Кукавка

     Кукавка — село в Україні, в Могилів-Подільському районі Вінницької області. Розташована за 28 км від районного центру, за 8 км від залізничної станції Вендичани.
     Поблизу сіл Нижчий Ольчедаїв та Ломазів виявлено поселення трипільської культури та два городища ранньоскіфських часів.
     В перепису населення, проведеному 1661 року, згадується населений пункт Кукавиця, який налічував усього дві хати і належав польському панові Яну Богушу¹. В 1678 році в селі було вже 43 двори. Становище закріпаченого населення було таким же тяжким і злиденним, як і скрізь. Панщина весь час збільшувалася, і в кінці XVIII ст. вона тривала майже «від неділі до неділі»². Таке становище селян викликало з їх боку всілякий опір, іноді — грізні повстання. Під час селянсько-гайдамацького повстання 1734 року багато мешканців Кукавки теж взялися за зброю. Серед них особливо відзначився своєю хоробрістю Іван Бабій. Його навіть призначили сотником. Коли повстання було придушено, шляхта вчинила жорстоку розправу над його учасниками. І. Бабієві відтяли голову і настромили її на високу палю. Багато днів ця паля жахала жителів навколишніх сіл. Тіло сотника закопали на межі сіл Кукавки, Жеребилівки та Серебринця. На могилі селяни поставили кам’яний стовп, що зберігся і до цього часу під назвою «Бабій»³. Іван Бабій став для земляків символом мужності, про нього складали пісні.
     У другій половині XVIII ст. село належало польській поміщиці Косаківській. Але після 1795 року Кукавка та інші маєтки графині, яка не схотіла присягнути на вірність Катерині II, було конфісковано й передано графові Моркову⁴. Новий власник розпочав будівництво палацу та церкви в Кукавці.  Це  лягло додатковим тягарем на плечі кріпаків. У 1804—1806 рр. на північ від Кукавки засновано поселення, яке назвали Малою Кукавкою, а те, що існувало раніше, стало називатися Великою Кукавкою.
     1829 року маєток перейшов до зятя Моркова — П. Чернишова. Хоч він і належав до більш поміркованої частини панства, це істотних змін в життя селян-кріпаків не внесло. Їх економічне становище було тяжким. До реформи 1861 року в Кукавці панщина тривала 4—5 днів на тиждень. Селяни, які мали власне тягло, повинні були з ним виходити на панську ниву. Городники, що мали лише садибу, як і зовсім безземельні селяни, також відбували панщину.
     Промовистим прикладом жахливої долі кріпака було життя видатного російського художника В. А. Тропініна (1776—1857). Ще хлопчиком він потрапив до Моркова. 1798 року граф направив талановитого юнака до Петербурзької Академії мистецтв, де він виявив неабиякі здібності. Його картина «Хлопчик, що журиться над загиблою пташкою» на академічній виставці 1804 року привернула увагу видатних художників і відкривала Тропініну шлях у велике мистецтво. Професор С. Щукін повідомляв Моркова: «...належна Вам дворова людина Василь Тропінін, який навчається малярства під моїм керівництвом, показав в оному мистецтві відмінні успіхи. Виставлена ним робота визнана гідною золотої медалі і привернула до себе милостиву увагу високих осіб»⁵. Після цього повідомлення Морков відкликав В. Тропініна з Академії, боячись втратити свого талановитого кріпака. Він доручив В. А. Тропініну скласти проект палацу та церкви в Кукавці. Молодий художник робив і розписи церкви. Архітектурний твір В. А. Тропініна — Кукавська церква — зберігся до сьогодні як визначна пам’ятка культури і взятий під охорону держави.
     В. А. Тропінін любив Кукавку, її чудову природу, добре знав життя таких же знедолених, як і він сам, селян-кріпаків. На своїх полотнах — «Гаптарка», «Дівчина з Поділля», «Українець», «Молодий український селянин», «Весілля в Кукавці» — художник увічнив образи українських селян. Багато працював В. А. Тропінін над створенням портретів. У 1818—1819 рр. він написав ряд ескізів та портретів місцевих кріпаків, зокрема Тодосія Бабчака (зберігається в Смоленському музеї). В. А. Тропініну належить також портрет відомого героя українського народу — Устима Кармалюка.
     Тільки на 47-му році життя В. А. Тропінін одержав від Моркова «вольную» і переїхав до Москви. Але син художника залишився в кріпацькій неволі. Пригадуючи кукавський період життя, В. А. Тропінін писав, що в той час він наполегливо, без відпочинку, малював з натури, «писав з усього і з усіх, і ці мої праці, здається, кращі зі всіх, що до цього часу мною написані»⁶.
     Світлим променем у житті кукавських селян було відкриття у 50-х роках XIX ст. 4-класної школи з пансіоном, в якій навчалось понад 60 дітей. При ній був створений театральний гурток, який виїжджав з виставами до Вінниці, Одеси, Кам’янця-Подільського і до Москви. На жаль, і гурток, і школа проіснували недовго. Царські урядовці запідозріли учнів і вчителів у «вільнодумстві», і 1863 року школу було закрито. Замість неї наступного року відкрили однокласну народну школу.
     Не принесла сподіваної волі селянам і реформа 1861 року. За уставною грамотою, укладеною в грудні 1862 року, селянам Великої Кукавки передавалося за викуп лише 90 десятин присадибної та 636 десятин орної землі. За цю землю вони мали заплатити 34 146 крб. Аналогічним було становище і в Малій Кукавці. Більшості селян не залишилось нічого іншого, як іти до пана і знову гнути спину на його ланах за мізерну плату. Про розміри її красномовно розповідає договір від 9 грудня 1882 року, за яким найняті до пана на роботу селяни мали одержати: Давид Козюк за 30 днів — 5 крб., Григорій Пукалюк за 2 місяці — 10 крб., Юрко Безкорисний за рік — 30 карбованців. До того ж, селяни були обтяжені різними податками та викупними платежами. Лише 1895 року на утримання волосної адміністрації мешканці Кукавки виплатили понад 2479 карбованців⁷.
     Злидні та безземелля примушували селян покидати рідні оселі й шукати кращої долі на стороні. В останнє десятиліття XIX ст. багато мешканців Кукавки переселилося до Бессарабії, Сибіру, на Далекий Схід. Дехто, набідувавшись на нових землях, ні з чим повертався на Україну.
     Незважаючи на буржуазні реформи, проведені в другій половині XIX ст., селяни були зовсім безправними, терпіли свавілля поміщиків, урядовців та сільських глитаїв. У 1879—1880 рр. в Кукавці проживала родина М. М. Коцюбинського. Вона була неодноразовим свідком жахливих життєвих сцен. Майбутній письменник часто спостерігав зловживання місцевих властей.
     Про розмах і характер заворушень у Кукавці під час революції 1905 року свідчить донесення помічника начальника подільського губернського жандармського управління, в якому Кукавка згадується серед сіл, де особливого розмаху набрали заворушення і страйки⁸. 27 травня жителі Кукавки почали страйк, вимагаючи підвищення плати за роботу на панських ланах. Вони прогнали всю прислугу з економії, а також робітників і лісників, не допускали до роботи селян з інших сіл⁹. Страйкарі трималися рішуче, та незабаром у село були викликані драгуни, які жорстоко розправилися з ними. Було заарештовано і ув’язнено в могилівській в’язниці організаторів виступу.
     Мало що у пореформений період змінилося в селі і в галузі освіти та охорони здоров’я. В Кукавській школі вчилася тільки незначна частина дітей. 1908 року у Великій Кукавці із 129 дітей у віці від 8 до 11 років навчалося всього 56¹⁰. З 1889 року в Кукавці діяв фельдшерський пункт.
     Становище трудового селянства в наступні десятиріччя погіршало. Столипінська реформа прискорила процес розшарування селян. Користуючись дармовою робочою силою батраків і скуповуючи землі бідноти, куркулі зосередили в своїх руках великі ділянки землі, десятки ж господарств втратили її. В 1914 році у Великій Кукавці був 331 двір, а в Малій Кукавці — 165 дворів, а землі, відповідно — 736 і 378 десятин. Окремі ж глитайські господарства мали більш як по 40 десятин. 

1    Архив Юго-Западной России, ч. 2, т. 7, арк. 515.
2    П. С. Любарский. Судьбы Подолии от начала Русского государства до воссоединения с Россией в 1793 году. Каменец-Подольский, 1893, стор. 9.
3    Журн. «Народна творчість та етнографія», 1965, № 6, стор. 75.
4    Материалы для истории Подольской губернии (1792—1796 гг.), вып. 1. Каменец-Подольский, 1885, стор. 210.
5    Б. М. Прилежаева-Барская. Крепостной художник. Л., 1959, стор. 45.
6    А. М. Амшинская. В. А. Тропинин. М., 1957, стор. 9.
7    Вінницький облдержархів, ф. 855, оп. 1, спр. 10, арк. 1—38.
8    Революционное движение в России весной и летом 1905 года, ч. 2. М., 1957, стор. 208—209.
9    Хмельницький облдержархів, ф. 228, оп. 1, спр. 7301, арк. 3.
10  ЦДІА СРСР, ф. 733, оп. 187, спр. 709.