Іллінці

     Іллінці — місто в Україні, центр Іллінецького району Вінницької області, розташоване на річці Собі — притоці Південного Бугу, за 72 км від Вінниці, за 16 км від станції Липовець.
     Територія нинішнього селища була заселена давно. На схід і південь від Іллінців є добре помітні скіфські кургани (IV—III ст. до н. е.). На місці селища в середині минулого століття знаходили залишки укріпленого замку, а також валу й рову. Замок стояв тут у XIV—XVII ст. В джерелах XVII—XVIII ст. селище частіше називається Лінцями, в кінці XIX ст. за ним остаточно закріпилася назва Іллінці. Як містечко Іллінці вперше згадуються в письмових джерелах середини XVII століття¹.
     В роки визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського гноблення 1648—1654 рр. Іллінці входили до Кальницького полку, на чолі якого стояв сподвижник Б. Хмельницького І. Богун. Жителі містечка брали активну участь у боротьбі проти польських магнатів і шляхти. 1653 року озброєні іллінчани спільно з козаками розбили в бою під містечком великий польський загін. Наступного року військовий загін Чарнецького, який ішов каральним походом на Брацлавщину, спалив Іллінці разом з передмістями. Були зруйновані укріплення, загинула частина мешканців².
     Шляхетська Польща не припиняла своєї агресії і після возз’єднання України з Росією. За Андрусівським перемир’ям 1667 року Іллінці відійшли до Польщі. Жителям містечка ще довго довелося терпіти гніт польських поневолювачів, який посилювався частими нападами татарських орд. Іллінчани разом з мешканцями навколишніх сіл взяли участь у битві, яка відбулася у вересні 1671 року за 15 верст від містечка між запорізькими козаками на чолі з кошовим отаманом Іваном Сірком і 40-тисячним військом кримських татар. Було знищено 2 тис. татар. Ворог відступив³. Коли у жовтні цього року на Іллінці й сусідні населені пункти напало чисельне польське військо, мешканці містечка перейшли в село Кальник і разом з кальничанами оборонялися від польської шляхти. У листопаді вони спільно з кальничанами й козацьким загоном примусили ворога відступити. Через два тижні під Іллінцями відбулася рада козацьких старшин і представників польського уряду. Під тиском національно-визвольного руху представники Польщі обіцяли від імені свого уряду не обмежувати привілеїв українських міст⁴.
     Польські феодали посилювали закріпачення селянства, насильно запроваджували католицьку віру, польську мову. Соціальний і національний гніт викликав опір населення, народні виступи. В 1702 році загін повстанців напав на маєток іллінецького поміщика. Польська шляхта жорстоко придушила цей виступ⁵. Населення Іллінців стало на бік загону гайдамаків, коли вони у травні 1735 року вчинили напад на панський маєток⁶.
     Іллінці у XVIII ст. — невелике містечко, що переходило від одного магната до іншого. 1775 року в ньому налічувалося 309 дворів, мешкало 942 чоловіка. 1793 року Іллінці у складі Правобережної України відійшли до Росії. Містечко тоді належало графам Плятерам, маєток яких мав ще 7 сіл⁷. 1844 року вони збудували в Іллінцях цегельний, черепичний, пивоварний і винокурний заводи⁸. З розвитком промисловості зростала і торгівля. В середині і другій половині XIX ст. в містечку відбувалося 6 великих ярмарків на рік, а раз на два тижні — торги.
     У 20-х роках XIX ст. в Іллінцях містилася штаб-квартира Вятського піхотного полку, яким командував один з видатних діячів декабристського руху П. І. Пестель. Він жив тут з невеликими перервами з 1823 до кінця 1825 року⁹. Будинок, у якому мешкав П. І. Пестель, зруйнували фашисти у роки Великої Вітчизняної війни.
     У березні 1861 року селянам графського маєтку об’явили про скасування панщини. Дізнавшись про суть реформи, про мізерні наділи землі, за яку мали сплатити великий викуп, селяни Іллінців відмовились працювати на графа, вимагали розподілу усієї його землі. Переляканий граф звернувся до повітових властей по допомогу. Надісланий в містечко військовий батальйон придушив селянський виступ. Над частиною «порушників порядку» вчинили фізичну розправу, зокрема Г. Біличенка, І. Резника, К. Бойка покарали різками — двадцятьма ударами¹⁰.
     Одержані за реформою земельні наділи не забезпечували прожиткового мінімуму селян, і вони, продавши їх або віддавши за борги чи недоїмки, наймалися до куркулів, до підприємців свого містечка, працювали в інших містах Подільської губернії, у Києві, Одесі. 1866 року Іллінці стали волосним центром Липовецького повіту Київської губернії¹¹. 1875 року власниця маєтку Демидова побудувала в Іллінцях цукровий завод. На період цукроваріння сюди йшли на заробітки селяни передмість Іллінців та сусідніх сіл¹². Частина населення займалася торгівлею і ремеслом. В містечку жили ковалі, шевці, кравці, бондарі, гончарі та робітники невеликих промислових підприємств — двох млинів, цегельного та черепичного заводів. Містечко поступово зростало. Якщо в середині XIX ст. в Іллінцях разом з передмістями налічувалося 690 дворів, 6441 житель¹³, то в 1900 році — 1185 дворів, 9400 жителів. З усієї землі 7979 десятин лише 2614 десятини належали селянам¹⁴. Більшість селян зовсім не мала землі.
     Царський уряд не дбав про трудящих, про охорону їх здоров’я, умови життя. Робочий день робітників не регламентувався, на Іллінецькому цукровому заводі він тривав 12 годин. Мешканці Іллінців жили переважно в мазанках, убогих будиночках. Протягом довгого часу лікарні не було. Лікар жив у поміщицькому маєтку. Лише 1904 року на цукровому заводі відкрили лікарню на 13 ліжок, де працювали лікар і фельдшер¹⁵.
     До 1881 року, коли в Іллінцях почала працювати двокласна школа, тут діяли дві двокласні парафіяльні школи, навчалося 200 учнів — дітей торговців, заможних селян. Дальший розвиток промисловості привів до збільшення навчальних закладів. 1909 року на базі церковних шкіл було відкрито початкове двокласне чоловіче училище. В 1913 році його перетворили у вище чотирикласне, яке відвідували 127 дітей¹⁶. Проте через високу плату діти іллінецьких робітників і селян не могли навчатися в цих школах, залишалися неписьменними.

1    Летопись Григория Грабянки. К., 1854, стор. 118.
2    Летопись Григория Грабянки, стор. 118.
3    Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, т. 9. СПб., 1877, стор. 581.
4    В. В. Волк-Карачевский. Борьба Польши с казачеством во второй половине XVII и в начале XVIII века. К., 1899, стор. 179, 180.
5    Архив Юго-Западной России, ч. 3, т. 2. К., 1868, стор. 60, 433—435.
6    Там же, стор. 141—142.
7    Л. Похилевич. Сказание о населенных местностях Киевской губернии. К., 1864, стор. 312.
8    ЦДІА СРСР, ф. 1287, оп. 34, спр. 53, арк. 39.
9    М. В. Нечкина. Движение декабристов, т. 1. М., 1955, стор. 347.
10  ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 300, спр. 11, арк. 33—35.
11  Там же, спр. 82, арк. 8.
12  Вінницький облдержархів, ф. 55, оп. 1, спр. 4, арк. 47.
13  Географическо-статистический словарь Российской империи, т. 2. СПб., 1862, стор. 323; ЦДІА СРСР, ф. 1287, оп. 34, спр. 53, арк. 39.
14  Список населенных мест Киевской губернии. К., 1900, стор. 1873.
15  ЦДІА СРСР, ф. 1281, оп. 5, спр. 61, арк. 48—49; оп. 6, спр. 20, арк. 62; Вінницький облдержархів, ф. 55, оп. 1, спр. 4, арк. 47, 65.
16  Памятная книжка Киевского учебного округа на 1903 год, ч. 1. К., 1909, стор. 221; Памятная книжка Киевского учебного округа на 1913/1914 учебный год, ч. 2, стор. 82.