році в Махнівці мешкало 1718 осіб чоловічої статі10. Деяка частина міщан вела торгівлю — в Махнівці було понад 30 різних крамниць, переважно дрібних. Серед мешканців містечка налічувалося 75 ремісників-кустарів.
     Але основним заняттям населення лишалося сільське господарство. 1845 року за Махнівкою рахувалося 3111 десятин земельних угідь. Більша частина їх належала поміщикам11 і оброблялася кріпосними селянами, яких тоді разом з двірськими людьми налічувалося 800 душ на 4250 чол. населення12. Поміщики грубо поводилися з селянами і жорстоко розправлялися з ними за найменшу непокору чи провину.
     Шукаючи захисту від знущань, селяни часто зверталися до вищих урядових установ з проханням заступитися за них. Жителі Махнівки скаржилися київському губернаторові на непомірне обкладання їх різними поборами. Поміщики, до того ж, захопили вигони, відведені для випасання худоби, примушували селян виконувати різні ремонтні роботи на поштових шляхах, забороняли їм вільно продавати худобу на ринку тощо13.
     В другій половині XVIII — першій половині XIX ст. певні зміни сталися в культурному розвитку містечка. 1793 року у Махнівці засновано друкарню. Поряд з книгами про Потоцьких тут видавали підручники, молитовники, здійснювали передрук іноземних творів. Книги друкувалися кількома мовами. В 1802 році власником друкарні став московський купець C. Селезньов. За нього книги друкувалися російською, польською та німецькою мовами. Друкарня проіснувала до 1807 року.
     В Махнівці у 20-х роках XIX ст. відкрито дворянське повітове училище, а в 1830 році — однокласну парафіяльну школу.
     В цей час у Махнівці працювала міська лікарня. Вона обслуговувала не більше 200 чоловік на рік.
     1841 року в Махнівці спалахнула величезна пожежа. Спустошене містечко після неї перетворилося на другорядний населений пункт. 1845 року центром повіту став Бердичів, куди переведено й лікарню. В Махнівці ж практикував лише один лікар.
     Махнівські селяни від реформи 1861 року не дістали сподіваної волі й землі. Згідно з уставною грамотою, складеною 29 червня 1862 року, у володінні найбільшого махнівського поміщика Мазаракі налічувалося 199 ревізьких душ (56 селянських дворів). Вони мали викупити 454 десятини 1427 кв. сажнів землі. Починаючи з 1 вересня 1863 року, селяни щорічно мали сплачувати по 968 крб. 90 коп. сріблом протягом 49 років14. На таких же кабальних умовах звільняли селян дрібніші й зовсім дрібні поміщики Махнівки, які володіли кількома кріпосними душами.
     Всі кращі землі залишилися в поміщиків. Селянам доводилось і далі гнути спину на панів, які не тільки експлуатували їх, а й чинили різні утиски. В листопаді 1864 року жителі Махнівки скаржилися в міністерство внутрішніх справ на поміщика Мазаракі, який привласнив собі виключне право продажу дьогтю, смоли, сальних свічок і олії, віддавши його на відкуп орендареві, який продавав селянам недоброякісні товари по високих цінах15. Хоч селяни особисто вже не залежали від поміщика, однак він продовжував чинити свою волю. Запідозрівши М. Стецюка в крадіжці заліза в панській кузні, Мазаракі з допомогою волосного старшини переслідував його, поки М. Стецюк не наклав на себе руки.
     Багато горя трудовому люду приносили різні стихійні лиха. 1863 року в Махнівці знову сталася велика пожежа, яка знищила близько 150 житлових будинків і позбавила притулку й засобів до існування близько 300 селянських родин.
     Над селянами тяжіли викупні платежі, а малоземельне господарство не могло задовольнити навіть потреб селянської родини. Тому вони змушені були шукати додаткових заробітків у Бердичеві, Козятині та інших містах. Деякі зовсім залишали село, що вело до скорочення населення.
     Однак реформа прискорила темпи розвитку капіталізму. Селянське господарство поступово втягувалося в сферу товарно-грошових відносин. Підприємницьке пожвавлення пореформенного часу не обминуло й Махнівку. У Махнівці з’явилися З водяні млини й каретна майстерня16. 1904 року один з власників збудував механічний млин, який за добу розмелював понад 100 пудів зерна. 1861 року Махнівка стала волосним центром. Вона знову виросла у великий населений пункт. В 1900 році тут було 709 дворів і проживало 5380 чол. Крім того, в Медведівці, яка примикала до Махнівки, налічувалося 30 дворів з 243 жителями. За містечком числилося 3916 десятин землі. З них 2642 належали поміщикам, 96 — церкві, 1178 десятин припадало на долю всіх махнівських селян.
     Чимало малоземельних і безземельних махнівських селян наймалося в поміщицькі економії або на найближчі цукроварні. Їм, як і пролетарям, доводилося терпіти експлуатацію та різні утиски. Звичайно, це піднімало їх на боротьбу проти своїх гнобителів. 1905 року в Махнівці відбулися масові виступи селян. У донесенні київського губернатора від 24 травня повідомлялося, що в селах Бердичівського повіту, в т. ч. і в Махнівці, продовжуються страйки, робітники і селяни вимагають від поміщиків та підприємців підвищення заробітної плати, «чинять насилля» над службовцями економій і штрейкбрехерами17.
      В 1908—1914 рр. у Махнівці все більше виникало переробних підприємств. За цей час відкрилися 2 кінноприводні крупорушки, 2 механічні млини, які за добу переробляли по 500 пудів зерна кожний. Незадовго до війни з’явилися 2 напівмеханічні маслобойні, миловарний завод, напівкустарна ковбасна фабрика. Збільшилося число торговельних пунктів. Частіше відбувалися базари й ярмарки.
     1902 року почалося будівництво брукованої дороги, що зв’язала Махнівку з Бердичевом. Значно зросло й само містечко. Діяли волосне правління, міщанська управа та ін. установи18. На початку XX ст. махнівське поштове відділення було перетворено на поштово-телеграфне. Функціонували також земська поштова станція, земська лікарня, приватна аптека і магазин аптекарських товарів. Для приїжджих відкрили кілька постоялих дворів.
     Відбулися певні зміни в культурному розвитку Махнівки. Протягом 40 років діяла однокласна міністерська народна школа. Тільки в 1902 році було засновано двокласне сільське народне училище19. В 1912 році відкрили в Махнівці двокласне земське училище. 


1    Stownik geograficzny, t. 5, стор. 875.
2    Там же, стор. 876.
3    А. И. Баранович. Украина накануне освободительной войны середины XVII в., стор. 136.
4    Е. М. Апанович. Исторические места событий освободительной войны украинского народа 1648—1654 гг. К., 1954, стор. 31—33.
5    С. Величко. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке, т. 1. К., 1848, стор. 91; I. П. Крип’якевич. Богдан Хмельницький, стор. 139—141.
6    Л. Похилевич. Сказание о населенных местностях Киевской губернии, стор. 285; Географическо-статистический словарь Российской империи, т. 3, стор. 190—191.
7    Stownik geograficzny, t. 5, стор. 879.
8    О. О. Нестеренко. Розвиток промисловості на Україні, ч. I,  стор. 249, 385; В. А. Маркина. Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины XVIII в. (социально-экономическое развитие). К., 1962, стор 173.
9    Т. І. Дерев’янкін. Мануфактура на Україні в кінці XVIII — першій половині XIX ст., стор. 111.
10  ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 1, спр. 7, арк. 8.
11  Там же, спр. 5970, арк. 22.
12  Статистическое описание Киевской губернии, ч. 1. СПб., 1852, стор. 496—497.
13  ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 58, спр. 1, арк. 1—31.
14  Київський облдержархів, ф. 4, оп. 99, спр. 114, арк. 30, 43.
15  ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 43, спр. 671, арк. 5—15.
16  Київський облдержархів, ф. 127, оп. 103, спр. 325, арк. 1; Список населенных мест Киевской губернии, стор. 365—366.
17  Революция 1905—1907 гг. на Украине, т. 2, стор. 168—169.
18  Весь Юго-Западный край. Справочная и адресная книга по Киевской, Подольской и Волынской губерниям, стор. 488—489.
19  Памятная книжка Киевского учебного округа на 1903 год. ч. 1. Киевская губерния, стор. 141.