Гоща 

     Гоща — селище міського типу в Україні (з 1959 року), центр Гощанського району Рівненської області, розташоване на мальовничому березі річки Горині, за 33 км від Ровно. 
     Територія Гощі здавна освоєна людиною. Про це свідчать виявлені біля села поселення доби міді, скіфського періоду, а також давньоруські городище та два курганні могильники¹. 
     Назву Гощі пов’язують з давньослов’янськими словами «гостити», «гощу», «погост», що означає поселення². 
     З історичних джерел відомо, що в XIV ст. село належало боярину Кирдєєву, а пізніше магнатам Гойським³. Наприкінці XIV ст. у Гощі збудували замок, обнесений з усіх боків муром і валами. Рештки одного з валів збереглися й досі. 
     В середині XIV ст. Гоща опинилася під владою Литви, а після Люблінської унії — шляхетської Польщі. Прагнучи знищити режим жорстокого соціального і національного гноблення, населення не раз вставало на боротьбу проти панів. Чимало селян брало участь в селянсько-козацькому повстанні 1594—1596 pp. під керівництвом Северина Наливайка. 
     З кінця XVI і майже до середини XVII ст. Гоща була одним з центрів протестантської течії — соцініанства, яке вимагало раціоналістичної перебудови християнського віровчення. Рух соцініан засуджувався католицькою церквою як єретичний. Надаючи великого значення освіті, соцініани засновували свої школи, друкарні. Одна з таких шкіл була відкрита в Гощі. 
     На Україні соцініанство поширювалося серед українських магнатів і використовувалося ними для боротьби проти польської шляхти як конкурента по експлуатації українських трудящих. У 30-х роках XVII ст. помер покровитель гощанських соцініан Роман Гойський. Після його смерті Гощу одержала у спадщину його сестра Регіна (Ірина) Соломирецька — прихильниця православної церкви. 1638 року в Гощі заснували православний монастир та школу при ньому. Опікуном школи був Петро Могила⁴, ректором — Інокентій Гізель (пізніше — ректор Києво-Могилянської академії). 
     У 1638 році Гоща перейшла у власність українського магната Адама Киселя, який збудував тут кам’яну церкву Михайла⁵. 
     Сільське господарство було основним заняттям населення. В першій чверті XVII ст. панщина досягла чотирьох — шести днів на тиждень. Власники Гощі, крім панщини, стягали грошові й натуральні платежі. Усе це призводило до зубожіння селян. Позбавлена власної землі, частина населення Гощі стала займатися ремеслами. За даними 1650 року, в Гощі налічувалося 150 димів. 
     З розвитком ремесла розвивалась і торгівля. Щороку в Гощі відбувалося чотири ярмарки. Торгували колесами, саньми, дошками, кіньми, рогатою худобою, зерном, посудом тощо. 
     Населення Гощі брало активну участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 pp. У 1648 році гощанські міщани й селяни прилеглих сіл створили озброєний загін. Очолив його мешканець містечка Іван Куковський, прозваний Листопадом, осавулом став гайдук Андріяш. Повстанці нападали на володіння шляхти навколо Гощі, зруйнували маєток Адама Киселя⁶. Селяни розправлялися з ненависними їм панами, вступали до козацьких загонів. Адам Кисіль в одному з листів у травні 1648 року писав: «Раби тепер панують над нами... Безумна чернь, зваблена тим, що Хмельницький щадить її, знищує вогнем і мечем шляхетський стан...»⁷. 
     Після Андрусівського перемир’я польська шляхта посилила соціальний і національний гніт. Селянство жорстоко експлуатувалося. Панщина становила шість днів на тиждень. 
     У другій половині XVII ст. в Гощу перевели з Вінниці колегію. Вона не мала самостійного значення і являла собою філіал Київської колегії⁸. В 1669 році правобережна козацька старшина хотіла перетворити Гощанську колегію в академію — вищий навчальний заклад. Однак уряд Речі Посполитої не дав на це дозволу⁹. Протягом XVIII ст. при Гощанському монастирі продовжувала існувати школа, де викладали риторику, поетику, філософію. 
     Коли відбулося возз’єднання Правобережної України з Росією, Гоща ввійшла до складу Острозького повіту, стала волосним центром. Місцеве населення займалося переважно сільським господарством. На початку XIX ст. в Гощі було кілька поміщицьких мануфактур. За даними на 1809 рік, в Гощі діяли капіталістична і вотчинна мануфактури, на яких працювали 66 робітників. Мануфактури давали 1965 аршин сукна на рік¹⁰. У 1816 році 81 робітник вотчинної мануфактури виробив 4575 аршин сукна¹¹. Проте мануфактури XVIII — початку XIX ст. розвивалися повільно. 
     В 40-х роках поміщики Валєвські, яким належала Гоща і 400 га землі, заклали господарство, де утримувалося 3 тис. овець-мериносів, 300 коней, швейцарські корови. Селяни-кріпаки, маючи у своєму користуванні в середньому по три чверті гектара землі, працювали в господарстві поміщика — чесали вовну, пряли, ткали полотно на білизну, виготовляли сукно на сіряки, шили одяг, в горах добували каміння на вапно. 1860 року в Гощі заклали шкіряний завод. 
     Скасування кріпацтва не виправдало надій селян. Незначні за розміром наділи землі, одержані гощанцями за реформою, не забезпечували прожиткового мінімуму. Шукаючи заробітків для сплати викупних платежів та податків, селяни наймалися за низьку плату в поміщицьке господарство, займались ремеслом. 
     Під впливом революційних подій 1905—1907 pp. в Гощі наприкінці грудня 1905 року відбулися заворушення. Страйкували наймити поміщицьких маєтків, робітники Симонівського горілчаного заводу, на якому працювало багато гощанців. Страйки проходили з вимогами скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати й поліпшення умов праці. Лише з допомогою поліції вдалося придушити ці виступи. 
     Культурно-освітній рівень населення був низьким. В Гощі працювали сільська школа, відкрита 1842 року, однокласне училище (з 1872 p.), де вчилися переважно діти заможних селян волості. У 1911/12 навчальному році в училищі навчалося 44 хлопчики і 22 дівчинки¹² при загальній кількості населення Гощі 2367 чоловік. 
     У містечку не було бібліотеки, ніяких інших культурно-освітніх закладів. Єдине місце, де збиралися селяни, була чайна, заснована 1905 року. Щоб більше залучити відвідувачів до чайної, власник передплачував дешеві газети й журнали. Революційні робітники використовували чайну для роботи серед селян, розповідали про політичні події.  

1   Археологія Української РСР, т. 1, стор. 214—216. 
2   Н. И. Теодорович. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии, т. 2, стор. 710. 
3   «Волынские епархиальные ведомости», 1888, № 35, стор. 1331, 1332. 
4   Там же, стор. 1333—1334. 
5   Г. Н. Логвин. По Україні. Стародавні мистецькі пам’ятки. К., 1968, стор. 164, 167. 
6   Архив Юго-Западной России, ч. З, т. 4, стор. 191, 306. 
7   Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов, т. 1, отд. 3. К., 1845, стор. 27—37. 
8   Історія Української РСР, т. 1, стор. 274. 
9   Я. Д. Ісаєвич. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI—XVIII ст. К., 1966, стор. 137. 
10 Т. І. Дерев’янкін. Мануфактура на Україні в кінці XVIII — першій половині XIX ст., стор. 104. 
11 Там же, стор. 107. 
12 Памятная книжка дирекции народных училищ Волынской губернии на 1912 год, стор. 174.