Дашів

     Дашів — селище міського типу в Україні, в Іллінецькому районі Вінницької області. Розташований на мальовничих берегах річки Собі — лівої притоки Південного Бугу, за 14 км від залізничної станції Фронтівка, за 22 км від райцентру.
     Дашів як населений пункт існує давно1. Перша згадка про нього належить до початку XV ст.2. Тоді Дашів являв собою замок, оточений високим валом і повноводною річкою Собі.
     До XVII ст. Дашів був одним поселенням. З розвитком містечка поступово утворилася нова частина його — Новий Дашів. Документи XIX ст. вказують на існування Нового й Старого Дашева.
     За даними подимного перепису 1629 року, в Дашеві нараховувалося 3215 чоловік населення3, переважно селян-кріпаків. Пани й орендарі жорстоко експлуатували селян. Панщину відробляли по 4—5 днів на тиждень. Крім оброку, 536 селянських господарств платили ще й т. зв. подимне.
     Містечко Дашів у першій половині XVII ст. було одним з ремісничих центрів на Поділлі. В ньому проживало до 300 ткачів і шевців4. Але й ця група населення зазнавала великого гніту від польсько-шляхетських поневолювачів та українських феодалів. Крім того, населення Дашева терпіло через часті татарсько-турецькі напади.
     Не витримуючи феодального гніту, жителі Дашева вступали до загонів повстанців. У період народно-визвольної війни українського народу проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гноблення (1648—1654 рр.) в районі Дашева відбувалися бої українських селян та козацьких загонів Максима Кривоноса з польсько-шляхетськими військами5. На околицях селища збереглися укріплення — німі свідки цих битв. У 1648 році селянсько-козацькі загони Максима Кривоноса визволили Дашів з-під гніту польської шляхти. Відтоді до 1712 року Дашів був сотенним містечком Кальницького (Вінницького)6 та Брацлавського полків. На чолі сотні тривалий час стояв Грицько Сурмач.
     Населення Дашева брало участь також у народному повстанні 1702—1704 рр. Селяни прагнули назавжди позбутися гнобителів. «За Віслу треба прогнати польських панів, щоб більше тут і ноги не було»7,— вимагали вони. В 30-х роках XVIII ст. прокотилася хвиля гайдамацького руху проти шляхетського панування. В районі Дашева діяв загін Верлана — одного з відомих ватажків селянсько-гайдамацького повстання 1734 року8. У 1737 році під Дашевом гайдамаки розгромили великий загін шляхти. Під час Коліївщини жителі Дашева і навколишніх сіл разом з гайдамацькими загонами громили шляхту, палили панські маєтки. Через містечко проходили загони Максима Залізняка9. Селянські виступи проти гнобителів були жорстоко придушені польсько-шляхетськими і царськими військами.
     Містечко Дашів у другій половині XVIII століття стало володінням графа Плятера, а в останні роки цього ж століття перейшло до польського магната В. Потоцького. Після возз’єднання Правобережної України з Росією містечко ввійшло до складу Подільської губернії.
     Географічне розташування Дашева на кордоні Київської і Подільської губерній, на шляху з Липовця на Умань сприяло розвитку торгівлі, зростанню населення. Раз на два тижні в містечку відбувалися великі ярмарки. В 1859 році в ньому мешкало 4769 чоловік10.
     В першій половині XIX ст. пожвавлюється економічне життя містечка. В 1845 році тут були суконна й полотняна мануфактури, на яких працювало 70 вільнонайманих робітників, каретна фабрика, винокурний, лісопильний і черепичний заводи, водяний млин11. Селяни панського маєтку, до якого, за даними інвентарної комісії 1851 року, належали Старий і Новий Дашів та ще 10 сіл, несли важкий тягар панщини, виконували багато різних повинностей. Власного хліба їм не вистачало і, щоб прохарчуватися, більшості з них доводилось щорічно ходити на заробітки. Про культуру й здоров’я трудящих ніхто не дбав. На містечко і кілька навколишніх сіл припадала лікарня з одним лікарем. Загальноосвітньої школи в Дашеві взагалі не було. Зате діяли дві православні церкви, синагога12.
     Скасування кріпацтва не принесло очікуваного полегшення. Поміщики відрізували собі кращі землі, які належали селянам, відводячи їм за викуп гірші, розташовані далеко від хат. Дашівські хлібороби мали заплатити за одну десятину землі 102 крб. викупу13. Не погоджуючись з такою «волею», селяни відмовлялися працювати на панів, рубали ліс, нищили посіви, палили поміщицькі маєтки. За несплату боргів поміщики, лихварі відбирали у них землю. Обезземелені селяни змушені були йти на заробітки. Лише 1885 року по Дашівській волості було видано 140 паспортів на відхідництво14. Селяни наймалися також до місцевих панів, орендарів, куркулів. Наявність великої кількості дешевих робочих рук сприяла розвитку промисловості, зростанню містечка. В 1886 році Дашів став центром волості. 1872 року на його околиці швейцарець Ф. Енні збудував цукроварню15. В 1881 році там, де був старий дерев’яний млин, збудували кам’яний крупчатовальцьовий млин. Орендував його австрієць X. Лангер. У 1895—1897 рр. споруджено два невеликі чавуноливарні заводи, де виробляли букси до возів, кінні приводи до січкарень, пічне литво, чавунний посуд тощо16. Було збудовано також винокурний завод та інші підприємства. Робітники працювали за важких умов. 1878 року внаслідок відсутності техніки безпеки на винокурному заводі стався вибух парового котла, який призвів до людських жертв17.
     У 1912 році в Дашеві проживало 6 тис. чоловік. 183 селянські господарства мали по 4 десятини землі, 462 — від 2 до 4 десятин, близько 100 господарств були безземельними18. За даними анкети обслідування маєтку Ф. Енні, проведеного в 1919 році, поміщику належало 950 десятин землі, селянським господарствам — лише 155 десятин19. Мізерними були заробітки робітників і ремісників. Жили впроголодь, у тісних брудних бараках. Антисанітарні умови спричинялися до частих захворювань. Всю Дашівську волость обслуговувала одна лікарня, де працював лікар і два фальдшери. В містечку було дві церковнопарафіяльні школи20. В 1913 році з кожних 100 дітей шкільного віку їх відвідувало лише 15 учнів21.


1    Географическо-статистический словарь Российской империи, т. 2, стор. 16.
2    Н. Молчановский. Очерк известий о Подольской земле до 1434 г., стор. 236.
3    0. С. Компан. Участь міського населення у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. К., 1954, стор. 28.
4    Археологическая летопись Южной России. К., 1901, стор. 98.
5    Вінницький облдержархів, ф. 4971, оп. 1, спр. 10, арк. 151.
6    Журн. «Киевская старина», 1888, № 8, стор. 761, 762.
7    Архив Юго-Западной России, ч. 3, т. 2, стор. 284.
8    А. Ефименко. Южная Русь. СПб., 1905, стор. 135.
9    Журн. «Русский вестник», 1863, т. 45, стор. 334.
10  Л. Похилевич. Сказание о населенных местностях Киевской губернии, стор. 318.
11  Т. I. Дерев’янкін. Мануфактура на Україні в кінці XVIII — першій половині XIX ст., стор. 62; Военно-статистическое обозрение Российской империи, т. 10, ч. 1. СПб., 1848, стор. 104, 105; ЦДІА СРСР, ф. 1287, оп. 34, спр. 53, арк. 40.
12  Энциклопедический словарь, т. 10. СПб., 1893, стор. 163.
13  Отмена крепостного права на Украине. Сборник документов и материалов. К., 1961, стор. 119—120.
14  В. Г. Мозговой. Кустарная промышленность и отхожие промыслы Киевской губернии. К., 1887, стор. 26.
15  С. Ф. Рубинштейн. Хронологический указатель указов и правительственных распоряжений по губерниям Западной России, Белоруссии, Малороссии за 240 лет с 1652 по 1892 г., стор. 792.
16  Київський облдержархів, ф. 801, оп. 1, спр. 2614, арк. 35.
17  О. А. Парасунько. Положение и борьба рабочего класса Украины, стор. 207.
18  Итоги переписи скота у сельского крестьянского населения Киевской губернии в 1912 году. К., 1914, стор. 225.
19  Вінницький облпартархів, ф. 48, оп. 1, спр. 39, арк. 2.
20  Весь Юго-Западный край. Справочная и адресная книга по Киевской, Подольской и Волынской губерниям. К., 1913, стор. 550, 551.
21  Вінницький облпартархів, ф. 48, оп. 1, спр. 277, арк. 31.