Гранів

     Гранів — село в Україні, в Гайсинському районі Вінницької області. Лежить по обидва береги річки Вербича, за 16 км від районного центру і залізничної станції Гайсин.
      Село згадується в історичній літературі початку XV ст. під назвою Вербич. У першій чверті XV ст. поселення стало власністю польського магната Грановського, який і перейменував його на Гранів1. 1605 року село захопив магнат Синявський. На той час у Гранові налічувалося 140 будинків, проживало 807 чоловік. Змінювалися власники Гранова, але становище селян-кріпаків не поліпшувалося. Вони, напівголодні, від зорі до зорі працювали на панських ланах. Незважаючи на жорстоку експлуатацію, селянської праці не вистачало, аби обробляти всі землі феодала. Щоб переманути до Гранова нові робочі руки, власники села пообіцяли переселенцям пільги на 30 років. Потім переселенців чекала така ж гірка доля, як і місцевих кріпаків.
     У XVII ст. населення Гранова не раз зазнавало грабіжницьких наскоків кримських татар.
     З 1646 року Гранів орендував польський феодал Б. Важинський, який посилив експлуатацію селян, бо його фільварок був тісно зв’язаний з ринком. Він вів жваву торгівлю з Данцігом. У поміщицьких клунях стояло багато кованих т. зв. коломийських возів. Двічі на рік ними возили до Балтійського узбережжя подільський мед, віск і вовну, сало і шкіру. В обмін привозили прянощі, вина, цукор, столовий посуд, тканини, металеві вироби, а також землеробське знаряддя. Все це з великою вигодою він продавав сусіднім панам.
     Звістка про блискучі перемоги селянсько-козацького війська, очолюваного Богданом Хмельницьким, в травні 1648 року долетіла до Гранова. Наляканий Важинський втік до Львова, наказавши стражникам і писареві оберігати його майно. Всі коштовності вони склали в діжки і кинули у ставок. Мешканці Гранова повстали. Вони вбили панських стражників і писаря, випустили з ставка воду, щоб витягнути затоплені діжки, і все добро поділили між собою2.
     Протягом XVIII ст. Гранів кілька разів переходив від одного поміщика до іншого. Прибутки з економії постійно зростали. Відповідно посилювався й визиск кріпаків — панщина становила 5 днів на тиждень, а в гарячу пору — 6 днів. Панські гайдуки не допускали найменшого непослуху селян, а за непокору садовили їх на палі. Під час селянсько-гайдамацького повстання 1750 року селяни Гранова також повстали. Вони спалили економію. Перелякана шляхта повідомляла урядовців, що «повстанці про остаточне знищення наше думають, так що не тільки в будинках наших небезпечно знаходитись, але навіть державну службу виконувати неможливо, не кажучи вже про безперервну загрозу нашому здоров’ю»3.
     Протягом XVIII ст. село зростало. З метою покатоличення місцевого населення поміщик збудував костьол. 1775 року в селі налічувалося 180 будинків4.
     За участь у польському повстанні 1830 року маєток власника Гранова конфіскував царський уряд. Селяни сподівалися, що врешті позбудуться одвічного панського гніту. Але марними виявилися сподівання. В 1836—1837 рр. створено Києво-Подільський округ військових поселень, до якого віднесли й Гранів.
     Військові поселення були найважчою формою державного кріпосництва. Для поселенців запроваджувався суворий режим, який до дрібниць регламентував усе їхнє життя. Поселенці зобов’язані були носити військову форму, два дні на тиждень займатися військовим навчанням. Вставати, йти в поле, обідати, лягати спати вони повинні були за військовими сигналами, під барабанний дріб. Усі господарки в один і той же час мали палити в печі, заборонялося вночі світити вогонь. Під командою капрала шеренгами ходили на роботи. Поселянам не дозволялося відлучатися з села; навіть одружуватися вони не мали права без дозволу начальства. Дітей поселян з 6-річного віку одягали у солдатську форму й муштрували. За найменшу провину і дорослих, і дітей жорстоко карали шпіцрутенами .
     Постійна муштра, прокладання шляхів, спорудження мостів, казарм позбавляли поселенців можливості займатися своїм господарством; вони з року в рік убожіли, розорялися. Торгівля сільськогосподарськими продуктами у військових поселеннях була заборонена.
     Улітку 1837 року в Гранові вибухнуло повстання. Поселенці відмовилися від роботи, вбили своїх начальників. Та повстання придушили. 52 найбільш активних учасників його прогнали 12 разів крізь стрій з тисячі чоловік5.
     Хоч важким був економічний і національний гніт, жахливі життєві умови, та не вбили вони в народі вільнолюбного духу, талановитості, народної мудрості. В селі були чудові умільці, майстри-самоуки. 1840 року місцевий селянин Федір Іванов сконструював самохідну машину. Однак для завершення її бракувало коштів. Іванов звернувся по допомогу до подільського губернатора, зазначаючи в своєму «прошенії», що виготовляє власноруч самокатний візок, який легко управлятиметься на різних дорогах. Аби було відпущено кошти, він спорудив би за два місяці ще й паровий млин6. Та ніякої підтримки селянин не знайшов.
     В середині XIX ст. у Гранові існувала одна народна школа та невеличка лікарня, тим часом звели ще один костьол та церкву. У володінні церкви й двох костьолів було понад 300 десятин землі7.
     Військове поселення ліквідовано в 1856 році, а його мешканці стали державними селянами. Майже третина жителів села після скасування військових поселень не мала робочої худоби. Реформа 1861 року теж не принесла гранівцям справжнього визволення. Дорого коштувала селянам земля. 1873 року по закінченні земельного впорядкування села кожний двір одержав наділ по 2,04 десятини землі. Щороку громада вносила викупний платіж — 106 карбованців8.
     Економічне становище селян постійно гіршало. В рільництві використовувалися примітивні знаряддя праці. Врожаю з наділів не вистачало й до нового року. Селяни йшли на заробітки, ставали напівпролетарями, обезземелені ж — пролетаризувалися.
     В другій половині XIX ст. у Гранові з’явилися невеликі підприємства, що переробляли сільськогосподарську продукцію,— паровий та кілька вітряних млинів, олійня, винокурня. Найбільшим підприємством була суконна фабрика, що виробляла за рік 4500 аршинів сукна, на ній працювало 50 робітників9.
     Під час революції 1905—1907 рр. гранівські селяни піднялися на боротьбу. Вони травили поміщицькі посіви, захоплювали майно. На втихомирення їх були викликані війська.
     Внаслідок здійснення столипінської реформи зріс прошарок куркульських господарств, які зосередили в своїх руках понад 1 тис. десятин землі, багато різних угідь, ставків, млинів та олійниць. В своїх господарствах куркулі застосовували кінні молотарки, соломорізки, двигуни та ін. Основна маса селянських господарств (2 тис.) мала лише по 1—2 десятини землі.
     На початку XX ст. в Гранові було вже дві школи — двокласна міністерська та церковнопарафіяльна, в них навчалося 100 дітей. Навчання було платним, а заробітки сільської бідноти — надто малими, їх ледь вистачало на злиденне прожиття, тому дітям бідняків була недоступною навіть початкова освіта. У земській лікарні, що тулилася в невеличкому приміщенні, працювало два фельдшери. Зате в селі налічувалося кілька молитовних будинків, а неподалік них містилося 12 корчем.


1  Журн. «Киевская старина», 1888, № 1, стор. 80.
2  Там же, стор. 85—90.
3  О. К. Касименко. Історія Української РСР. Популярний нарис. К., 1960, стор. 105.
4  Stownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow Sfowianskich, t. 2. Warszawa, 1881, стор. 797.
5  Хмельницький облдержархів, ф. 228, оп. 1, спр. 9080, арк. 16.
6  Там же, оп. 1, спр. 9089, арк. 2, 10.
7  Там же, арк. 9.
8  Там же, ф. 112, оп. 1, спр. 1031, арк. 1.
9  Т. І. Дерев’янкін. Мануфактура на Україні в кінці XVIII — першій половині XIX століття, стор. 111.