Літин

     Літин — селище міського типу в Україні, адміністративний центр Літинського району Вінницької області (з 1924 року), розташоване на північно-східних відрогах Подільської височини, в долині річки Згару, притоки Південного Бугу, за 33 км від Вінниці, з якою сполучене автодорогою Вінниця—Хмельницький.  
     Сприятливі природні умови — родючі грунти, великі ліси, багаті на дичину,— здавна приваблювали сюди поселенців.
     Вперше Літин згадується в грамоті князя Свидригайла за 1431 рік, коли ці порубіжні між Польщею і Литвою землі стали власністю брацлавського шляхтича О. Кмита¹. На острові, утвореному річкою Згаром і її притокою Шмигавкою, було споруджено укріплений замок, біля якого поселились вільні люди — болоховці, кріпаки-втікачі, ремісники і торговці. На початку XVI ст. поселення розвивалося як торговельний і ремісничий центр. Звідси купці вивозили хутро, мед, худобу, а найбільше хліб. У 1511 році навіть була затверджена літинська міра продажу хліба. Щоб більше мати прибутків з населення, багатії відкрили 4 корчми.
     Феодальна експлуатація жителів посилювалась. Пан вимагав сплачувати повинності по 1 копі грошей з диму. Крім того, примусив кріпаків перебудувати замок, де було збільшено кількість гармат, створено запаси пороху й куль, споруджено підйомний міст, вирито підземні ходи. В замку постійно перебував гарнізон.
     У 1566 році Літин став центром староства і власністю корони. Перетворення його з панського маєтку в староство сприяло дальшому розвитку ремісничого виробництва й торгівлі. Побудовано було два нові млини. Кількість жителів зросла до 900 чоловік. З 1578 року Літин одержав магдебурзьке право і став містечком. Містечко поступово зростало. Поблизу нього виникли поселення: Слобода, Нові Осади, Селище, де поселилися ремісники та селяни. 1614 року, за переписом (до пожежі), у містечку було 160 будинків. У ремісництві було зайнято 6 чоботарів, 2 кравці, 2 гончарі, 2 ковалі та ін. Вулиці називались: Старинська, де розкинулися оселі перших жителів, Завальна, Зарічна.
     Літинці терпіли від властей, поміщиків та лихварів. Особливо важко доводилося, коли містечко орендували лихварі. Вони призначали високу плату за користування млином, брали мостове мито з кожного воза (через Літин проходив торговий шлях Київ — Львів). Більшу частину населення Літина складали селяни. 3 них вимагали платити ще й за плуг (з кожної тяглової сили), за використання лісу під випас та ін. Скаргами на здирства й знущання з кріпаків і міщан, про спустошливі грабіжницькі напади старости Лаща до сусідніх сіл рясніли судові книги воєводства. Тяжких втрат зазнавали жителі Літина й від різних стихійних лих. У містечку часто згоряли цілі вулиці, а пожежа в 1614 році знищила одну третину будинків.
     Селяни швидко розорялися, і втечі стали масовою формою протесту проти покріпачення. Особливо почастішали вони з кінця XVI і в першій половині XVII століття.
     Коли Літин визволили загони М. Кривоноса (у 1648 році), він увійшов до складу Брацлавського полку. Жителі містечка взяли участь у розгромі польсько-шляхетських військ біля Пиляви. В Літині зупинявся Б. Хмельницький, тут він приймав в листопаді 1653 року послів від хана.
     Спустошливі польсько-шляхетські й татарські наскоки на Літин призвели до зменшення його населення. Із 130 будинків, зазначених у люстрації (перепису) 1629 року, через 35 років залишилося 88. Тим часом у другій половині XVII  ст. містечко лишалося одним з торгово-ремісничих центрів Поділля й мало тісні торговельні зв’язки з Києвом і Дубном, з Львовом і Молдавією. Щороку в ньому відбувалися від 2 до 4 ярмарків. На той час понад чверть населення займалося ремісництвом і торгівлею².
     Трудящі Літина не раз піднімалися на боротьбу проти експлуататорів. Вони брали участь у козацько-селянських повстаннях 1687, 1702—1704 й гайдамацькому русі 1750 і 1768 років. Протягом XVIII ст. втечі трудящих Літина посилилися, особливо в причорноморські степи. Щоб затримати селян на землі, старости вдавались до видачі «дарчих» записів на землю, ставки, млини тощо, за що селянам доводилося віддавати від ¹/₃ до ¹/₂ прибутків³. У 1789 році староство Літина одержало доходу від різних поборів з населення понад 6600 злотих.
     З серпня 1797 року Літин став повітовим центром Подільської губернії. Царські чиновники прибирали до своїх рук землі, грабували населення. Літинський городничий примушував міщан і селян косити, громадити й возити сіно, лагодити мости, рубати й доставляти дрова, мастити будівлі, стерегти табуни, що викликало обурення селян. Подільський губернатор з цього приводу повідомляв, що міщани не визнають нових повинностей, запроваджених поміщиками.
     Спираючись на підтримку російського царизму, продовжували пригноблювати селян і польські пани. На початку XIX ст. панщина дорівнювала 240 дням на рік. Про гірку долю кріпака свідчать численні пісні, записані в Літинському повіті.
     Історія Літина першої половини XIX ст. тісно пов’язана з життям Устима Кармалюка, керівника селянського руху проти поміщиків, який підтримувала і біднота містечка.
     В Літині збереглися мури тюрми-фортеці XVIII—XIX ст., в якій у 1814, 1822—23, 1827, 1830—32 роках томився народний герой, а 1823 року і його дружина — Марія. 1827 року Кармалюк очолив тут повстання в’язнів і вирвався на волю. 1832 року після суду й покарання 101 ударом батога у Літині він повторив втечу⁴. Не одне місце в околицях містечка пов’язують з його ім’ям.
     У першій половині XIX ст. господарство Літина все більше втягувалося в товарно-грошові відносини. Зростала торгівля хлібом, салом, медом, рибою, товарами промислового й ремісничого виробниптва. Тільки 1842 року сюди було завезено товарів на 970 крб. Працювали свічково-сальний, пивоварний, миловарний та два цегельні заводи; від цих підприємств і торгівлі надійшло прибутку понад 5,6 тис. крб. Кількість жителів зросла до 4976 чоловік, більшість яких займалася сільським господарством і візництвом. Відчуваючи нестачу землі, селяни за високу ціну орендували 2447 десятин. Багато господарств не мали ні коня, ні корови⁵.
     Реформа 1861 року пожвавила розвиток промисловості й торгівлі. Протягом року вже відбувалося 12 ярмарків та 11 торжків. Постійно торгувало 108 лавок. Зросла кількість робітників і ремісників. Робітників, зайнятих на підприємствах, налічувалось 79, ремісників було 449, хлібників — 19, булочників — 12, кравців — 33, чоботарів — 113, столярів — 15, слюсарів — 7, ткачів — 22, візників — 12. Скупники й купці значну частину продукції реалізовували за межами Літина. Неабияким попитом у повіті й губернії користувалися вироби з дерева, вози, сільськогосподарські знаряддя, бджолині вулики та ін. 82 кустарі з липи й бересту виготовляли сани «літинянки», які славилися своєю якістю і виглядом⁶.
     З початку реформи і до кінця XIX ст. кількість промислових підприємств збільшилась з 7 до 10, ремісничих майстерень — з 290 до 300, а виготовлена ними продукція зросла у 9 разів. Працювали в Літині два водяні млини, два цегельні заводи, тютюнова фабрика, свічковий, шкіряний, медоварний, пивоварний і черепичний заводи, глинокопальня й каменоломня⁷.
     Праця робітника та ремісника оплачувалася дуже низько. Робітникові платили 24—30 крб. на рік. Робочий день тривав 13—16 годин на добу. За роботу на молотьбі чоловіки заробляли 30—40 коп., жінки — 12—17 коп. за день⁸.
     Голод, безземелля й безробіття гнали трудящих на каторжну працю до куркулів, на підприємства капіталістів. Селяни втрачали землю ще й тому, що через хижацьку вирубку лісу швидко зростала ерозія грунту. В повіті на початку XX ст. налічувалося понад 500 великих та безліч дрібних ярів. Зневірившись знайти будь-яку роботу, селяни масами переселялися до Сибіру, на Далекий Схід. Лише за 1910—1911 рр. виїхало понад 1500 чоловік. Та багато хто з переселенців повернувся, поповнивши армію батраків і безробітних⁹.
     Населення весь час зростало. На початок XX ст. в Літині нараховувалось понад 11 тис. жителів. Більшість з них мешкала в глиняних мазанках, яких було 930. Кам’яних будівель налічувалося 12, дерев’яних — 128. Вузькі й криві вулички не освітлювались. Очевидець писав, що на них повно калюж, грязі, сюди стікаються всі нечистоти. В містечку не вистачало води, щоб гасити пожежі, які час від часу виникали¹⁰. Антисанітарний стан вулиць і жител сприяв поширенню епідемій: тифу, холери та ін. В губернії найбільше захворювань на віспу, туберкульоз припадало на Літинський повіт. Медична допомога була вкрай незадовільною. 1909 року в земській лікарні було всього 10 ліжок (на 30 363 жителі, приписаних до лікарні) і працював один лікар¹¹. Злиденне життя призводило до того, що чимало дітей залишалися сиротами і потрапляли до притулку. Та власті мало турбувалися про цих дітей. На їх утримання витрачалося на весь день лише 3,6 копійки.
     Мало дбали в Літині й про освіту. Першу школу відкрили тут 1812 року на пожертвування офіцерів 28-го єгерського полку. Містилася вона у двох приватних невеликих хатах. Почали навчання 15 хлопчиків і 2 дівчинки. Однак школа довго не проіснувала. Вчителеві Я. М. Семашку вже за перший рік не сплатили жодної копійки. Другу школу (двокласне училище) відкрили 1869 року, а на початку XX ст. — однокласне училище. Ці навчальні заклади могли відвідувати діти заможних батьків. Менш забезпечені мали вдовольнятися церковнопарафіяльною школою. На її утримання у 1909 році власті виділили всього 220 крб. А на будівництво нової церкви в цьому ж році дума виділила 3 тис. крб., хоч у той час тут налічувалось 10 церков і молитовних будинків. Та дбали власті про розправу над трудящими. Вони звели в Літині дві в’язниці. Першу ж невелику бібліотечку відкрили лише в 1909 році¹². Такий стан з освітою залишався аж до встановлення Радянської влади.  

1   Н. В. Молчановский. Очерк известий о Подольской земле до 1434 г., стор. 321.
2   Архив Юго-Западной России, ч. 7, т. 2, стор. 397, 405; О. С. Компан. Міста України в другій половині XVII ст., стор.  165—166.
3   Архив Юго-Западной России, ч. 6, т. 2. К., 1870, стор. 111, 223.
4   Вінницький облдержархів, ф. 222, оп. 4, спр. 118, арк. 1—59.
5   Географическо-статистический словарь Российской империи, т. 3, стор. 60.
6   Г. С. Александрович. Каменотесы-кустари и ремесленники Подольской губернии. К., 1916, стор. 102, 108.
7   Географическо-статистический словарь Российской империи, т. 3, стор. 60.
8   Этнографические сведения о Подольской губернии, вып. 1. Каменец-Подольский, 1869, стор. 6—10.
9   Газ. «Подолия», 29 травня 1909 р.; 6, 8 березня 1911 р.; 16 жовтня 1913 р.
10 Газ. «Подолия», 28 вересня 1908 р.
11 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 656, спр. 91, арк. 3.
12 Хмельницький облдержархів, ф. 228, оп. 1, спр. 7748, арк. 8.