Дяківці

     Дяківці — село в Україні, в Літинському районі Вінницької області. Одне з найбільших сіл району, розташоване по обох берегах річки Безим’янки — лівої притоки Згару (басейну Південного Бугу), за 18 км на захід від районного центру Літина. Через село проходить автотраса Вінниця—Львів. 
     Перші згадки про Дяківці належать до XIII ст. Це старовинне поселення, що входило до складу Болоховської землі¹. 1442 року польський король Владислав III на ленних умовах віддав Дяківці, невеличке поселення з 20 дворів, якомусь С. Кослевському². Дяківці часто переходили від одного пана до другого.
     Закріпачені селяни зазнавали дедалі жорстокішої експлуатації польських панів³. Безправне соціальне становище та знущання панів змушували багатьох кріпаків залишати своє рідне село, тікати в інші місця.
     У XVII ст. боротьба селян проти поміщиків набрала більш гострих форм. У 30—40-х роках XVIII ст. вони неодноразово піднімались на збройну боротьбу, підтримували й брали безпосередню участь у діях гайдамацьких загонів⁴.
     Умови життя селян ставали все більш важкими. Працюючи на поміщика, вони змушені були також за мізерну плату найматися до хазяїв фільварків. На важких польових роботах, наприклад, за повний трудовий день їм платили всього по 12—15 грошів.
     Напередодні скасування кріпацтва у Дяківцях так розподілялася земля: майже все село (включаючи присілок Нетребівку) з населенням 1078 чоловік належало земельному магнату Г. Ярошинському, який мав у власному господарстві 2005 десятин землі. З усієї землі, 1125,4 десятини було в користуванні 144 селянських господарств. Однак і ця земля ділилася між ними нерівномірно. На кожний тягловий двір, із загальної кількості 42, припадало орної землі по 5 з лишком десятин, на один піший і напівтягловий двір, яких нараховувалось 102,— трохи більше чотирьох. Решта селянської землі, тобто половина, була непридатною для обробітку. У поміщика Дяковського, що володів 54 десятинами землі, селяни зовсім не мали земельних наділів⁵. Селянські господарства були малопродуктивними.
     Мало в чому змінилось соціально-економічне становище трудящих села і після скасування кріпацтва. Більшість із них були безземельними й малоземельними. Селяни викупили у поміщиків 1120 десятин землі, більше половини якої складали піски та яри. Відчутним тягарем на плечі селян лягали також різні податки. В цей час лише піврічна сума податків по Дяківцях становила понад 900 крб.⁶. Коштів для викупу землі не було, й це змушувало селян на кабальних умовах брати позику у банку. Так, у січні 1864 року 10 дяківчан взяли грошову допомогу в Селянському поземельному банку на суму 126 крб. і зобов’язалися виплачувати її протягом 49 років по 7 крб. 56 коп. щорічно⁷. Отже, сума виплати за 49 років втричі перевищувала суму позики. Тепер селяни гнули спину ще й на капіталістичний банк. Малоземельні селяни змушені були залишати Дяківці й шукати заробітків у Херсонській, Бессарабській та інших губерніях і на цукроварнях Поділля⁸. Хто залишався в селі, мусив працювати не лише на поміщицьких полях, а й на церковних (церква мала понад 50 десятин землі), на землях куркулів, що прибрали до своїх рук по 30 і більше десятин.
     Експлуатація й постійні матеріальні нестатки доводили бідняцьке населення Дяківців до відчаю, змушували його підніматись на боротьбу проти гнобителів. 1883 року в Дяківцях відбулися селянські заворушення, які супроводжувались масовими порубками лісу спадкоємців князя Кочубея. Організатором виступу був місцевий селянин відставний унтер офіцер Клинечук, якого місцеві власті в порядку, покарання вигнали з села⁹.
     Вигідне розташування Дяківців на торгових шляхах сприяло розвитку ремесел, торгівлі, виникненню підприємств. У кінці XIX ст. поміщик спорудив поблизу села великі майстерні виробництва ободів та клепок. Лихварі й торговці добилися від властей відкриття в Дяківцях постійного ярмарку. Розвиток товарно-грошових відносин та посилення експлуатації ставило бідноту в ще скрутніше становище.
     Дуже повільно посувалася справа з освітою й медичним обслуговуванням жителів Дяківців. Перший навчальний заклад у селі відкрито 1839 року. Це було однокласне училище, де навчалося всього 6 хлопчиків — три з духовного середовища, один з дворян та два з селян¹⁰. В кінці XIX ст. було відкрито церковнопарафіяльну та молитовну школи, а в 1902 році — міністерське однокласне училище. В існуючих училищах і школах напередодні першої світової війни навчалося всього 43 проц. від усієї кількості дітей¹¹.
     Ще гірше становище було з медичним обслуговуванням. На 1911 рік Дяківці з населенням 2274 чоловіка були приписані до Кожухівського фельдшерського пункту Багринівської лікарняної дільниці, що знаходився на відстані 11 кілометрів. Трудове населення медичної допомоги практично не одержувало. 

1    Н. Молчановский. Очерк известий о Подольской земле до 1434 г., стор. 104—105.
2    Stownik geograficzny, t. 2, стор. 30.
3    Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета, вып. 9, стор. 577;
4    Архив Юго-Западной России, ч. 3, т. 3, стор. 252—257, 415—416.
5    Хмельницький облдержархів, ф. 241, оп. 1, спр. 591, арк. 19—20; спр. 592, арк. 9—10.
6    Вінницький облдержархів, ф. 196, оп. 1, спр. 8, арк. 485.
7    Хмельницький облдержархів, ф. 112, оп. 1, спр. 1769, арк. 14, 31.
8    Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета, вып. 9,  стор. 578.
9    Д. П. Пойда. Крестьянское движение на Правобережной Украине в пореформенный период, 1960, стор. 338.
10  «Подольские епархиальные ведомости». 1863 г., прибавление к № 10, стор. 397.
11  Начальное народное образование в Подольской губернии (1908/1909 учебный год.). Каменец-Подольский, 1910, стор. 174—175.