Липовець 

     Липовець —  місто в Україні, адміністративний центр Липовецького району Вінницької області, розташоване на берегах річки Собі та її притоки Скакунки, за 56 км від Вінниці, за 13 км від залізничної станції Липовець.
     Існує кілька версій про походження назви Липовця. За однією з них, в давнину околиці його були покриті густими липовими гаями, де мешканці навколишніх поселень переховувались від набігів татар, споруджували з лип житла.
     Про існування Липовця в XIV—XV ст. свідчить письмова згадка, що належить до 1545 року, про його північну околицю Айсин Верхній (нині Гайсин). В час грабіжницьких нападів турецько-татарських орд населення Липовця споруджувало оборонні вали та підземні ходи. Залишки їх були помітні ще в XIX ст. Протягом XVI ст. сюди тікали селяни з Подільського воєводства, Галичини, Волині, Київщини, рятуючись від феодального гніту. Втікачі осідали в Липовці і його околицях, засновували нові села, хутори. Після Люблінської унії 1569 року в Липовець ринула польська шляхта. Пани захоплювали селянські землі, закріпачували населення. Майже половина селянських господарств Липовця позбулася землі. Зазнавала переслідувань православна церква, запроваджувалися уніатство й католицизм. Посилення феодального й національного гніту викликало опір місцевих жителів, хвилю народних повстань. Щоб захиститись від виступів місцевого населення, нападів татар і турків, польська шляхта будувала укріплення. На початку XVII ст. в Липовці, на стрімкому березі Собі, споруджено замок, оточений глибоким ровом¹. У цей час містечко значно зросло, в ньому налічувалося близько тисячі житлових будинків².
     Населення Липовця взяло активну участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. Селяни й міщани поповнювали загони Максима Кривоноса. У 50—60-х роках XVII ст. Литовець — сотенне містечко Кальницького (Вінницького) полку. В березні 1651 року поблизу нього були розгромлені передові полки польсько-шляхетського війська, очолюваного Калиновським. У ході боїв містечко неодноразово спустошували шляхетські війська. 1653 року війська гетьмана С. Чарнецького під час нападу спалили багато будівель, чимало мешканців вирізали. Зруйнований і спалений Липовець згадується 1654 року в числі «спустошених містечок»³. Тривалий час він був невеликим поселенням. За Андрусівським перемир’ям містечко у складі Правобережної України знову й надовго потрапило під владу шляхетської Польщі.
     Боротьба за соціальне і національне визволення не вщухала. Населення Липовця брало участь у повстанні 1702—1704 рр., у гайдамацькому русі. В 1737 і 1748 рр. гайдамаки оволодівали містечком⁴.
     Містечко поступово зростало. 1775 року в ньому налічувалося 250 дворів⁵.
     З возз’єднанням Правобережної України з Росією Липовець став центром округу Брацлавського намісництва, а з 1797 року — повітовим містом Київської губернії.
     За даними 1846 року, всі поля, ліси і луки зосереджувалися в руках одного поміщика, йому належало 4810 десятин землі. Працюючи по чотири, шість, а то і всі сім днів тижня на пана, селяни не могли добре обробити свої наділи, тому й родила земля погано. Мало чим відрізнялися поміщицькі поля, які обробляли кріпаки. Середні врожаї в той час становили 20—30 пудів з десятини. Населення змушене було займатися ремісництвом. У 1845 році в  місті налічувалося 77 ремісників чотирнадцяти професій, серед них 35 кравців. Багато міщан і селян чумакувало⁶. В Липовці було 10 шинків і трактирів. Всі кошти міста витрачалися на утримання поліції, пожежної команди, тюрми і присутствених місць. Злиденне життя, безправність, свавілля панів і властей доводили людей до відчаю. Дехто кінчав життя самогубством. У 1845 році на кожну сотню померлих припадало 8 самогубств⁷.
     Напередодні реформи 1861 року липовецькими землями володіли дев’ять поміщиків. Їм належало 3968 десятин землі і 769 кріпаків чоловічої статі⁸. Селянський наділ на двір в середньому становив 6 десятин. За цю землю колишні кріпаки мали сплатити грошей втричі більше існуючих цін.
     Обурені такою «волею», селяни відмовлялися оформляти уставну грамоту. З 1 вересня 1863 року запроваджувався обов’язковий викуп землі. Поміщики, як і раніше, проявляли сваволю, вдавалися до цоліцейських розправ з непокірними. Навіть старост карали різками. 1864 року в липовецьку в’язницю пригнали 12 селян-втікачів, закутих по шість чоловік у кайдани. Через непосильні побори, безправність селяни кидали свої злиденні господарства і йшли на заробітки. 1885 року в кожній десятій сім’ї був хтось на заробітках⁹. Найманою працею користувалися також куркулі. У 1897 році по 2—3 чоловіка наймало 58 господарств, по 5—6—10 господарств. Всього в цьому році по найму працювало 2615 бідняків Липовця, в т. ч. постійно — 587 чоловік. Водночас 128 чоловік жили з прибутків від капіталу і майна, 34 — від церковних доходів.
     Після скасування кріпацтва почався швидкий розвиток капіталізму. В 1870—1880 рр. у Липовці було 4 млини, тютюнова фабрика, винокурний, цегельний, пивомедоварний заводи¹⁰. Наприкінці століття діяли паровий млин, 11 кузень, 2 підприємства штучних мінеральних вод, ливарно-слюсарна майстерня, два цегельні заводи, було 120 лавок і ларків¹¹. Розвитку промисловості й торгівлі сприяло будівництво залізниці від Козятина на Христинівку, за 13 км від Липовця, розпочате 1890 року. Зростала кількість населення. Якщо у 1861 році в місті проживало 6290 чоловік, то у 1897 — 8658. За соціальним складом населення розподілялося так: селян — 3405 чоловік, міщан — 4789, дворян, духовенства, купців — 332 чоловіка¹².
     Гніт поміщиків, куркулів і підприємців, сваволя царського самодержавства, яке позбавляло трудящих політичних і національних прав, робили життя населення нестерпним. Вони виступали проти поміщиків. 1892 року селяни Липовця випасли худобою десятки десятин панських посівів¹³. 28 листопада 1905 року стався виступ селян. Прибувши з різних сіл, вони разом з жителями міста рушили вулицями. 150 чоловік, увійшовши в будинок, де засідав повітовий комітет, вимагали конфіскації поміщицьких і церковних земель, передачі їх селянам. Чулися вигуки: «Здійснити вимогу силою і негайно!». Поліція виявилася безпорадною, їй не зразу вдалося розігнати селян¹⁴.
     Після поразки революції 1905—1907 рр. промисловість перебувала в стані застою. З 1910 року настало деяке пожвавлення. Почало зростати населення. 1913 року в Липовці разом з околицями проживало 13 108 чоловік, у т. ч. селян — 5020, міщан — 5692, купців — 56, духовенства — 52, дворян — 509 чоловік¹⁵. Побільшало робітників на підприємствах.
     Розвиток капіталізму супроводжувався дальшим зубожінням основної маси селянства. У 1912 році з 334 селянських господарств 142 не мали худоби. Лише 127 господарств мали корів. 51 бідняцькому господарству належало 17 десятин землі. Таке ж становище спостерігалося і в передмістях Липовця. З 238 господарств у 101 не було худоби; робочі коні мали 18, а велику рогату худобу — 31 господарство¹⁶.
     З часу скасування кріпацтва майже не сталося змін у галузі народної освіти та охорони здоров’я. 1896 року в Липовці працювали однокласне училище, одна повітова лікарня з штатом 5 чоловік, які обслуговували також села. Видатки на охорону здоров’я становили 5,8 коп., на народну освіту — 13 коп. в рік на душу¹⁷. Не дивно, що й смертність населення була дуже високою. 1913 року в Липовці і навколишніх «селах від тифу, скарлатини, кору, коклюшу з кожної тисячі дітей вмирало 722¹⁸. Зате поміщики, підприємці, купці, місцеві власті, які оберігали їх інтереси, не шкодували коштів на церкви і тюрми. Якщо на всі навчальні заклади Липовця в 1913 році було витрачено 1024 крб. 24 коп., то на утримання лише міської поліції — 4704 крб. 91 копійку¹⁹. 

1    Stownik geograficzny, t. 5, стор. 285.
2    Zrodfa dziejowe, t. 22, стор. 502.
3    Воссоединение Украины с Россией, т. 3, стор. 541.
4    Архив Юго-Западной России, ч. 3, т. 3. К., 1876, стор. 266.
5    Sfownik geograficzny, t. 5, стор. 286, 288.
6    Справочный энциклопедический словарь, т. 7, стор. 210—211.
7    Статистическое описание Киевской губернии, ч. 1, стор. 160.
8    А. Воронович. Записка о городах и местечках Юго-Западного края, ч. 1. К., 1869, стор. 57.
9    ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 300, спр. 18, арк. 317.  
10  ЦДІА СРСР, ф. 1284, оп. 67, спр. 83, арк. 36—39; оп. 70, спр. 482, арк. 57.
11  Список населенных мест Киевской губернии, стор. 860—861.
12  Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г., вып. 16. Киевская губерния. СПб., 1904, стор. 1—7, 174—175.
13  Д. П. Пойда. Крестьянское движение на Правобережной Украине в пореформенный период, стор. 324—326.
14  ЦДАЖР УРСР, ф. 273, оп. 1, спр. 13, арк. 9; Київський облдержархів, ф. 2, оп. 222, спр. 301.
15  Обзор Киевской губернии за 1913 год. К., 1913, відом. № 4,5 .
16  Итоги переписи скота у сельского крестьянского населения Киевской губернии в 1912 году, стор. 241.
17  Энциклопедический словарь, т. 34. СПб., 1896, стор. 723—724.
18  Памятная книжка Киевской губернии на 1914 год. К., 1914, стор. 79.
19  Обзор Киевской губернии за 1913 год, відом. 11.